9. Прийняття двох украiнцiв (С. Левинського i Р. Олесницького) на контрактнi посади в польських консульських установах.
10. Доступ до польського радiо у Львовi, хоча й з обмеженим часом мовлення.
11. Залагодження низки особистих справ-скарг.[269 - Дiло. – 1936. – 12 груд.]
Цi рiшення не мали характеру iстотних умов, важливих для украiнського суспiльства. Найважливiшi питання не були предметом зацiкавлення уряду. Не цiлком адекватна полiтика уряду активiзувала УНДО. У жовтнi 1936 р. президiя УНДО i УПР розгорнула дiяльнiсть, спрямовану на пришвидшення реалiзацii польським урядом важливих украiнських вимог.[270 - Там само.]
Прем’ер-мiнiстр i мiнiстр внутрiшнiх справ С. Складковський 7 жовтня 1936 р. прийняв делегацiю у складi В. Мудрого, В. Целевича i О. Луцького. Крiм того, представники вели переговори з вiце-прем’ером i мiнiстром фiнансiв Е. Квятковським i мiнiстром суспiльноi опiки М. Зиндрамом-Косцялковським. 9, 28 i 29 жовтня В. Целевич i С. Витвицький зустрiлися з мiнiстром справедливостi В. Грабовським. Ішлося про звiльнення полiтичних в’язнiв i умови утримання у в’язницях. Хоч амнiстiю було ухвалено 3 сiчня 1936 р., однак другий постулат – щодо Берези Картузькоi – реалiзовано не було. Д. Великанович i В. Кузьмович на зустрiчi з мiнiстром релiгii i освiти В. Святославським порушили проблему працi вчителiв i украiнського шкiльницта. В. Мудрий, О. Луцький, директори «Днiстра» Я. Колтонюк та iпотечного земельного банку В. Сiнгалевич мали 22 жовтня зустрiч iз мiнiстром фiнансiв, 23 жовтня – iз мiнiстром сiльського господарства i земельних реформ Ю. Понятовським. Делегати УНДО В. Мудрий, В. Сiнгалевич вимагали вiд мiнiстра органiзувати конференцiю iз земельного питання за участю украiнських фахiвцiв. Опрiч того, вiдбулися зустрiчi в усiх трьох воеводських урядах Схiдноi Галичини. Висунутi украiнцями претензii наприкiнцi 1936 р. стосувалися трьох пунктiв:
1. Уряд за пiвтора року нормалiзацii не тiльки не реалiзував украiнських вимог, а навiть виявив тенденцii до обмеження прав украiнського населення.
2. Польське суспiльство у краю займало антиукраiнську позицiю.
3. Мiсцева адмiнiстративна влада керувалася антиукраiнськими настановами польського населення й проводила власну полiтику щодо украiнцiв, яка не мала нiчого спiльного з офiцiйними зобов’язаннями представникiв уряду.[271 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 56. – Арк. 23–30.]
Земельнi проблеми
Восени 1936 р. напруженiсть у польсько-украiнських вiдносинах спровокувало порушення земельного питання. Мiсцевi польськi органiзацii Схiдноi Галичини, зацiкавленi в захистi iнтересiв i стану посiдання, голосно вимагали участi польського суспiльства в парцеляцii землi. Вони отримали пiдтримку в урядових колах. Поширилась iнформацiя, що Мiнiстерство сiльського господарства i земельних реформ видало iнструкцiю, яка передбачала продаж землi тiльки полякам. Мiнiстерство оголосило 1 жовтня 1936 р. список маеткiв, котрi пiдлягають парцеляцii. УНДО вiдреагувало розглядом питання колонiзацii та ii недопущення (засiдання ЦК 26 вересня; 5, 22, 27 жовтня; 2 листопада 1936 р.). Поза актуальною на той час проблемою боротьби з комунiстичним рухом, здiйснено спроби органiзувати в суспiльствi акцii протесту проти колонiзацiйноi акцii. Партiйнi керманичi хотiли пiдвищити активнiсть мiсцевих органiзацiй, УНДО. Адже «Свобода» зауважила значне ослаблення активностi повiтових органiзацiй. Генеральний секретарiат надiслав спецiальну iнструкцiю до повiтових народних комiтетiв, мужiв довiри, послiв i сенаторiв, де розписав проведення антиколонiзацiйних вiч у Схiднiй Галичинi. Велике вiче, вiдбулося 15 жовтня 1936 р. у Львовi. У ньому взяли участь посли i сенатори, представники культурно-освiтнiх, господарських, наукових товариств та органiзацiй, Греко-католицькоi церкви.[272 - Sprawy NarodowoSciowe. – 1936. – № 6. – S. 611.]
Зважаючи на те, що аграрнi вiдносини на украiнських землях повинен регулювати галицько-волинський сейм автономноi украiнськоi територii в Польщi, УНДО вимагало вiд уряду:
1. Виконати закон вiд 26 грудня 1925 р. про парцеляцiю на користь мiсцевого сiльськогосподарського населення.
2. Лiквiдувати iнструкцiю про заборону продажу земель украiнцям i передачу ii колонiстам.
3. Видiлити концесii украiнському парцеляцiйному банку.
4. Призупинити надання дотацiй на вiйськову й цивiльну колонiзацiю з оборотного фонду земельноi реформи.
5. Надати кредити на закупiвлю, комасацiю з мелiорацiею з оборотного фонду земельноi реформи зi спецiального адмiнiстративного фонду земельного державного банку.[273 - Баран С., Порай З. За рiдну землю… – С. 70; Справа украiнська // Зошити iсторичнi. – Париж, 1985. – № 71. – С. 125.]
