– Здоров, – сказав я.
– Ага, – типу того вiдповiв Пономарь i подивився на мене мов крiзь склянi дверi.
– Пiднiмайте сраки i пiшли.
– Якого хера? Шо ми, крайнi? – почав Кабан.
– Кабан, заткнись, – гуртом видали пацани. Хтось дав йому потиличника.
– Забирайте iх.
Вiтер то рвав, холодний, лютий як пес, то опадав, i робилося тихо, i я чув, як гули у дворах яблука, розбиваючись об металевi дашки сажкiв. Тютя перестав викручувати рок-н-рол i, звiвши на перенiссi очi, помiтив нашу присутнiсть: ми пройшли площу жовтого гравiю, мiзерну, що нагадувала гирло рiчки, але вичищену, мов мiдний п’ятак, оторочену кучерявими кущиками споришу, далi попiд поштою, i я, обернувшись, побачив, як розчаровано, наче дитина, яка хотiла бачити щось – ох – таке, Тютя махае нам рукою, наче на залiзничному вокзалi прощаеться Нюся зi своiм коханим арештантом. Ми пiдходили до кахельного будинку райвiддiлу мiлiцii. Над повiтрозбiрниками ворушилося повiтря. Зелене, як дихання алкоголiка, у якого з космiчною швидкiстю атомiв розщеплюеться печiнка. Хм. Непогане припущення. Гриша Силка, тобi б не iдiотiв цих ловити… А… А… А… Витончена душа. Вiтер напирав. Затихав, ляскав мокрою газетою об брукiвку, знову розпочинав: гнав мокрi рванi газети, целофановi кульки, крутив мотузки пилюки з боку автостанцii i сiрого коржа ринку, з бiлими ребрами динозаврiв торговельних павiльйонiв.
– Буде дощ, – сказав лубенський мент з намащеним чубом, показуючи, що в цих справах розбираеться.
– Заводь до мого кабiнету, – сказав я, а на душi зробилося паскудно, як на початку дня. Я не знав, з чого починати. – Слухай, Пономаренко, а де твiй борень Ульяненко?
– Не знаю, – не повертаючись до мене, звично кусав щоку. Один з ментiв ударив його кулаком у праву щоку. Кабана ударили в правий бiк, чiтко. Той присiв, обiпершись об колiно. В одну мить усi ощетинилися, стали плiч-о-плiч, прийнявши бойову позу iрокезiв. Лубенськi менти припинили. У того, що бив, за давнiстю часу iменi його не пригадаю, з’iхала кепка, i вiн марно натягував ii на свою черепушку.
– Прекратiть! Прекратiть! Прекратiть! – задув я у свою горлянку, але було надто пiзно. Менти, фуркаючи у повiтрi дубинами, посунули на пацанiв i запрацювали кийками дружно по горбах i головах. Хлопцi не билися, просто, прикриваючись, вiдходили до безпечного мiсця. Я розумiв, що ще кiлька крокiв – i буде погано. Чесно кажучи, менi зовсiм не хотiлося запихати пацанiв до камери, витягувати з тихого мiсця у гiркий вуркаганський запах сечi, невипраного одягу. Вони були не найгiршими, але такi завжди залазять свинi у сраку. Хоча час показав, що такi i вибиваються в люди, як
i часто потрапляють у халепу. Час показав зовсiм протилежне. Я важко дихав, i моi тонкi, натренованi у спортi ноги пiдгиналися. Паскудне ранкове передчуття таки справджувалося, але щось грiло мою черепушку, що це тiльки початок. Пацани, вилаштувавшись пiвколом, пiдтягувалися до крихiтного будиночка побуткомбiнату, а потiм один за одним шмигонули мiж купи трухлявих колод, що, не менше й не бiльше, нагадували мiнiатюрну Джомолунгму в нашому мiстi. Я тiльки стояв i дивився на гончих, що у шпарини та дiрки трухляччя, виставивши бабськi сраки, намагалися розгледiти, колошматячи дубинами, пiдiймаючи рудий порох. Один говорив: давай ось так, iнший, акробатично викрутившись, пропонував ще одну версiю. Ще iнший, засунувши голову мiж колод, верещав, мов приблудний собака. Третьому смiливцю поталанило найбiльше: для колоди, яка придавила лубенському менту башку, довелося викликати автокару.
