Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі

Політика нормалізації

Після виборів 1935 р. керівництво УНДО посилило пропагандистську кампанію, метою якої було вгамування суспільних настроїв і пошук ширшої підтримки для нормалізаційних процесів.[261]

19 листопада 1935 р. перед початком бюджетної дискусії в сеймі В. Мудрий, В. Целевич і О. Луцький вели переговори з прем’єр-міністром М. Зиндрамом-Косцялковським, інформуючи його про українські вимоги до бюджетного закону. Ундовська репрезентація на початку каденції парламенту обрала собі мету, яку прагнула осягнути, – територіальну автономію для всіх українських етнічних земель у Польщі.[262] Мінімальна мета – задовольнити потреби у сферах освіти, культури, економіки, домогтися участі українців у роботі державних інституцій. Для цього президія партії підготувала і передала владі 18 меморіалів, які охоплювали принципи оздоровлення українського життя. Вони стосувалися питань термінології і прав української мови, табору в Березі Картузькій та амністії, колонізації на українській території, «Народного дому» у Львові, політики держави на Лемківщині, територіального самоврядування, Православної церкви, українського шкільництва, участі українців у державній службі в інституціях і банках, долі інвалідів колишньої української армії, участі українців у колегіальних органах при різних міністерствах, вимог українських фінансових і господарських інституцій, товариств «Дністер», «Карпатія», «Сільський господар», «Українська щадниця» в Перемишлі, вимог до бюджету держави.[263]

Виступи членів УПР у комісіях і на пленарних засіданнях Сейму відрізнялися від аналогічних із попередніх каденцій. У них не було гострої і неприхильної критики уряду. Представники УНДО утримувалися від декларативних виступів із демагогічним забарвленням, змістовно аналізували проблеми щоденного життя українського суспільства. В. Мудрий у програмному виступі 6 грудня 1935 р. у дискусії над бюджетом на 1936–1937 рр. проголосив вимоги партії в добі нормалізації: «Увійшли сюди для того, щоби загоїти старі рани, щоб конструктивно працювати для покращення відносин. У зв’язку з тим зобов’язані ствердити, що головною нашою політичною вимогою в Польщі є постулат територіальної автономії для всіх українських земель в Польщі».[264]

Незалежно від того, чи дійшло б до реалізації вимоги автономії, голова УПР висунув постулати, які вимагали безоглядного врегулювання. В. Мудрий запропонував обговорити їх під час дискусій над бюджетами відповідних міністерств. Закінчуючи промову, він визначив перешкоди на шляху нормалізації відносин у Східній Галичині з боку місцевого населення регіональної і місцевої адміністрації. Виступи інших членів УПР у Сеймі та Сенаті були насичені поважним і змістовним фактажем. Передусім наголошувалося на позитивному ставленні до польської державності.[265] Крім того, українські політики виступили за збільшення кількості греко-католицьких і православних парафій у війську (1935 р. у польському війську було 8 греко-католицьких парафій і 6 православних); за надання допомоги українським спортивним організаціям від Державного інституту фізичного виховання.[266]

Українські посли були активними в обговоренні бюджету на 1936–1937 рр. В. Мудрий, В. Целевич, О. Луцький, З. Пеленський складали інтерпеляції, запити і проекти законів. Важливий законопроект запропонував Д. Великанович у справі зміни частини постанов про організацію українського шкільництва, ухвалених ще 1924 р. (Lex Grabski). Ундовці заявили, що тільки реалізація цих змін може покращити польсько-українські відносини, інакше – цілий проект закону УНДО залишиться знівеченим.[267]

Новий уряд прагнув здійснити певні кроки для утримання хиткого порозуміння. Однак це не вплинуло на зростання пронормалізаційних настроїв в українському суспільстві. Брак реалізації українських постулатів в уряді став предметом дискусії ЦК УНДО і членів УПР 13–14 липня 1936 р. У виданому комунікаті після дводенної дискусії, на якій проаналізовано політику польської влади на українських землях, стверджувалося, що вона позбавлена елементів системності і плановості, а нормалізаційний курс не зумовив змін на краще. Визнано, що крайова влада не узгоджує своєї діяльності з урядом.[268]

З боку уряду втіленням нормалізаційного курсу в 1935–1936 рр. були:

1. Обіжник Міністерства внутрішніх справ, який дозволяв запроваджувати двомовні написи в громадах і гмінах. На практиці цю рекомендацію не було виконано через те, що радні поляки та польський солтис таке рішення ухвалити не могли. Повітовий староста теж такої ухвали не затверджував би.