Вiдповiдно до повiдомлень украiнськоi преси, вiд 15 жовтня 1936 р. до 1 сiчня 1937 р. було проведено 166 антиколонiзацiйних вiч. Акцii змiцнили впливи УНДО в украiнському суспiльствi, однак склалася ситуацiя, в якiй офiцiйно партiя пiдтримувала нормалiзацiйний курс щодо уряду. Водночас вона сприяла зростанню нацiоналiстичних настроiв в украiнському суспiльствi. Зрозумiло, що це посилило ворожiсть польських полiтичних партiй та органiзацiй.
Реакцiя УНДО у пресi та Сеймi сприяла появi проекту закону Мiнiстерства сiльського господарства i аграрних реформ «Про обiг новоутвореною в результатi парцеляцii нерухомiстю». В. Мудрий на пленарному засiданнi сейму 2 грудня 1936 р., згодом З. Пеленський, виступаючи 26 сiчня 1937 р. у бюджетнiй комiсii, наголосив, що полiтика мiнiстерства та його колонiзацiйнi плани мають полiтичний характер, спрямований проти украiнського селянина. На знак протесту представники УПР у бюджетнiй комiсii голосували проти бюджету Мiнiстерства сiльського господарства i аграрних реформ. Проте за ухвалення бюджетного закону УПР проголосувала, чим виразно пiдтримала нормалiзацiйну лiнiю УНДО. В. Мудрий у промовi на пленарному засiданнi Сейму 27 лютого 1937 р. знову критично оцiнив намiри мiнiстерства. Вiн закликав припинити антиукраiнську аграрну полiтику уряду, однак чимало часу в промовi вiдвiв аналiзовi перебiгу нормалiзацiйних процесiв. «Велика iдея порозумiння двох народiв, – сказав В. Мудрий, – в iм’я кращого майбутнього не знайшла вiдповiдного вiдгуку в значнiй частинi польського суспiльства».[274 - Sprawy NarodowoSciowe. – 1937. – № 1–2. – S. 90.]
Криза полiтики нормалiзацii
У 1937 р. стало очевидним, що полiтика нормалiзацii украiнсько-польських вiдносин не виправдала сподiвань украiнськоi сторони. Такий перебiг подiй сприяв еволюцii настроiв украiнського громадянства проти Польськоi держави. Очiкування i сподiвання багатьох украiнських полiтикiв змiнювалися розчаруванням, яке дедалi бiльше набирало характеру незадоволення.
У липнi 1937 р. скликано крайову нараду УНДО, де розгорнулася гостра дискусiя щодо подальших полiтичних перспектив. Представники опозицii у складi Д. Левицького, В. Кузьмовича, С. Барана та iн. вимагали вiд керiвництва партii заявити про банкрутство «нормалiзацii», а в Сеймi та Сенатi перейти до рiшучоi опозицii. В. Мудрий, В. Целевич та iн. не заперечували факту вiдсутностi будь-яких позитивних результатiв. Головний «архiтектор» цiеi полiтики, пiдбиваючи ii дворiчнi пiдсумки, визнав, що «нормалiзацiя» дала украiнцям «багато розчарувань, а мало позитивного».[275 - Свобода. – Львiв. – 1922–1939.] Однак керiвництво УНДО висловилося за ii продовження, з огляду на зацiкавленiсть украiнцiв Польщi як потенцiйному вiйськовому союзнику у боротьбi з СРСР.
УПР надiслала у липнi 1937 р. урядовi доповiдну записку пiд назвою «Криза нормалiзацii польсько-украiнських вiдносин». У нiй на пiдставi численних фактiв доводилося, що польський уряд за бiльше нiж два роки реалiзацii нормалiзацiйного курсу не задовольнив жодноi з iстотних вимог украiнцiв. Водночас УПР висловила переконання, що «нормалiзацiя польсько-украiнських вiдносин е для обох народiв iсторичною необхiднiстю, i банкрутство цiеi полiтики може мати трагiчнi наслiдки i для Польськоi держави, i для украiнського народу». Окрiм «максимальноi полiтичноi мети» – територiальноi автономii украiнських земель, у документi перелiчувалися найважливiшi украiнськi вимоги: скасування осадницькоi колонiзацii, кредити украiнським фiнансовим iнституцiям, субсидii культурним, освiтнiм, науковим, господарським i спортивним органiзацiям, змiна полiтики на територii Лемкiвщини, прийняття украiнцiв на державну службу тощо.[276 - Держархiв Львiвськоi областi. – Ф. 1. – Оп. 51. – Спр. 491.] Проте уряд залишався глухим до украiнських домагань.
У другiй половинi 1937 р. знову посилилось незадоволення «нормалiзацiйною» полiтикою. Антинормалiзацiйнi настроi зростали в повiтових комiтетах УНДО. Кампанiю проти тактики керiвництва УНДО проводила т. зв. група «Дiла», яка сподiвалася на загострення парламентськоi тактики й вiдхiд вiд скомпрометованоi полiтики «нормалiзацii». Важливою справою «Дiло» називало також персональнi змiни в керiвництвi, подiл функцiй в УНДО й УПР, вiдновлення довiри та престижу партii в очах украiнського суспiльства. ЦК УНДО 25 листопада 1937 р. утворив Комiсiю порозумiння, що складалася з членiв пронормалiзацiйноi бiльшостi: Р. Перфецького, В. Мудрого, Д. Левицького, В. Целевича, В. Куницького i заступникiв – Л. Макарушки, Ю. Павликовського, І. Нiмчука, М. Стефiнiвського.