Опале листя пливло поверх сiрих спин риби, а вона разом з рибами. Їi довге тiло летiло пiд тонкою плiвкою води стрiмко, билося об рибу, i вони були поеднанi однiею силою попiд падалишлiм листям, сонячне промiння переламувалося об iхнi тiла; вони пливли, розбиваючи синi стовпи сонця, несподiвано стаючи еднiстю, холоднокровнi – вiд цього пекло радiстю в грудях, – чужi до навколишнього. Це було потворно, i красиво, i спокiйно водночас. І пiзнiше, коли вона випiрнула з води, гойднувши грудьми i струснувши по-собачому головою, розсипаючи вiялами крапельок воду, розгортаючи листя руками, i, вийшовши на берег, нахилилась, щоб пiдняти пухнастого рушника, я подумав про втрату, яка сидить трутнем з народження, проривае виразки. Коли вже лежатимеш навзнак, тобi буде все одно. Ти втрачаеш i гадаеш назавжди. А того дня я лише почув ii подув, солодку втрату, прищеплену до листка душi, словом, ти можеш нею управляти. І ще пiзнiше – того нiколи не iснувало. Як не iснувало крапель вiд дощу, а була злива. Риса всього. Принаймнi ми так говоримо, коли зробимося старими, i нашi жорна не перетруть iжу й око осклянiе… Хоча в тому часi все пропливало сонячною долиною нашоi краiни, частково для мене, але не для Марго. Тому в неi целулоiднi очi, вiдсторонений погляд. Пацанячi мiзки, сказав би убiенний Жора… Опаловий гриб пiднявся на бiрюзовою водою. Вона випiрнала, широко розгрiбаючи скляну чистоту води, з сiрими парашутиками кульбаби над куцими хвилями, а коли вийшла, стояла зовсiм гола, з задертими вiд напруження грудьми, лише червонi кола навколо брутально нагадували, що перед вами жiнка. І я думав о тiй порi про втрату. Про ii думки, про ii почуття – менi не хотiлося. І ще пiзнiше, коли вона довгою золотистою рибиною лежала, притиснувшись до мене, наче маленька еврейська принцеса, вигнана з дому. Тодi я вiдскакував i мiг годинами спостерiгати ii рухи, як вона гризе нiготь. Марго покусуе травинку, дивиться зеленими очима. Так, погляд у неi був особливий. Марго у малолiтствi своiм мрiяла про Маямi, Нiццу, Боба Дiлана, а лишалися штопанi, з бабською бубною, рейтузи. Навколишнi, якi огиналися у фатальному майбутньому, зникали, щоб нiколи не повернутися. Марго бiльше не вiдчувала, але не тому, що молодiсть у цiй краiнi – гнилозуба. Що там було у помаранчевих очеретах? Нам треба було вiдчувати, але Марго втискала голову в плечi i мовчала… Небо пливло рiвно, спокiйно лягало чистою рiкою, i наше озеро видавалося калюжею. Тiнi, завжди сполошенi, рябiли, повзали пiд нашими тiлами, i свiт, до озонового подиху чистий, як дитяча долоня, лягав перед нами: чистий степ, без жодного людського руху, жодна дорога не рiзала його, хмари, коли потягнутися, можна торкнутися iх вологих, розтрiпаних i змарнiлих бокiв пальцями, – i все це вело кудись, гублячи нас, лишаючи нас на цьому горбку, мовби вiчнiсть нахилилася i заглянула нам в очi. Так, попiл надiйно приховував втрату i правду. Ми лежали на пагорбах, де вмерли вiки, зламавши ноги об цi неприступнi гори валунiв, глини i води, з морськими водоростями, рiчковими чайками. Пiзнiше вона вiддаватиметься з голубиною покiрнiстю, я не чутиму запахiв, звукiв. А коли лежатиму проти неба пiд сонцем, вiтром, пiд листом, що сипатиметься додолу, розумiтиму, що думки моi далеко вiд неi, i взагалi, я не думаю анi про неi, анi про те, що трапилося цим серпневим днем. Через багато рокiв я назву це Провидiнням. Саме так… А зараз ми зупинилися в невеликому будинку у два поверхи: з цiеi гори починався заповiдник, який би нагадував глушину, аби там не пробiгали брунатнi, з обiдраними боками лосi, а вiд поселення вiтер не доносив свiжий запах прiсноi води i риби. Дикi непролазнi хащi, з озерами, де кишма кишiло рибою, яка тут не була прописаною, i взагалi, подiбнi сорти уминали за двi щоки десь на японських островах. Цю рибу ласувала мiсцева, i не лише, знать. Це могло мене насторожити, але я був надто молодим, щоб думати про такi речi.