2. Обіжник Міністерства внутрішніх справ про визнання терміна українець-український рівно рядним терміном русин-руський. Обіжник був скерований до воєвод, щоб в управлінському процесі не спровокувати конфліктів і не утруднювати, не обмежувати вживання терміна українець-український. Однак, з огляду на закон від 31 липня 1924 р. про урядову мову, який вживав тільки термін русин-руський, українці цей обіжник визнали недостатнім. Справа мала практичне значення через рішення найвищого суду від 4 грудня 1935 р. про кримінальну відповідальність за відмову українців прийняти військовий квиток, у якому записано русин. Натомість УНДО домагалося вживання тільки терміна українець-український.

3. Відновлення умови угоди Загального закладу взаємного страхування зі страховим товариством «Дністер» на нових засадах. До Загального закладу взаємного страхування прийнято 25 співробітників «Дністра», проте ціною ліквідації відділу примусового страхування. Існування цього відділу в «Дністрі» уможливлювало безпосередній контакт із населенням села.

4. Розпорядження міністра релігії та освіти, яке запроваджувало класи з українською мовою навчання в польській гімназії в Тернополі. Це була компенсація за ліквідацію тут 1930 року української гімназії. Оскільки українські класи мали підпорядковуватися директорові – полякові, батьки учнів бойкотували запис до тих класів.

5. Усунення з львівського «Народного дому» урядового комісара-русофіла і створення замість нього тимчасового виділу як дорадчого органу, до складу якого входили б українці. Адміністратором надалі залишився поляк, що викликало незадоволення українців.

6. Розпорядження міністра релігії й освіти про створення кафедри української мови у Львівському університеті. Хоча кандидата на завідувача кафедри було обрано серед професорів гуманістичного виділу, однак офіційної номінації той не отримав.

7. Прийняття сотні вчителів-українців до праці у шкільництві (у 1937 р. їх мало бути двісті).

8. Прийняття кільканадцяти українців до структур Міністерства фінансів.

9. Прийняття двох українців (С. Левинського і Р. Олесницького) на контрактні посади в польських консульських установах.

10. Доступ до польського радіо у Львові, хоча й з обмеженим часом мовлення.

11. Залагодження низки особистих справ-скарг.[269]

Ці рішення не мали характеру істотних умов, важливих для українського суспільства. Найважливіші питання не були предметом зацікавлення уряду. Не цілком адекватна політика уряду активізувала УНДО. У жовтні 1936 р. президія УНДО і УПР розгорнула діяльність, спрямовану на пришвидшення реалізації польським урядом важливих українських вимог.[270]

Прем’єр-міністр і міністр внутрішніх справ С. Складковський 7 жовтня 1936 р. прийняв делегацію у складі В. Мудрого, В. Целевича і О. Луцького. Крім того, представники вели переговори з віце-прем’єром і міністром фінансів Е. Квятковським і міністром суспільної опіки М. Зиндрамом-Косцялковським. 9, 28 і 29 жовтня В. Целевич і С. Витвицький зустрілися з міністром справедливості В. Грабовським. Ішлося про звільнення політичних в’язнів і умови утримання у в’язницях. Хоч амністію було ухвалено 3 січня 1936 р., однак другий постулат – щодо Берези Картузької – реалізовано не було. Д. Великанович і В. Кузьмович на зустрічі з міністром релігії і освіти В. Святославським порушили проблему праці вчителів і українського шкільницта. В. Мудрий, О. Луцький, директори «Дністра» Я. Колтонюк та іпотечного земельного банку В. Сінгалевич мали 22 жовтня зустріч із міністром фінансів, 23 жовтня – із міністром сільського господарства і земельних реформ Ю. Понятовським. Делегати УНДО В. Мудрий, В. Сінгалевич вимагали від міністра організувати конференцію із земельного питання за участю українських фахівців. Опріч того, відбулися зустрічі в усіх трьох воєводських урядах Східної Галичини. Висунуті українцями претензії наприкінці 1936 р. стосувалися трьох пунктів:

1. Уряд за півтора року нормалізації не тільки не реалізував українських вимог, а навіть виявив тенденції до обмеження прав українського населення.