4 – 5 сiчня 1938 р. вiдбувся V з’iзд УНДО, який вiдкрив голова партii В. Мудрий. На з’iздi опозицiя виступила проти зосередження всiеi полiтики в руках УПР i сумiщення посад голови УНДО та голови УПРВ в однiй особi – В. Мудрому. І хоча з’iзд не пiдтримав цих пропозицiй, вiн пiдготував основу для компромiсу, доручивши ЦК УНДО, до якого ввiйшли й п’ять членiв опозицii, розробити вiдповiдний документ.[277 - Держархiв Львiвськоi обл. – Ф. 1. – Оп. 52. – Спр. 2723. – Арк. 12.] З’iзд змушений був констатувати, що «пiсля 1935 р. у вислiдi «нормалiзацiйноi» тактики настала не нормалiзацiя життя на наших землях […], лиш навпаки – повне вiдсунення украiнського народу […] вiд впливу на власне зорганiзоване життя на власнiй територii».[278 - Дiло. – Львiв. – 1938. – 12 сiч.] Промовцi протестували проти полонiзацiйноi та колонiзацiйноi полiтики польськоi влади на украiнських землях та закликали всi нацiональнi сили об’еднатися. З’iзд пiдтвердив вимогу територiальноi автономii iз власним Сеймом, урядом i територiальною армiею. Новою була вимога змiнити «виборчу ординацiю до Сейму i Сенату в демократичному напрямi».[279 - Там само.] І хоча на з’iздi не було досягнуто повноi згоди, вiн став важливим етапом визначення подальших дiй УНДО.
В оцiнцi пiдсумкiв з’iзду УНДО рiзнi полiтичнi сили були суперечливi. Лiдер опозицii в УНДО Д. Левицький (який у 1936–1939 рр. був номiнальним заступником В. Мудрого[280 - Torzecki R. Kwestia ukrainska w Polsce w latach 1923–1929. – Krak?w, 1989. – S. 231.]) зазначив, зокрема, моральне змiцнення опозицii, якiй, мовляв, удалося провести на з’iздi iдею консолiдацii украiнських нацiональних сил та здобути значне представництво в ЦК партii.[281 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 359. – Оп. 1. – Спр. 212. – Арк. 4.] Голова УСДП В. Старосольський оцiнив результат з’iзду так: «Нiхто не перемiг […]. Мудрий не побiдив i опозицiя не програла».[282 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 359. – Оп. 1. – Спр. 212. – Арк. 4.] М. Стахiв i Д. Палiiв вважали, що повернення до «нормалiзацiйного» курсу в полiтицi УНДО i вислiд виборiв на з’iздi були успiхом групи В. Мудрого.[283 - Там само.] «З’iзд скiнчився перемогою Мудрого»,[284 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 359. – Оп. 1. – Спр. 40. – Арк. 15.] – такий висновок зробила М. Рудницька 10 сiчня 1938 р. на засiданнi КК. Бiльшiсть украiнських полiтичних сил вiдкидала можливiсть спiвпрацi з керiвною групою УНДО. Зрештою, В. Мудрий з однодумцями, змiцнивши своi позицii в партii, не прагнув порозумiтися з iншими угрупованнями.[285 - Там само. – Спр. 28. – Арк. 18.] Вiн продовжував вiрити у правильнiсть обраного шляху. Однак усвiдомлення правдивостi закидiв учасникiв з’iзду щодо невиконання польською владою обiцянок, настроi полiтичних сил, вiдсутнiсть реального покращання становища народу за останнi три роки змусили В. Мудрого 23 лютого 1938 р. виступити iз заявою на пленарному засiданнi Сейму i заявити, що УПР утримуеться вiд участi в голосуваннi бюджету.[286 - Sprawozdanie stenograficzne Sejmu. Kadencja IV / Sejm Rzeczypospolitej Polskiej. – 75 posiedzenia w dniach 23 lutego 1938 r. – S. 1 – 99.]
УРП серед iншого була зацiкавлена у справах Церкви через занепокоення украiнськоi громадськостi ворожим ставленням окремих польських полiтикiв i римо-католицького духовенства до украiнських церков. Як пiдтвердження цих побоювань було розцiнено промову посла вiд проурядового блоку С. Войцеховського, виголошену на засiданнi бюджетноi комiсii Сейму 3 лютого 1938 р. Виступ був сповнений звинувачень митрополита А. Шептицького.[287 - Дiло. – 1938. – 5 лют.] У вiдповiдь на цю промову в усiй Галичинi вiдбулися численнi акцii протесту. Із заявою про пiдтримку митрополита вiд УПР виступив посол В. Целевич. Пiсля Служби Божоi перед митрополичою палатою 6 лютого зiбралися юрби народу. На зустрiчi з митрополитом вiд iменi украiнськоi громадськостi В. Мудрий заявив, що ця образлива за змiстом i формою промова вдарила «по наших нацiональних i релiгiйних почуваннях. […] В нiй же заатаковано найбiльшу цiннiсть украiнськоi нацii в нинiшнiх часах: непорушний авторитет Голови нашоi Церкви». Вiн запевнив митрополита у «беззастережнiй вiдданостi» йому та греко-католицькiй Церквi.[288 - Свобода. – 1938. – 12 лют.] Також голова УПР гостро виступав у польському парламентi на захист майна i земель греко-католицьких та православних церков, проти перетворення iх на римо-католицькi костели. 1 липня 1938 р. пiд час обговорення проекту договору мiж Польщею i Апостольською Столицею, укладеного 20 червня, В. Мудрий указував, що «анi Польська держава, анi римо-католицький костел не можуть бути наслiдниками унiатськоi церкви, бо ним може бути тiльки Греко-Католицька Церква». Закiнчуючи виступ, вiн додав, що УПР на засiданнi Сейму голосуватиме проти цього договору.[289 - Дiло. – 1938. – 7 лют.]