Я думав: якого бiса, що може тут приваблювати, ну, нехай будинок, а не оте гадюччя, бородавкуватi жаби. Цю частину на пiвостровi розчистили для мiсцевоi знатi, що приiздила пополювати, порибалити, випити горiлки, м’яко кажучи. З ними приiздили iхнi нiмфи. Слово «трахатися» – це не те слово, що його можна тут ужити. Це навiть не оргiя, а простий вiдпочинок. Інодi у цих одутлих типiв пiдiймався стручок. Тодi вони пишно називали це оргiею. Але на тi часи це було вершиною шику: телефон, сауна, басейн, телевiзор з вiдеомагнiтофоном. Цей комфорт смердiв затягнутою смертю. На цих речах я розумiвся. Але всi цi предмети видавалися менi недоречними серед пiску, вiтру, води. Риба у водi лежала лiниво на сонячних плямах, тiльки ворушила хвостами i водила зеньками. Рибi було якось однаково: чи рiжуть тут кого, чи трахаються, що аж сперма розлiтаеться на меблi. Звiсно, говорило сумлiння, це сон, не що iнше, як сон. Людинi треба все усвiдомити в далекiй юностi, але навряд чи це допоможе жити, – крiзь дрiмоту, крiзь випари гарячого тiла Марго проясняеться думка. Я вiдкрив очi. Марго лежала поруч, розкiшно розкинувши ноги: впалий живiт, тонка талiя, слоновий колiр шкiри. Свiт нерухомий, але щось невблаганно в скронях гуло, наче вiдходили вiд пристанi кораблi. Тiльки риба в озерi повистромляла голови, хапаючи безкровними губами повiтря… Марго ловила ротом мiй, широко вiдкриваючи, великим ротом. Пурпурове полум’я сонця стояло на пагорбах, а ми й не думали нiкуди iхати. І так весь час, доки не пiшли дощi. Марго переодягнулася у зелений джинсовий костюм, просиджувала пiд широкою сосною за бiлим мармуровим столиком, майже не розмовляючи зi мною, з тим же нерухомим поглядом, у якому не було анi печалi, анi смутку, анi задуми, притаманноi дiвчатам у ii вiцi. Так, начебто вона бачила i знала все наперед. Марго пiдiйшла, пригорнулася, постояла так, наче вираховувала хвилини, прожитi чи нi, i знову сiла за столика пiд кудлатою сосною. Але наступного дня була сильна злива, i вона перебралася в будинок, що пiдпливав водою i туманом. Марго сидiла до ночi, а потiм, як сутiнок чарiвною кривою вирiзав дикi для цiеi мiсцини предмети, перебралася до мене пiд пледа, скрутившись калачиком, i я бiльше нiчого не чув, лише серце у неi билося, мов далекий дзвiн, а я нiчого не запитував, проводжаючи нiчнi тiнi, слухаючи, як дощ рiже стiною, обламуе вiти. І свiт нiколи бiльше не видавався менi таким пропащим i близьким. Поцiлувавши Марго у скроню, я засинав, лишаючи позаду ще один день. А зранку мене пiдiрве, засинаючи, думав, i я подамся блукати лiсом, можливо, це не так давитиме на Марго. Саме так… Саме так… Саме так i трапилося – я вийшов о шостiй ранку i пiшов лiсом, що, наче тисячi зубочисток, стримiв у малиновому сиропi свiтання. Дощ ущух, i вже десь близько восьмоi почало припiкати. Лiс – те неприемне, те страшне, що я мiг уявити у своему життi. Я йшов мiж вiдполiрованими коричневими соснами i думав про Марго, не обов’язково так, як усi уявляють: обличчя, очi, шкiра, запах. Взагалi, я думав про Марго, наче про розтягнутий, вiдразу за сосновим лiсом, простiр, там, де вона зникала: у набiгаючих хвилях, з iграшковим сонцем, бiлими