2. Польське суспільство у краю займало антиукраїнську позицію.

3. Місцева адміністративна влада керувалася антиукраїнськими настановами польського населення й проводила власну політику щодо українців, яка не мала нічого спільного з офіційними зобов’язаннями представників уряду.[271]

Земельні проблеми

Восени 1936 р. напруженість у польсько-українських відносинах спровокувало порушення земельного питання. Місцеві польські організації Східної Галичини, зацікавлені в захисті інтересів і стану посідання, голосно вимагали участі польського суспільства в парцеляції землі. Вони отримали підтримку в урядових колах. Поширилась інформація, що Міністерство сільського господарства і земельних реформ видало інструкцію, яка передбачала продаж землі тільки полякам. Міністерство оголосило 1 жовтня 1936 р. список маєтків, котрі підлягають парцеляції. УНДО відреагувало розглядом питання колонізації та її недопущення (засідання ЦК 26 вересня; 5, 22, 27 жовтня; 2 листопада 1936 р.). Поза актуальною на той час проблемою боротьби з комуністичним рухом, здійснено спроби організувати в суспільстві акції протесту проти колонізаційної акції. Партійні керманичі хотіли підвищити активність місцевих організацій, УНДО. Адже «Свобода» зауважила значне ослаблення активності повітових організацій. Генеральний секретаріат надіслав спеціальну інструкцію до повітових народних комітетів, мужів довіри, послів і сенаторів, де розписав проведення антиколонізаційних віч у Східній Галичині. Велике віче, відбулося 15 жовтня 1936 р. у Львові. У ньому взяли участь посли і сенатори, представники культурно-освітніх, господарських, наукових товариств та організацій, Греко-католицької церкви.[272]

Зважаючи на те, що аграрні відносини на українських землях повинен регулювати галицько-волинський сейм автономної української території в Польщі, УНДО вимагало від уряду:

1. Виконати закон від 26 грудня 1925 р. про парцеляцію на користь місцевого сільськогосподарського населення.

2. Ліквідувати інструкцію про заборону продажу земель українцям і передачу її колоністам.

3. Виділити концесії українському парцеляційному банку.

4. Призупинити надання дотацій на військову й цивільну колонізацію з оборотного фонду земельної реформи.

5. Надати кредити на закупівлю, комасацію з меліорацією з оборотного фонду земельної реформи зі спеціального адміністративного фонду земельного державного банку.[273]

Відповідно до повідомлень української преси, від 15 жовтня 1936 р. до 1 січня 1937 р. було проведено 166 антиколонізаційних віч. Акції зміцнили впливи УНДО в українському суспільстві, однак склалася ситуація, в якій офіційно партія підтримувала нормалізаційний курс щодо уряду. Водночас вона сприяла зростанню націоналістичних настроїв в українському суспільстві. Зрозуміло, що це посилило ворожість польських політичних партій та організацій.

Реакція УНДО у пресі та Сеймі сприяла появі проекту закону Міністерства сільського господарства і аграрних реформ «Про обіг новоутвореною в результаті парцеляції нерухомістю». В. Мудрий на пленарному засіданні сейму 2 грудня 1936 р., згодом З. Пеленський, виступаючи 26 січня 1937 р. у бюджетній комісії, наголосив, що політика міністерства та його колонізаційні плани мають політичний характер, спрямований проти українського селянина. На знак протесту представники УПР у бюджетній комісії голосували проти бюджету Міністерства сільського господарства і аграрних реформ. Проте за ухвалення бюджетного закону УПР проголосувала, чим виразно підтримала нормалізаційну лінію УНДО. В. Мудрий у промові на пленарному засіданні Сейму 27 лютого 1937 р. знову критично оцінив наміри міністерства. Він закликав припинити антиукраїнську аграрну політику уряду, однак чимало часу в промові відвів аналізові перебігу нормалізаційних процесів. «Велика ідея порозуміння двох народів, – сказав В. Мудрий, – в ім’я кращого майбутнього не знайшла відповідного відгуку в значній частині польського суспільства».[274]