Становище украiнського народу в Польщi розглядали на засiданнi ЦК УНДО 7 травня 1938 р. Пiсля виступу В. Мудрого дискусiя тривала сiм годин. У пiдсумку ЦК схвалив Декларацiю про становище украiнцiв у Польськiй державi, у якiй вказувалося на систематичний наступ польських шовiнiстiв на украiнське нацiональне життя (10 позицiй) i констатувалося, що за три роки полiтика «нормалiзацii» не дала позитивних результатiв саме через польську сторону, пiдтверджувався курс на запровадження територiальноi автономii для Схiдноi Галичини[290 - Там само.] iз власним сеймом i територiальною армiею.[291 - Szumilo M. Ukrainska Reprezentacja Parlamentarna w Sejmie I Senacie RP (1928–1939): zarys problemu // Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze. – 2002. – Z. 13/14. – S. 153–170.] Отже, ЦК УНДО формально вiдмовився вiд полiтики «нормалiзацii», але фракцiйна боротьба у партii не припинилася.
У вереснi 1938 р. президент І. Мосцiцький несподiвано розпустив парламент i призначив новi вибори на листопад поточного року. Усi опозицiйнi партii, включно з УСРП i УСДП, знову оголосили бойкот. В УНДО проблема ставлення до виборiв викликала новий спалах емоцiй. Остаточне голосування щодо участi у виборах 29 вересня 1938 р. вiдбулося на засiданнi ЦК УНДО. Пiсля тривалоi дискусii за участь у виборах проголосували 40 членiв ЦК, пропозицiю Д. Левицького не брати участi у виборах пiдтримали 8 осiб, утрималися 2 члени ЦК.[292 - Держархiв Львiвськоi обл. – Ф. 1. – Оп. 51. – Спр. 939. – Арк. 43.] Список кандидатур було повiдомлено урядовi. Питання виборiв обговорювали на засiданнi КК 28 вересня 1938 р..[293 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 359. – Оп. 1. – Спр. 41. – Арк. 22.] Опозицiонери – редактор «Дiла» І. Кедрин-Рудницький, колишнiй посол В. Кузьмович i колишнi сенатори О. Луцький та Юлiян Павликовський – вiдмовилися балотуватися до парламенту, протестуючи проти вимоги узгоджувати кандидатури з польською владою.
Вибори було призначено на 13 листопада 1938 р. Для iх пiдготовки та проведення утворено окружнi комiсii, що переважно складалися з полякiв.[294 - Макарчук С. Мiжнацiональнi антагонiзми в суспiльствi Захiдноi Украiни в переддень вересня 1939 року // 1939 рiк в iсторичнiй долi Украiни i украiнцiв: матерiали мiжнар. наук. конф. (Львiв, 23–24 верес. 1999 р.). – Львiв, 2001. – С. 6 – 20.] Завдяки виборчiй угодi було збережено status-quo 1935 р. – кiлькiсне представництво украiнських партiй у Сеймi та Сенатi залишилося незмiнним.[295 - Sprawy Narodowosciowe. – Warszawa. – 1929–1939.] Водночас, за словами В. Мудрого, пiд час виборiв у Львовi протягом трьох днiв польська «ендецька» молодь i польська «вулиця» нищили на очах органiв безпеки майно украiнцiв, однак влада на це нiяк не реагувала. Аналогiчнi акти вандалiзму сталися й в iнших мiстах.[296 - Там само.]
Подих Другоi свiтовоi вiйни
Складна полiтична ситуацiя у краю, зокрема подii на Закарпаттi, загострення украiнсько-польських вiдносин, дiяльнiсть КК, до складу якого входили лiдери основних украiнських легальних партiй – УСРП, УСДП, ФНЄ, УНО – i представники опозицii в УНДО, позначилися на полiтичнiй позицii лiдерiв УНДО. Про це, зокрема, свiдчила перша промова голови УПР В. Мудрого у Сеймi, головна теза якоi – порушення украiнсько-польського порозумiння з вини влади. Таку саму позицiю зайняв вiд iменi УВО С. Скрипник.[297 - Medrzecki W. Ukrainska reprezentacja parlamentarna w Drugiej Rzeczypospolitej // Krakowskie zeszyty ukrainoznawcze. – Krakоw. – 1996. – T. III. – S. 220–234.] В. Мудрого вдруге обрали вiце-маршалком, але тепер його кандидатуру пропонувала не президiя (як було 1935 р.), а депутати.[298 - Brzoza C. Ukrainska reprezentacja parlamentarna w II Rzeczypospolitej // Krakowskie zeszyty ukrainjznawcze. – Krakоw. – 1992/1993. – T. I/II. – S. 153–165.] На пленарному засiданнi Сейму 3 грудня 1938 р. полiтик заявив, що три роки «нормалiзацii» дали незаперечнi докази, що у полiтицi Польщi стосовно украiнського народу головним був i залишаеться курс – «поборювання всього, що украiнське». Спираючись на найновiшi факти (антиукраiнськi погроми пiд час виборчоi кампанii, у яких брали участь навiть пiдроздiли Корпусу охорони пограниччя; зовнiшньополiтичнi акцii проти Карпатськоi Украiни, зокрема пропагандистська кампанiя за приеднання ii до Угорщини), В. Мудрий стверджував: «Cамо життя доказало, що нiякi пiвзасоби у полагоджуваннi украiнських постулятiв у Польщi не доведуть до нiчого позитивного. Украiнська проблема в Польщi вимагае основного й радикального полагодження, а единою формою розвязки тiеi проблеми е здiйснення законодатною дорогою територiальноi автономii для всiх етнографiчних украiнських земель у державi».[299 - Sprawozdanie stenograficzne Sejmu. Kadencja V / Sejm Rzeczypospolitej Polskiejq. – 3 posiedzenia w dniach 3 grudnia 1938 r. – L. 1 – 109.]