будинками, шкаралупами барж i рiчкових суховантажiв. Тут була iнша Марго, i вона присутня, i ii нiяк не позбудешся, як не витруiти думки, що мiж нами все закiнчилося. Зараз я не мiг думати саме про це, наче вона не вiдбулася, не проявилася, як чорний негатив у розчинi зелених, вiдкритих у свiт очей, загратованих вiями. Потiм менi зробилося тоскно, i я побрiв уздовж берега, намагаючись здогадатися, вiд чого ця сiра туга, як у передчуттi чогось, що нiколи не вiдбудеться, а буде лежати перед немислимим зором сiрим ландшафтом, де немае горизонту. В тi години мало що змiнилося: вiд моiх вчинкiв думки лише затекли у безводну гавань i утворили лагуну, куди прибивалося чуже смiття, котре я викидав, але маю надiю, що туди не заходила Марго, навiть тiнь ii. Але вона буде приходити, стукатиме у дверi й дивитиметься своiми нерухомими зеленими очима на чужий дiм, з гладким дахом халабуду. І так рiк за роком, столiття за столiттям, доки цей крихкий прихисток людського безглуздя не розлетиться на дрiбненькi шматочки бiлими свiтлячками, важкими i бездомними крилами ночi, без кiнця i краю. Колись у дитинствi з приятелем ми забавлялися такими штуками: не пили по три днi води, залишаючи повний стакан стояти на нiч. Чи ми так намагалися загартувати волю, чи справа в дитячих запалених залозах, якi проривали шлях до дорослого життя, обумовленого суспiльним Шалманом пiд назвою екгрегор, останне слово у мене асоцiювалося з садомазохiзмом. Але можна визнати: це пiшло на користь. Не тому, що в дорослому життi нам менше хотiлося пити. Нi, стакан води у спеку був у дорослому життi бажанiшим, нiж тодi, але лишився вилинялий, як шкiльна промокашка, досвiд: не рви задарма задницю, коли не отримаеш нинi того, чого бажаеш. І ти вже наперед знаеш, де i коли вип’еш той стакан води. Так i з Марго. Вже тодi, починаючи дорослiшати, я намагався брати ii маленькими ковточками, наче боячись нiкому не лишити. Ось так. Навiть через багато рокiв з жалiсливим презирством я дивлюся на тих, хто цим не скористався. Так мало бути, так мае бути… І, напевне, це все паскудно угнiжджувалося у моiй головi, коли я брiв уздовж штучного моря до бiлих квадратикiв будиночкiв. Я ще рипався, щоб зовсiм не втратити Марго, хоча не знав справжньоi причини. Я пiдiйшов до будки, здаеться, з написом «Лаванда» чи «У моряка», з двома бiлими столиками, обшарпаними парасольками. У вiконцi продавець свiтив писком i двома рядами зубiв. Бармен, офiцiант, продавець – в однiй особi. Мухи гуртом засирали йому голову, i вiн всьорбував у свою пащу в’язке пiслядощове повiтря разом з комахами, готовий проковтнути мене, потiм парасольки i столи. Я замовив каву, сiв спиною до нього. Просидiвши хвилин з п’ятнадцять над його пiйлом, несподiвано почув голоси. Я повiльно розвернувся одним боком до кав’ярнi i став спостерiгати за купою циганських дiтей. Трохи далi – трое жiнок. Чорного кольору спiдницi з чистого шовку. Одна вхопила на руки дитину, що хвицалася i верещала, доки не отримала гучного, як на боксерському рингу, ляпаса i замовкла. Жiнки були з багатоi родини. Вони носили масивнi золотi кульчики. А в найстаршоi висiв великий, з одного шматка, литий хрест. Я