Криза політики нормалізації

У 1937 р. стало очевидним, що політика нормалізації українсько-польських відносин не виправдала сподівань української сторони. Такий перебіг подій сприяв еволюції настроїв українського громадянства проти Польської держави. Очікування і сподівання багатьох українських політиків змінювалися розчаруванням, яке дедалі більше набирало характеру незадоволення.

У липні 1937 р. скликано крайову нараду УНДО, де розгорнулася гостра дискусія щодо подальших політичних перспектив. Представники опозиції у складі Д. Левицького, В. Кузьмовича, С. Барана та ін. вимагали від керівництва партії заявити про банкрутство «нормалізації», а в Сеймі та Сенаті перейти до рішучої опозиції. В. Мудрий, В. Целевич та ін. не заперечували факту відсутності будь-яких позитивних результатів. Головний «архітектор» цієї політики, підбиваючи її дворічні підсумки, визнав, що «нормалізація» дала українцям «багато розчарувань, а мало позитивного».[275] Однак керівництво УНДО висловилося за її продовження, з огляду на зацікавленість українців Польщі як потенційному військовому союзнику у боротьбі з СРСР.

УПР надіслала у липні 1937 р. урядові доповідну записку під назвою «Криза нормалізації польсько-українських відносин». У ній на підставі численних фактів доводилося, що польський уряд за більше ніж два роки реалізації нормалізаційного курсу не задовольнив жодної з істотних вимог українців. Водночас УПР висловила переконання, що «нормалізація польсько-українських відносин є для обох народів історичною необхідністю, і банкрутство цієї політики може мати трагічні наслідки і для Польської держави, і для українського народу». Окрім «максимальної політичної мети» – територіальної автономії українських земель, у документі перелічувалися найважливіші українські вимоги: скасування осадницької колонізації, кредити українським фінансовим інституціям, субсидії культурним, освітнім, науковим, господарським і спортивним організаціям, зміна політики на території Лемківщини, прийняття українців на державну службу тощо.[276] Проте уряд залишався глухим до українських домагань.

У другій половині 1937 р. знову посилилось незадоволення «нормалізаційною» політикою. Антинормалізаційні настрої зростали в повітових комітетах УНДО. Кампанію проти тактики керівництва УНДО проводила т. зв. група «Діла», яка сподівалася на загострення парламентської тактики й відхід від скомпрометованої політики «нормалізації». Важливою справою «Діло» називало також персональні зміни в керівництві, поділ функцій в УНДО й УПР, відновлення довіри та престижу партії в очах українського суспільства. ЦК УНДО 25 листопада 1937 р. утворив Комісію порозуміння, що складалася з членів пронормалізаційної більшості: Р. Перфецького, В. Мудрого, Д. Левицького, В. Целевича, В. Куницького і заступників – Л. Макарушки, Ю. Павликовського, І. Німчука, М. Стефінівського.

4 – 5 січня 1938 р. відбувся V з’їзд УНДО, який відкрив голова партії В. Мудрий. На з’їзді опозиція виступила проти зосередження всієї політики в руках УПР і суміщення посад голови УНДО та голови УПРВ в одній особі – В. Мудрому. І хоча з’їзд не підтримав цих пропозицій, він підготував основу для компромісу, доручивши ЦК УНДО, до якого ввійшли й п’ять членів опозиції, розробити відповідний документ.[277] З’їзд змушений був констатувати, що «після 1935 р. у висліді «нормалізаційної» тактики настала не нормалізація життя на наших землях […], лиш навпаки – повне відсунення українського народу […] від впливу на власне зорганізоване життя на власній території».[278] Промовці протестували проти полонізаційної та колонізаційної політики польської влади на українських землях та закликали всі національні сили об’єднатися. З’їзд підтвердив вимогу територіальної автономії із власним Сеймом, урядом і територіальною армією. Новою була вимога змінити «виборчу ординацію до Сейму і Сенату в демократичному напрямі».[279] І хоча на з’їзді не було досягнуто повної згоди, він став важливим етапом визначення подальших дій УНДО.