Пiд впливом процесiв на Закарпаттi УПР 9 грудня 1938 р. внесла на розгляд Сейму «Проект конституцiйного закону Галицько-Волинськоi землi». Вiдповiдно до нього передбачалося надати територiальну автономiю захiдноукраiнським землям (без захiдних повiтiв Львiвського воеводства), створити автономний уряд i сейм, власнi збройнi сили, забезпечити рiвноправнiсть польськоi й украiнськоi мов у державних установах.[300 - Sprawy Narodowosciowe. – Warszawa. – 1929–1939. – S. 244.] І хоча законопроект не було ухвалено, учинок УПР та промова В. Мудрого викликали значне зацiкавлення серед украiнськоi громадськостi та широкий вiдгомiн не тiльки в Польщi, а й за кордоном. Як iнформував Львiвське воеводське управлiння староста Львiвського повiту, окремi патрiотично налаштованi украiнцi говорили, що виступ В. Мудрого «був великим кроком вперед до здобуття не автономii, а повноi свободи, здобути яку допоможе Гiтлер, а доказом цього е акцiя, що провадиться на територii Карпатоукраiни нiмецькими агентами».[301 - Держархiв Львiвськоi обл. – Ф. 1. – Оп. 51. – Спр. 1051. – Арк. 61.] Поширенню подiбних чуток сприяли й нiмецькi засоби масовоi iнформацii, що натякали на майбутне захоплення Нiмеччиною Захiдноi Украiни та УРСР i подальше створення Великоi Украiни.
За таких обставин зрiс авторитет УПР, пiдiрваний упровадженням курсу нормалiзацii, почасти навiть крайнi нацiоналiстичнi й студентськi представники почали ставитися до репрезентацii з бiльшою прихильнiстю.[302 - Там само. – Спр. 1053. – Арк. 32.] Схвально сприйняли цi акцii i в Контактному комiтетi. Вiдмова В. Мудрого вiд «нормалiзацiйноi» полiтики у груднi 1938 р. допомогла розв’язати внутрiшнiй конфлiкт в УНДО. ЦК УНДО 4 лютого 1939 р. ухвалив резолюцiю про порозумiння, а В. Кузьмович вiд iменi внутрiшньоi опозицii заявив, що вона перестае iснувати.[303 - Там само.] Водночас змiнилося ставлення В. Мудрого та його оточення до iдеi консолiдацii украiнських нацiональних сил. На закритому засiданнi президii та виконкому Народного комiтету УНДО 12 лютого 1939 р. було розглянуто питання зовнiшньоi i внутрiшньоi полiтики партii та ii участь у переговорах щодо створення Украiнськоi нацiональноi ради (iдею створити цей представницький мiжпартiйний орган висунув на початку 1938 р. К. Левицький, а ii реалiзацiю розпочав ФНЄ). На засiданнi, зокрема, обговорювали проблему порозумiння з ФНЄ, Дружиною княгинi Ольги (ДКО), УСДП i УСРП для формування спiльного партiйного органу.[304 - Держархiв Львiвськоi обл. – Ф.1. – Оп. 52. – Спр. 2801. – Арк. 23.] «Не знаю, що буде з Контактним Комiтетом, коли Мудрий увiйде до нього, – зiзнавалася М. Рудницька на засiданнi КК 16 лютого 1939 р., – перестане бути iнтимним кружком».[305 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 359. – Оп. 1. – Спр. 44. – Арк. 21–22.] Провiд УНДО 18 лютого 1939 р. приеднався до КК, вiдрядивши до нього офiцiйну делегацiю, до складу якоi увiйшли В. Мудрий, Д. Левицький i В. Кузьмович.[306 - Там само. – Спр. 214.] Початок дiяльностi В. Мудрого у КК М. Рудницька оцiнила так: «Прийшла нова людина, але не бачу в тiм трудности, бо ми всi зiспiванi. Та тепер витворилася нова правна ситуацiя. Мудрого делегувала сюди партiя, i вiн сказав, що його не обходить, що було, а КК уважае техн[iчним] органом для пiдгот[овки] мiжпарт[iйного] порозумiння. Панове на те мовчали. Отже, i я не протестувала. Важнiшi тези полiт[ичнi]».[307 - Там само. – Спр. 44.] Це знаменувало початок нового етапу в дiяльностi комiтету, члени якого на засiданнях почали обговорення основних завдань КК та оформлення «правильника» – полiтичноi платформи для порозумiння i спiвпрацi рiзних полiтичних сил. Отже, вiдбулася часткова консолiдацiя украiнських полiтичних сил на платформi легальноi опозицii.
Пiд час дебатiв щодо бюджету 24 лютого 1939 р. В. Мудрий заявив, що УПР не голосуватиме. «Найвимовнiшим хiба доказом негативного вiдношення до потреб украiнського народу е факт, – заявив вiн, – що вимоги украiнського життя в самому бюджетному прелiмiнарi не узглядненi нi одною поважною позицiею по сторонi видаткiв».[308 - Дiло. – 1939. – 26 лют.] Пiд час загальнополiтичноi дискусii у КК 4 березня вiн був змушений визнати, що «нормалiзацiя виявилася нереальною».[309 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 359. – Оп. 1. – Спр. 44. – Арк. 42.] Це означало, що УНДО знову перейшло в опозицiю. «Але в полiтицi нема канонiв, – продовжував В. Мудрий, – нереальне може стати реальним за два мiсяцi. Отже, годi видумувати щось, що обмежувало б iнiцiативу».[310 - Там само. – Спр. 44.]