iх упiзнав вiдразу. Одна, та, що старша, носила золотi масивнi ланцюги на щиколотках. Вона – коханка вождя. А вождь мешкав на Кобищi, тобто у Хоролi. Поява цiеi сiмейки аж нiяк не пiдняла i без того паскудного настрою. Менша, Лейла, красива, з гнучкою талiею тварини, признана крадiйка, хоча за руку нiхто ii не спiймав. Несподiвано, як завжди у випадках небезпеки, мою спину густо покрив холодний пiт. Я прожогом випив пiйло, що називалося кавою. Спробував зiбрати думки, вiрнiше, дiстати з усiеi кашi хоча б одну здорову. Тодi я встав i обiйшов грибок у пошуках туалету. Щасливий ловець мух повернув голову, замахав нею, що означало, мовляв, можеш вiдлити тут, нiякий собака не бачить, ну, як i належало в цих краях. Свiй пацан, майже в дошку. Я вiдливав i очима вiдмiряв вiдстань до пагорба, облiпленого бiлими, як гриби, капелюшками дахiв. Вiдстань вiд Лейли – вiдстань до моря. Якщо побiгти, то точно викличеш занепокоення, якщо стояти отак з пiсюном, то Лейла впiзнае чи мене, чи пiсюна, яка рiзниця. Потiм я почав думати тверезо: якого фiга лякатися, нема нiчого страшного, але цигани, нашi цигани просто так не з’являються у чужому мiсцi, в таких глухих кутках. Нарештi менi обридло протирати своi мiзки, i я повiльно, наче ковбой, рушив до гори, а ловець лохiв, мух i ще чогось горлопанив менi у спину. Я скоро дiйшов до гори, цього разу з КП, що був порожнiм, тiльки вищав ВЕФ i сонце плавило його поверхню. Менi збрело в голову заглянути туди, але я передумав i взяв курс прямо на наш з Марго будиночок. Вiдразу за КП йшла бетонована дорiжка, сiра i безлика, за нiч засипана дрiбними сосновими гiлками, ганчiрки туману висiли нерухомо у повiтрi. Далi ще видно кiлька будинкiв за зеленими ворiтьми, кованими та добротними, з амбарними навiсними замками. Приймач вищав i видавав мiшанину звукiв, що дратували, i я вiддалеку вловив наростаючий головний бiль. Не iнакше це мене тодi здивувало: вiдсутнiсть охоронника i неналаштований приймач. Я повiльно побрiв на гору, з перших крокiв розумiючи, що Марго повертаеться, легким привидом, а потiм усе реальнiше i реальнiше. Самотнiй крук помуркував у низькому небi, повiльно плив, поклавши крила на повiтрянi потоки. Мене не дратувало безлюддя, як завжди. Але зараз менi кортiло бачити Марго, навiть ту Марго, зi спрямованим у простiр холодним зором. Несподiвано я почав вишукувати у пам’ятi предмети: незграбний електронний лiчильник з велетенськими зеленими цифрами, з часом, що застряг на травнi мiсяцi, дорогий коньяк, здаеться «Кюмель», Саманта Фокс, кiлька книжок, колода карт з голими бабами. А тодi вже Марго, з пiдтиснутими до пiдборiддя колiнами. Я закурив i подивився на озеро, що лежало навпроти, засипане бордовим листям, i здавалося так, наче то була осiнь, тягуча i паскудна, як i водиться в цих краях, коли серед серпня мiсяця несподiвано робиться холодно, а в лiтнiх людей ломить потилицю. Хоч це не пiвдень i тут вiтри холоднi, не такi, як там, де проходить добра частина мого життя. Холод пробирав вiд нiг до живота i далi. Я озирнувся: машина стояла на мiсцi, але дверцята вiдчиненi. Будь це з iншою жiнкою, я б не насторожився, але з Марго не так, сам не розумiю чому.