В оцінці підсумків з’їзду УНДО різні політичні сили були суперечливі. Лідер опозиції в УНДО Д. Левицький (який у 1936–1939 рр. був номінальним заступником В. Мудрого[280]) зазначив, зокрема, моральне зміцнення опозиції, якій, мовляв, удалося провести на з’їзді ідею консолідації українських національних сил та здобути значне представництво в ЦК партії.[281] Голова УСДП В. Старосольський оцінив результат з’їзду так: «Ніхто не переміг […]. Мудрий не побідив і опозиція не програла».[282] М. Стахів і Д. Паліїв вважали, що повернення до «нормалізаційного» курсу в політиці УНДО і вислід виборів на з’їзді були успіхом групи В. Мудрого.[283] «З’їзд скінчився перемогою Мудрого»,[284] – такий висновок зробила М. Рудницька 10 січня 1938 р. на засіданні КК. Більшість українських політичних сил відкидала можливість співпраці з керівною групою УНДО. Зрештою, В. Мудрий з однодумцями, зміцнивши свої позиції в партії, не прагнув порозумітися з іншими угрупованнями.[285] Він продовжував вірити у правильність обраного шляху. Однак усвідомлення правдивості закидів учасників з’їзду щодо невиконання польською владою обіцянок, настрої політичних сил, відсутність реального покращання становища народу за останні три роки змусили В. Мудрого 23 лютого 1938 р. виступити із заявою на пленарному засіданні Сейму і заявити, що УПР утримується від участі в голосуванні бюджету.[286]

УРП серед іншого була зацікавлена у справах Церкви через занепокоєння української громадськості ворожим ставленням окремих польських політиків і римо-католицького духовенства до українських церков. Як підтвердження цих побоювань було розцінено промову посла від проурядового блоку С. Войцеховського, виголошену на засіданні бюджетної комісії Сейму 3 лютого 1938 р. Виступ був сповнений звинувачень митрополита А. Шептицького.[287] У відповідь на цю промову в усій Галичині відбулися численні акції протесту. Із заявою про підтримку митрополита від УПР виступив посол В. Целевич. Після Служби Божої перед митрополичою палатою 6 лютого зібралися юрби народу. На зустрічі з митрополитом від імені української громадськості В. Мудрий заявив, що ця образлива за змістом і формою промова вдарила «по наших національних і релігійних почуваннях. […] В ній же заатаковано найбільшу цінність української нації в нинішніх часах: непорушний авторитет Голови нашої Церкви». Він запевнив митрополита у «беззастережній відданості» йому та греко-католицькій Церкві.[288] Також голова УПР гостро виступав у польському парламенті на захист майна і земель греко-католицьких та православних церков, проти перетворення їх на римо-католицькі костели. 1 липня 1938 р. під час обговорення проекту договору між Польщею і Апостольською Столицею, укладеного 20 червня, В. Мудрий указував, що «ані Польська держава, ані римо-католицький костел не можуть бути наслідниками уніатської церкви, бо ним може бути тільки Греко-Католицька Церква». Закінчуючи виступ, він додав, що УПР на засіданні Сейму голосуватиме проти цього договору.[289]

Становище українського народу в Польщі розглядали на засіданні ЦК УНДО 7 травня 1938 р. Після виступу В. Мудрого дискусія тривала сім годин. У підсумку ЦК схвалив Декларацію про становище українців у Польській державі, у якій вказувалося на систематичний наступ польських шовіністів на українське національне життя (10 позицій) і констатувалося, що за три роки політика «нормалізації» не дала позитивних результатів саме через польську сторону, підтверджувався курс на запровадження територіальної автономії для Східної Галичини[290] із власним сеймом і територіальною армією.[291] Отже, ЦК УНДО формально відмовився від політики «нормалізації», але фракційна боротьба у партії не припинилася.