Навеснi 1939 р. суспiльно-полiтична ситуацiя на захiдноукраiнських землях i далi загострювалася. Дедалi очевиднiшою ставала можливiсть нiмецько-польського конфлiкту. На спецiальному засiданнi ЦК УНДО 22 квiтня 1939 р. украiнськi полiтики дали чiтку оцiнку мiжнароднiй ситуацii. У доповiдi В. Мудрий як голова партii, розглядаючи розвиток украiнського питання на тлi формування двох великих блокiв держав, протиборство яких наближало свiт до катастрофи, зазначив, що пiсля падiння Карпатськоi Украiни воно утратило свою актуальнiсть. Однак не виключав, що в майбутнiй вiйнi украiнська справа може знову опинитися в центрi подiй, вважаючи цей факт не дуже втiшним для украiнцiв, оскiльки у такiй «великiй грi» украiнський народ мав стати не «пiдметом», а предметом зацiкавлених сил. У перiод загострення мiжнародних вiдносин полiтик заявив, що УНДО нiколи не зiйде з позицiй полiтичноi боротьби за права украiнського народу в Польщi, а також наголосив: «Своi громадянськi обов’язки супроти держави будемо виконувати, як досi виконували, але одночасно також вимагаемо вiд держави не тiльки загарантувати i практично перевести в життя повну правовiсть (прийняття закону про територiальну автономiю. – І. С.), але й заспокоiти збiрнi нацiональнi потреби украiнськоi нацii в Польщi».[311 - «Сповнимо наш громадянський обов’язок – вимагаемо здiйснення повноти наших прав»: промова голови УНДО посла В. Мудрого на засiданнi ЦК УНДО дня 22 квiтня 1939 р. // Нацiональна полiтика. – 1939. – 30 квiт. – Ч. 16. – С. 1–3.] Промову голови УНДО й УПР ЦК схвалив одноголосно. Окремою постановою голову партii та екзекутиву було надiлено широкими повноваженнями.
Усвiдомлюючи реалii мiжнародних потрясiнь, В. Мудрий вважав, що для збереження iснування народу i його здобуткiв необхiдно передусiм врегулювати вiдносини з Польською державою. Увага до цих проблем була зумовлена новим курсом нацiональноi полiтики «санацiйного» уряду, який на початку березня був остаточно закрiплений у постановi Ради мiнiстрiв про змiцнення польського елемента у схiдних воеводствах. Обраний курс передбачав низку дискримiнацiйних щодо украiнцiв заходiв у галузях економiки, культури, освiти та церковноi полiтики.[312 - Сливка Ю. Захiдна Украiна в реакцiйнiй полiтицi польськоi та украiнськоi буржуазii (1920–1939). – К., 1985. – 271 с.] Подальше розгортання такого полiтичного курсу могло мати для украiнського суспiльства тяжкi наслiдки й завдати непоправних утрат у складних умовах новоi мiжнародноi ситуацii. Тому лiдер УНДО i УПР вважав обставини, що склалися в захiдноукраiнському суспiльствi пiсля падiння Карпатськоi Украiни, сприятливими для врегулювання украiнсько-польських вiдносин.
Негативно оцiнюючи офiцiйну польську нацiональну полiтику щодо Захiдноi Украiни, зауважмо, що не всi полiтичнi течii в польському таборi ii подiляли. Послiдовно виступав за розбудову польсько-украiнських вiдносин на пiдставi взаемоповаги й уваги до iнтересiв обох сторiн Я. Лось, який 1938 р. вкотре оприлюднив свое бачення польськоi полiтики в украiнському питаннi. Окремi польськi дiячi, зокрема з табору ендекiв – С. Грабський, В. Васютинський та iн. – вiдчували силу й динамiчнiсть украiнськоi нацii, однак слiпо закликали до асимiляцii.[313 - Макарчук С. Мiжнацiональнi антагонiзми в суспiльствi Захiдноi Украiни в переддень вересня 1939 року // 1939 рiк в iсторичнiй долi Украiни i украiнцiв: матерiали мiжнар. наук. конф. (Львiв, 23–24 вересня 1999 р.). – Львiв: Видавничий центр ЛНУ iм. Івана Франка, 2001. – С. 6 – 20.] Тому в пошуках компромiсу велике значення мали контакти з польськими полiтичними осередками. На черговiй зустрiчi 3 травня 1939 р. з полiтиками демократичних i соцiалiстичних угруповань (украiнську сторону репрезентували В. Мудрий, О. Луцький, В. Кузьмович, І. Кедрин-Рудницький, М. Матчак, В. Старосольський) було обговорено актуальний стан украiнсько-польських вiдносин i шляхи iх полiпшення. Центральне мiсце серед постулатiв украiнських полiтикiв посiдало визнання нацiональноi окремiшностi украiнцiв i надання iм територiальноi автономii.[314 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 359. – Оп. 1. – Спр. 219. – Арк. 32.]
За таких обставин лiдери УНДО i УПР знову почали шукати порозумiння з правлячим табором. Але надii на можливiсть досягти взаемовигiдноi угоди з урядом розвiяв вiзит В. Мудрого i В. Целевича до прем’ер-мiнiстра Ф. Славоя-Складковського (25 травня 1939 р.). Атмосфера переговорiв була бiльше нiж прохолодною. Голова уряду поклав усю вiдповiдальнiсть за загострення польсько-украiнських вiдносин на украiнську громадськiсть. Його незадоволення викликали навiть доволi помiркована промова В. Мудрого на засiданнi ЦК УНДО 22 квiтня 1939 р. та вимога украiнських представникiв, щоби Польща виконала своi мiжнароднi зобов’язання, зокрема надала украiнським землям територiальну автономiю. «Автономii нiхто вам у Польщi не дасть», – заявив прем’ер. Подiбною була його реакцiя i на слова В. Мудрого про доцiльнiсть формування урядовоi програми розв’язання украiнського питання. «Та це не Австрiя […]. То вона мала програми», – вiдповiв голова уряду.[315 - Швагуляк М. Маловiдома сторiнка полiтичного життя Захiдноi Украiни передодня Другоi свiтовоi вiйни: (З iсторii Контактного Комiтету. 1937–1939 роки) // Записки Наукового товариства iменi Шевченка / гол. ред. Олег Купчинський. – Львiв, 1994. – Т. CCXXVIII. (Працi iсторично-фiлософськоi секцii Наукового товариства iменi Шевченка у Львовi). – С. 207–248.]