У кабiнетi замначальника мiлiцii Рибчика я був зранку. Нiчого зайвого, як при живому Коломiйцевi: два стiльцi, картина з колгоспниками, якi зустрiчають монгольського вождя, ваза з сухими квiтами, що iх Рибчик називае iкебаною. Сльозливi очi, тонкогубий, з гострим пiдборiддям, роздвоеним дуже помiтно наприкiнцi. Рухи полохливi, i сам вiн топчеться на мiсцi так, наче намагаеться вiдшукати опертя або як людина серед трясовини. Вiн увесь час нишпорить у паперах. Там i ховаеться його сльозливий погляд. Добрих п’ять хвилин пiдполковник не помiчав моеi присутностi. Я часто уявляв, як вiн закидае ногу на дружину, однiею рукою пiдтримуючи звисаюче черево, як у поросноi свинi. Вiн продовжував ритися у паперовому розгардiяшi, потiм пiдняв несподiвано голову i сказав:
– О, Гриша, сiдай, сiдай… Я хвилиночку…
Ця хвилиночка тягнулася ще добрих п’ять. Я сiв, а Рибчик продовжував вивчати стiл. Нарештi вiн вiдiрвався, подивився на мене i запитав:
– Ну, як?
– Не знаю, – спокiйно сказав я, а насправдi менi все це остогидло. – Хлопцi тут нi при чому, так думаю.
– Як нi при чому? – погляд у Рибчика висох.
– А так. Єдине, що ми можемо iм навiсити, – це групова бiйка. І то немае доказiв.
Рибчик засопiв. Вiн не любив, коли я говорив з ним так, саме так, а не як з Коломiйцем.
– Перестань, – зашелестiв вiн. – А хто тодi грабонув ощадкасу на Кобищi i ювелiрний бiля третьоi школи? Три трупи. Почерк один. Гриша, не валяй дурня. Вiрмени i цигани, сам знаеш, на таке не пiдуть.
– Як знати. У циган знайшли десяток годинникiв, – вставив я своеi. – Якщо так, то треба шукати десь-iнде…
– Гриша, не валяй дурня. Є люди. Іди i працюй. Зрозумiло? І нiчого тут умнiчати. Ти багато думаеш, Силка, – видав пiдполковник, очi в нього зволожнiли, а кiнчик язика солодко облизав губи.
– Тут треба думати, Рибчик, – я так просто i назвав його на прiзвище, вiд чого той боязко поморщився, шукаючи вiдповiдi у скупого розуму.
– Ти, старший лейтенант, не iнакше – мислитель.
Вiн пошукав щось очима, потiм зупинився на графинi, синьому, з жовтими квiтками, i менi зробилося на душi паскудно, так, наче провалюешся у прiрву. Я вiдповiв:
– Пiдполковнику, на вулицi вiсiмдесят четвертий рiк.
– Ти i покопайся… Знайди тих, хто стрiляв по вiрменському вагону, вiдшукай стволи, свiдкiв, щоб усе було чинно, а то зразу вiсiмдесят четвертий рiк. Менi хоч двохтисячний, зрозумiв? – випалив вiн, потер лоба вузлуватим вказiвним пальцем, лизнув нижню губу. – Джулай помер чи що?
– Угу, – сказав я. – Сьогоднi його хоронять. З областi навiть наряд на пiдмогу прислали.
– Ідiоти. Кiпiш тiльки наводять.
– Точно.
– Що ти, як папуга.
– Його застрелили, – сказав я i подивився йому прямо в очi, але вiн вiдвiв погляд, i я зустрiвся з запiтнiлою лисиною.
– Блядь, Силка, ти так i шукаеш роботи. Як застрелили?
– Із винтаря. А в докладнiй надряпали, що вiд iнфаркту, – видав я.
– А це не тi винтарi, що погуляли на Кобищi?