У вересні 1938 р. президент І. Мосціцький несподівано розпустив парламент і призначив нові вибори на листопад поточного року. Усі опозиційні партії, включно з УСРП і УСДП, знову оголосили бойкот. В УНДО проблема ставлення до виборів викликала новий спалах емоцій. Остаточне голосування щодо участі у виборах 29 вересня 1938 р. відбулося на засіданні ЦК УНДО. Після тривалої дискусії за участь у виборах проголосували 40 членів ЦК, пропозицію Д. Левицького не брати участі у виборах підтримали 8 осіб, утрималися 2 члени ЦК.[292] Список кандидатур було повідомлено урядові. Питання виборів обговорювали на засіданні КК 28 вересня 1938 р..[293] Опозиціонери – редактор «Діла» І. Кедрин-Рудницький, колишній посол В. Кузьмович і колишні сенатори О. Луцький та Юліян Павликовський – відмовилися балотуватися до парламенту, протестуючи проти вимоги узгоджувати кандидатури з польською владою.

Вибори було призначено на 13 листопада 1938 р. Для їх підготовки та проведення утворено окружні комісії, що переважно складалися з поляків.[294] Завдяки виборчій угоді було збережено status-quo 1935 р. – кількісне представництво українських партій у Сеймі та Сенаті залишилося незмінним.[295] Водночас, за словами В. Мудрого, під час виборів у Львові протягом трьох днів польська «ендецька» молодь і польська «вулиця» нищили на очах органів безпеки майно українців, однак влада на це ніяк не реагувала. Аналогічні акти вандалізму сталися й в інших містах.[296]

Подих Другої світової війни

Складна політична ситуація у краю, зокрема події на Закарпатті, загострення українсько-польських відносин, діяльність КК, до складу якого входили лідери основних українських легальних партій – УСРП, УСДП, ФНЄ, УНО – і представники опозиції в УНДО, позначилися на політичній позиції лідерів УНДО. Про це, зокрема, свідчила перша промова голови УПР В. Мудрого у Сеймі, головна теза якої – порушення українсько-польського порозуміння з вини влади. Таку саму позицію зайняв від імені УВО С. Скрипник.[297] В. Мудрого вдруге обрали віце-маршалком, але тепер його кандидатуру пропонувала не президія (як було 1935 р.), а депутати.[298] На пленарному засіданні Сейму 3 грудня 1938 р. політик заявив, що три роки «нормалізації» дали незаперечні докази, що у політиці Польщі стосовно українського народу головним був і залишається курс – «поборювання всього, що українське». Спираючись на найновіші факти (антиукраїнські погроми під час виборчої кампанії, у яких брали участь навіть підрозділи Корпусу охорони пограниччя; зовнішньополітичні акції проти Карпатської України, зокрема пропагандистська кампанія за приєднання її до Угорщини), В. Мудрий стверджував: «Cамо життя доказало, що ніякі півзасоби у полагоджуванні українських постулятів у Польщі не доведуть до нічого позитивного. Українська проблема в Польщі вимагає основного й радикального полагодження, а єдиною формою розвязки тієї проблеми є здійснення законодатною дорогою територіальної автономії для всіх етноґрафічних українських земель у державі».[299]

Під впливом процесів на Закарпатті УПР 9 грудня 1938 р. внесла на розгляд Сейму «Проект конституційного закону Галицько-Волинської землі». Відповідно до нього передбачалося надати територіальну автономію західноукраїнським землям (без західних повітів Львівського воєводства), створити автономний уряд і сейм, власні збройні сили, забезпечити рівноправність польської й української мов у державних установах.[300] І хоча законопроект не було ухвалено, учинок УПР та промова В. Мудрого викликали значне зацікавлення серед української громадськості та широкий відгомін не тільки в Польщі, а й за кордоном. Як інформував Львівське воєводське управління староста Львівського повіту, окремі патріотично налаштовані українці говорили, що виступ В. Мудрого «був великим кроком вперед до здобуття не автономії, а повної свободи, здобути яку допоможе Гітлер, а доказом цього є акція, що провадиться на території Карпатоукраїни німецькими агентами».[301] Поширенню подібних чуток сприяли й німецькі засоби масової інформації, що натякали на майбутнє захоплення Німеччиною Західної України та УРСР і подальше створення Великої України.