І сама прилину,
І будемо щебетати
З милим на калинi.
Будем плакать, щебетати,
Тихо розмовляти,
Будем вкупочцi уранцi
На той свiт лiтати.
І калина прийнялася,
Вiти розпустила.
І три лiта на могилу
Дiвчина ходила.
На четверте… Не сон-трава
Вночi процвiтае,
То дiвчина з калиною
Плаче, розмовляе:
– Широкая, високая
Калино моя,
Не водою до схiд-сонця
Поливаная.
Широкii рiки-сльози
Тебе полили,
Їх славою лукавою
Люде понесли.
Зневажають подруженьки
Подругу свою,
Зневажають червоную
Калину мою.
Повий мою головоньку,
Росою умий.
І вiтами широкими
Од сонця закрий.
Вранцi найдуть мене люде,
Мене осмiють,
Широкii твоi вiти
Дiти обiрвуть.
Вранцi-рано на калинi
Пташка щебетала,
Пiд калиною дiвчина
Спала, не вставала.
Утомилось молодее,
Навiки спочило…
Вставало сонце з-за могили,
Радiли люде, встаючи.
А мати й спати не лягала,
Дочку вечерять дожидала
І тяжко плакала, ждучи.
[Мiж 17 квiтня i 19 травня 1847, С. – Петербург]
VI
Ой три шляхи широкii
Докупи зiйшлися.
На чужину з Украiни
Брати розiйшлися.
Покинули стару матiр.
Той жiнку покинув,
А той сестру. А найменший —
Молоду дiвчину.
Посадила стара мати
Три ясени в полi.
А невiстка посадила
Високу тополю.
Три явори посадила
Сестра при долинi…
А дiвчина заручена —
Червону калину.
Не прийнялись три ясени,
Тополя всихала,
Повсихали три явори,
Калина зов’яла.
Не вертаються три брати.
Плаче стара мати,
Плаче жiнка з дiточками
В нетопленiй хатi.
Сестра плаче, йде шукати
Братiв на чужину…
А дiвчину заручену
Кладуть в домовину.
Не вертаються три брати,
По свiту блукають,
А три шляхи широкii
Терном заростають.
[Мiж 17 квiтня i 19 травня 1847,
С. – Петербург]
[VII]
Н. Костомарову
Веселе сонечко ховалось
В веселих хмарах весняних.
Гостей закованих своiх
Сердешним чаем напували
І часових перемiняли,
Синемундирих часових.
І до дверей, на ключ замкнутих,
І до решотки на вiкнi