– Не знаю, – вiдповiв я, але вiдчув, як щось гидко повзе поза шкiрою.
– Марго зникла, й Ульяненко, – задумливо сказав пiдполковник.
– Слухай, тiеi ночi гуляв Батрак зi своею компанiею. Тобi, Вася, нi про що це не говорить?
Пiдполковник завмер, наче вождь монголiв з картини, хрюкнув i подивився, зараз прямо-таки у вiчi подивився:
– Про Батрака забудь. Приiдуть полтавськi або киiвськi, то надеруть так задницю, що… – вiн пошукав слова, але не знайшов. Вдихнув на повнi легенi i заявив: – Копай, копай пацанiв, – вiн хотiв лизнути губу, а вийшло – захопив повiтря, – а про Батрака забудь.
І знову я уявив його дружину, але вже в iншiй якостi: вона, трусячи пузом, залазить на Рибчика. Ось так, про пацанiв, про Марго я не думав, наче iх не було взагалi або вони давно мертвi. Ми наче по командi подивилися у вiкно, мовби там повгнiздювалися привиди. Ось так було. А можливо, не так. Алкоголь з вiком дуже погано впливае на здоров’я…
Я вiдразу розповiв Гришi Собаководу все, що знав: про пiдслухану розмову на СТО, звiсно, добрехав щось, не без того, але чомусь ця дiвчина з випнутими колiньми, з кругленьким задком i великими, майже грубими пальцями на руках не йшла з голови. І тому я говорив, усе говорив, як восени, коли зберуть кукурудзу, картоплю i будинки стоять умиротворено-спокiйнi в холоднiй тишi. Собаковод сказав, що Джулая застрелили, але мiг би i промовчати – ми все тут, у Хоролi, знаемо ранiше за мiлiцiю. Бiдоласi Джулаю всадили кабанячий жакан, розвернули груднину. З його ж винтаря. А що Марго пропала, то цього нiхто не знав, хоча я вже казав: за цiею дiвкою таке щось тяглося, аж зуби зводить i сльози накочуються. Так, начеб вона е i нема водночас. Але про те, що за двi години вона була у Джулая i той як божевiльний катався на своему вiзку, я промовчав. Узагалi, чого гарного чекати вiд мента. Нiчого доброго з того не вийде, на який би ти бiк не впав. А Марго щось поговорила, потiм сiла у червонi «Жигулi» i тю-тю, поiхала. А машина у неi була з казенними номерами, не iнакше батька. Далi ми всi чули гучну музику. А Джулай нiколи музики не слухав. Хiба як перебере самогону i реве биком якусь ахiнею. Потiм пiд’iхала «Волга», а може, водночас. Може i таке бути. Батрак, ii братик, iздив на чорнiй «волжанi». А коли взяли ювелiрну лавку Бiлявського, а тим паче ощадкасу, то той Батрак такi «фiтiлi запалював», куди нам. Грошей кури не клюють. От що я можу сказати: у лавцi Бiлявського торгували дорогими французькими парфумами. Половину розбили, коли стрiляли, тому, коли менти приiхали, сморiд не тiльки вiд кальсонiв Бiлявського стояв. Так отаких два фанфурики знайшли на подвiр’i у Джулая. Силка йшов, зупинявся, нюхав. Вузенька вуличка, котра в народi називаеться Сраною, вела на гору. Собаковод так i йшов на чаплиних напiвзiгнутих крiзь червону дерезу, з рваними трусами, протезами, консервними бляшанками. Нюхае слоiка, рухаеться на цирлах далi з вивернутими, як у качки, ступнями. Головне – нiхто не шукав Батрака, а той би багато чого повiдав. Мутний якийсь тип, з вологими очима, як у наркошi. Вiн зi своiм дружком донецьким розсiкав, тягався по блядях, хоча то його справа. Але шукали Марго й Ульяна. Та сама ця шура-бура почалася, коли нашi гамселили вiрмен, ставили по-своему на мiсце, i нiкому вдивину не було, i менти це завжди пропускали повз