Навеснi 1939 р. вкотре загострилися вiдносини легальних полiтичних сил i нацiоналiстичного пiдпiлля. Тепер УНДО вбачало одну з головних причин поразки Карпатськоi Украiни в полiтицi ОУН, яка значно впливала на державницькi змагання на Закарпаттi. Своею чергою, нацiоналiстичнi лiдери гостро критикували УНДО, звинувачуючи його в капiтуляцii перед Польською державою. У лютому 1939 р. керiвник ОУН А. Мельник, який замiнив на цьому посту Є. Коновальця (убитого в травнi 1938 р. бiльшовицьким агентом), поширив вiдозву, де украiнський нацiоналiзм проголошував единим i визнаним носiем чинноi боротьби. У вiдозвi також лунали звинувачення на адресу легальних партiй. Вбачаючи у нацiоналiстичному пiдпiллi конкурента, який активною дiяльнiстю пiдривае довiру мас до УНДО, В. Мудрий вважав за доцiльне використати поразку Карпатськоi Украiни, аби пiдiрвати авторитет ОУН. «Тепер найвiдповiднiша пора розправитися з нацiоналiстами […]. Нагода знаменита», – заявив вiн 20 березня на засiданнi КК.[316 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 359. – Оп. 1. – Спр. 219. – Арк. 54.] Разом з О. Назаруком, Д. Левицьким, М. Стахiвим та М. Рудницькою В. Мудрий наполягав на публiчному вiдмежуваннi вiд дiй ОУН. Вiд цiеi заяви вiдмовилися В. Кузьмович i Д. Палiiв. Пiсля тривалих дискусiй представники УНДО, УСРП i УНО ухвалили опублiкувати полемiчну брошуру, спрямовану проти ОУН,[317 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 359. – Оп. 1. – Спр. 219.] але вона так i не побачила свiту.
Напередоднi Другоi свiтовоi вiйни пошук шляхiв вирiшення украiнського питання завершився поверненням влади до «ендецьких» теорiй мононацiональноi Польськоi держави. Провал полiтики «нормалiзацii» спричинив занепад ролi УНДО та iнших легальних партiй, розчарування в iдеях парламентаризму. Це штовхало украiнцiв до радикальнiших засобiв боротьби; до того ж популярнiсть ОУН напередоднi Другоi свiтовоi вiйни дедалi зростала. В умовах, коли вибух вiйни був питанням кiлькох днiв чи навiть годин, провiднi украiнськi полiтичнi партii могли або виступити на пiдтримку Польщi, або обрати нейтральну позицiю. Оскiльки другий варiант поведiнки влада неминуче розцiнила б як зраду, не залишалося нiчого iншого, як офiцiйно пiдтримати полякiв.[318 - Швагуляк М. Маловiдома сторiнка полiтичного життя Захiдноi Украiни передодня Другоi свiтовоi вiйни: (з iсторii Контактного Комiтету. 1937–1939 роки) // Записки Наукового товариства iменi Шевченка / [ред. Олег Купчинський]. – Львiв, 1994. – Т. CCXXVIII. – С. 207–248. – (Працi iст. – фiлософськоi секцii Наукового товариства iменi Шевченка у Львовi).] І. Кедрин-Рудницький наводить також iншi причини подальшого курсу украiнських полiтикiв: «Всi ми вiдчували, що просто «висить у повiтрi» масовий погром украiнських установ польською вулицею пiд протекцiею полiцii».[319 - Кедрин І. Життя – подii – люди: спомини i коментарi / Іван Кедрин. – Нью-Йорк: Видавнича кооператива «Червона Калина», 1976. – С. 512.] Тому 24 серпня 1939 р., коли сумнiву в початку Другоi свiтовоi вiйни вже не було, вiдбулося засiдання Народного комiтету УНДО. Пiсля виступу В. Мудрого було одноголосно ухвалено резолюцiю, де зазначалося: у тогочасних важких для Польськоi держави часах украiнський народ виконае громадянський обов’язок «крови i майна», який покладае на нього належнiсть до держави, а не подоланi досi украiнськi справи будуть у майбутньому вирiшенi в iнтересах народу.[320 - Дiло. – 1939. – 31 серп.] Бажання якнайкраще пiдготуватися до майбутнiх потрясiнь викликало серед украiнськоi громадськостi напередоднi вiйни прагнення консолiдувати своi сили. У канцелярii УНДО 31 серпня 1939 р. у Львовi вiдбулися збори керiвних дiячiв украiнських партiй. На розгляд присутнiх було винесено проект керiвництва УНДО «Про створення Украiнського нацiонального проводу». Однак вiйна, що розпочалася за кiлька годин, перешкодила реалiзацii цього задуму.[321 - Швагуляк М. На зламi епох: Львiв у вереснi 1939 р. // Lwo?w: miasto – spoleczen?stwo – kultura / [red. Kazimiez Karolczak]. – Krak?w: Wydawnictwo Naukowe Akademii Pedagogicznej, 2002. – T. IV. – S. 361–372.]