вуха. Хоча ощадкаси i ювелiрнi в один день зроду не брали. Було: грабонув один козел, охоронець, банк. Порiшив свою коханку, але то дiло зрозумiле. А тут дивина – нiхто i за холодну воду не брався, шукали зовсiм iнших. Але наступного дня Силка припантачився знову. І ми, значить, поговорили щиро. І вiн так, мимохiдь, сказав, що нехай пошукають алiбi люди в чорних «Волгах». Так i сказав. Тю ти, Джулай же Батраку рiдний дiд, а Марго – сестра. Тодi i це не зрозумiле для нього, – так видав Гриша. А я йому на те: Джулай сам купив «Волгу» онучку. Да, купив, – видае Собаковод, – у нас iх три, три на район, – розчепiрив пальцi. Двi належать пенсiонерам, поважним людям, ну, а одна Батраку. Да, дiла, непорушнi дiла. Нехорошi дiла. Так, значить, у пацанiв алiбi, – тихо видаю я. Я тобi дам, старий, алiбi. А хто писки вiрменам товк? Вони з винтарiв обстрiляли вагон, – гне свого Собаковод, клiпае своiми щурячими очками, а сам думае про iнше. Я йому на те, якi там, Гриша, винтарi, пугачi, сiркою понабивали. Кажеш, сiркою? – i мугикае ментяра поганий. Я так думав, що малого свого потягну з цiеi бодяги i почну здавати хлопцiв. І враз замовк, наче нiчого говорити й, окрiм цього свiтлого ясного дня, нiчого немае. Потер вiн колiна, а на мене цими французькими одеколонами понесло: ну, значить, Ульяненко лишився, Марго i на закуску Батрак. Ми навiть не поручкалися, i вiн пiшов, на напiвзiгнутих, щасливий, як iдiот. Бачили таких. Щоб таке дiло любити, то, щонайменше, кретином треба бути, ну, хоча б для проформи влупитися сп’яну головою об стовпа. Да-м-м… Дiла… І я теж двинув в обхiд, там мiсце лишилося ще вiд нашого мiсцевого манiяка Валери Шклярова. Це давня iсторiя. Але менi не до Валери, теж мент кандибасив, так я вирiшив його перехопити i шугонути. Сто потiв з мене зiйшло, земля повiльно, як тягучка на кондитерськiй фабрицi, повзла з-пiд нiг. На самому розi, де ми повиннi, значить, пересiктися, я зустрiв синаша свого. Це я вам зараз кажу спокiйно, а так би… так я побачив, як Гриша Силка знiмае i нюхае кашкета. Ну, а я напустився на синаша: ах, потрух сучий, це вам не морди бити, це вишак, лоба зеленкою намажуть iдiотам, тобi з Ульяном у першу чергу. Чого? – гуде мiй синаш. – А того, що ви довбойоби. Поки ми те та се, по умняках пробиралися з нашою батькiвською i синiвською любов’ю, Собаковод натягнув кашкет i того… тiльки сорочка здулася. Я у нього потiм розпитував, так вiн менi признався за стаканом портяка, що, мовляв, знаю, старий, що у тебе в головi тодi сидiло. От же падлюка вродиться, але зла на нього не маю, святий хрест. Їй-богу, не маю.
Я ще раз подивився на Калiнiченка: на його короткозорi очi, з почепленими тоненькими окулярами на червоний облущений нiс, з цупкими рудими волосинками у нiздрях, на хлопчачий йоржик волосся, зачесаний догори, на бабський манiр.
– Ти тiльки не бреши, Костя, – попередив я його втрете. – Говори, що знаеш про Батрака.
Калiнiченко закурив, поправив окулярики. Закурив вiн у своему лiкарському кабiнетi, i пахучий дим вiд сигарет змiшався противно з медикаментами.
– Що я знаю про Батрака? Та багато чого, але воно тобi, Гриша, навряд чи допоможе, – вiн глибоко затягнувся i глянув на мене, зовсiм як на кролика чи хворого алкана, принаймнi у мене склалося таке враження.
– А ти говори. Я вже якось розберусь, – сказав я йому.