Отже, у дiяльностi УНТП – УНДО проблема ставлення до Польщi була однiею з визначальних. Пiдкреслюючи стратегiчну мету – здобуття незалежностi та соборностi Украiни, партiя в умовах Другоi Речi Посполитоi намагалася здобути максимум полiтичних, соцiально-економiчних та культурно-освiтнiх прав для украiнцiв краю.
На вiдмiну вiд iнших партiй нацiонально-державницького табору Захiдноi Украiни тактичний арсенал УНДО був набагато ширшим: вiд iдеi негацii Польськоi держави до здобуття нацiонально-територiальноi автономii у межах Польщi. Украiнська громадськiсть, з огляду на гострий характер польсько-украiнських вiдносин у другiй половинi ХІХ – на початку ХХ ст., малоефективнiсть польсько-украiнськоi угоди 1890 р. (т. зв. новоi ери), польсько-украiнську вiйну 1918–1919 рр., польський владний режим у 1919–1923 рр. не сприймала прагнення УНТП – УНДО до порозумiння з польським урядом, зокрема гасла нацiонально-територiальноi автономii. Якщо УНТП й УНДО вважали реалiзацiю нацiонально-територiальноi автономii етапом до державностi й соборностi, то iх опоненти розглядали цю iдею як зраду державницько-соборницьких прагнень.
«Нормалiзацiя» стала iндикатором полiтики польських владних iнституцiй щодо розв’язання украiнського питання. УНДО – всупереч негативнiй реакцii украiнського суспiльства – намагалося ii реалiзувати з украiнського боку, натомiсть польська сторона використала ii, щоб нiвелювати украiнську проблему в державi як таку, послабити впливи провiдноi полiтичноi сили краю. Нерозв’язанiсть аграрного питання, колонiзацiя й осадництво, вiдсутнiсть украiнського унiверситету, полонiзацiя шкiльництва, пацифiкацiя 1930 р. стали провiдними у полiтицi УНДО. Як найчисленнiша украiнська партiя, УНДО позицiонувало себе як репрезентант украiнцiв у Польськiй державi.
Микола Кучерепа
«Волинський експеримент» воеводи Г. Юзевського
Мiжвоенна Польща була багатонацiональною державою. Крiм полякiв, у нiй проживало чимало представникiв бiлоруськоi, росiйськоi, литовськоi, еврейськоi, чеськоi, нiмецькоi та iнших нацiональностей. Проте другу за чисельнiстю нацiональну групу в Польщi становили украiнцi, якi проживали в Захiднiй Волинi, Полiссi, Пiдляшшi, Схiднiй Галичинi, Холмщинi. Загалом захiдноукраiнськi землi, що перебували у складi Другоi Речi Посполитоi, становили досить значну територiю – бiльше 100 тис. км2, тобто третину тодiшньоi Польськоi держави.[322 - Зокрема, територiя тодiшнiх Волинського воеводства становила 35,7 тис. км2, Львiвського – 28,4, Станiславiвського – 16,9, Тернопiльського – 16,5 тис. км2. Крiм цього, украiнцi проживали у схiдних повiтах Люблiнського, пiвденних повiтах Полiського воеводств. Див.: Maly rocznik statystycrny. – Warszawa, 1939. – S. 12–14. Для порiвняння: територiя таких нинiшнiх держав, як Австрiя становить 84 тис. км2, Болгарiя – 111, Данiя – 44, Ірландiя – 70, Ісландiя – 103, Нiдерланди – 41, Португалiя – 92, Швейцарiя – 41, Угорщина – 93 тис. км2.] Згiдно з офiцiйними даними перепису 1931 р., громадян украiнськоi нацiональностi проживало в Польщi 4442 тис.,[323 - Zarnowski J. Spoleczenstwo Drugiej Rzeczypospolitej 1918–1939. – Warszawa, 1973. – S. 374.] або 15–16 % усього населення.
Украiнська проблема була досить вагомою в полiтицi офiцiйноi Варшави, оскiльки вiдносини мiж украiнцями i Польською державою протягом усього мiжвоенного десятирiччя були досить непростими. Щодо ii розв’язання в польському полiтичному таборi було багато пiдходiв. «Ендеки», якi перебували при владi до травневого перевороту 1926 р., прагнучи створити однонацiональну державу, намагалися якнайшвидше асимiлювати представникiв непольських меншин. Реалiзацiя цього завдання не виключала й насильницькi методи.
Другий напрям представляли т. зв. пiлсудчики – прибiчники Юзефа Пiлсудського. Вони добре розумiли необхiднiсть вирiшення украiнськоi проблеми, з якою пов’язували, i не безпiдставно, подальшу долю Речi Посполитоi. Не полишаючи головноi мети – полонiзацii украiнцiв, у нацiональнiй полiтицi вони намагалися використовувати гнучкiшу тактику.
Польськi соцiалiсти пропагували iдею надання територiальноi автономii Схiднiй Галичинi, а iншим захiдноукраiнським землям – територiального самоврядування. Найрадикальнiший пiдхiд пропонували комунiсти. Експлуатуючи «право нацiй на самовизначення», вони виступали за приеднання захiдноукраiнських земель у складi Польщi до Украiнськоi Соцiалiстичноi Радянськоi Республiки.
Офiцiйна Варшава, розробляючи полiтичну лiнiю щодо украiнцiв, намагалася поглибити регiональнi особливостi i розчленувати на окремi частини единий украiнський народ. Зважаючи на вiдмiнностi в рiвнi нацiональноi свiдомостi, культури, полiтичноi активностi украiнцiв Волинi й Галичини, урядовi кола хотiли iх поглибити i запобiгти згуртуванню украiнцiв у едину полiтичну силу.
