– І отее такий жвавий козарлюга, да ще й отаман, ради жiнки покине товариство?
– А чом же? Та для такоi кралi можна покинути й усе на свiтi, не то що товариство.
– Ну, куди ж би ти потяг своi тенети? Кирило Тур засмiявсь.
– Ти-бо вже, пане ясновельможний, хочеш усю правду разом випитати. Не хочеться тобi й признаватись, не хочеться й брехати.
– Бо ще, кажеш, iзроду не брехав? – додав, шуткуючи, Сомко.
– Не збрешу й тепер, – каже Кирило Тур. – Дайте тiлько гортань промочити.
Да й кашлянув, випивши кубок, i поглянув по всiх гостях, розгладжуючи вуси.
– Треба, – каже, – вам, панове, знати, що Чорна Гора те ж святе, що й наша Сiч, тiлько що там не цураються бабського роду. А то i подiлена так, як у нас: у нас куренi, а в iх братства, i над усяким братством обирають отамана. А що вже воювати з бусурменами, так хоч щодня. Та як у iх воюють, коли б тiлько ви знали! Як зачне розказувати мiй побро, то аж душа вгору росте. Побро мiй, знаете, забрiвши на Вкраiну, скучив без своеi Чорноi Гори i вже давно зазива мене в гостi. І то сказати: чом не погуляти козаковi по свiту? Чом не подивитись, як живуть iншi язики?
Всi слухають, до чого вiн доведе свою рiч. Очаровав усiх запорожець.
– «Добре, – кажу, – поiдьмо, покажем твоiм землякам козацьке лицарство; нехай i нас там знають!» – Ото ж i побратавсь я з ним у братствi, так уже, щоб у нас не було се мое, а се твое, а все укупi: щоб помагать один одному у всякiй пригодi, щоб менший старшому був вiрним слугою, а старший меншому рiдним батьком. Воно б i добре, та як побачив я отсю кралю, так душа й дала сторчака. – «Як хочеш, – кажу, – побро, а я без сеi дiвойки не пощу з Украiни!» Не бабак же й мiй побратим. – «Море! – каже. – У нас як кому припаде до душi руса коса, то вхопить, як сокiл чайку, та й до попа».
– Се вже по-римськи! – каже, смiючись, Сомко. – А як же в тоi чайки есть брати-орли або родичi-соколи?
– Тим-бо й ба, що юнаки знають i сьому лиху запобiгти. Тiлько натякни, то самi визвуться! «Гайде, море! Да тi отмемо дiвойку!» Себто по-нашому: «Гайда, однiмем тобi дiвчину!» От i збереться чоловiк десять тих отмичарiв;[88 - Отмичар – серб. похититель.] спорядяться як на вiйну, i вже, як попадуть у своi лапи русу косу, то хоч голови положать, а не впустять родичам. Пек його матерi! Такий звичай по смаку менi! І вже хiба не я буду, щоб я не доказав такого ж отмичарства. Вони беруть однiею хистю, а в нашого брата про запас i характерство[89 - Характерник – чаклун, чарiвник.] есть!
– Що за баляндрасник отсей прудуус! – каже, смiючись, Сомко. – Мабуть, у вас в Сiчi тiлько й роботи, що потiшати один одного вигадками.
– Е, пане гетьмане! Нашi братчики, що в Бога день, виробляють такii чудасii, що не треба й вигадок. То вже знаю, що пани-молодцi не почують луччоi, як я сьогоднi викину. Ще такоi чудасii зроду нiхто не чував.
– Що ж то буде за чудасiя?
– Так, нiчого: пiдхоплю тiлько на сiдло отсю кралю, та й шукай вiтра в полi. Махнем з побратимом навпростець до Чорноi Гори. Ох, да дiвчина ж гарна! – додав Кирило Тур, поглянувши вовчим поглядом на Лесю.
Леся вже давно була сама не своя од страху. Зроду вона нiкого так не боялась, як сього запорожця. Крiпилась, однак же, сердешна, сидячи за столом. Як же поглянув вiн отак на неi, то наче аж до серця досяг iй очима. Злякалась голубонька, як дитина, i заплакала з ляку. Затулила руками очi, а сльози мiж пучки так i капотять. Мати собi стривожилась, устала з-за столу i одвела ii в кiмнату.
А козакам i байдуже, тiлько смiялись.
– О, вражий ти комишнику, – каже Шрам, – бач до чого добалакавсь! Ізлякав справдi бiдну дитину.
Череваниха вже не вернулась до столу; однак нiхто пiсля обiд не догадавсь довiдатись, чи не занедужала з переполоху Леся. Тодi ще козак мало зважав на жiноче серце. Жiночi сльози й печаль не скоро проймали йому душу.
Уставши з-за столу, Кирило Тур подякував за хлiб, за сiль по-своему:
– Спасибi Богу та менi, а господарю нi: вiн не нагодуе, то другий нагодуе, а з голоду не вмру, – да й потяг iз подвiр'я з побратимом, не сказавши нiкому й «прощайте», наче з свого куреня. Тiлько чутно було, як виспiвував за ворiтьми:
Журба мене сушить, журба мене в'ялить,
Журба мене, моя мати, скоро з нiг iзвалить.
– Чи чуеш? – каже тодi Шрамовi гетьман. – Нiхто не розбере, чим дише низовець, поки сам себе не виявить. Отже я знаю, що в сього Кирила Тура щось на душi важке лежить. Удае вiн iз себе паливоду, а постерiгав не раз я, куди прямуе сей юрода. Дивно во очiю, а так воно есть, що вiн тiлько й живе душi спасенiем.
– Ледачу ж вибрав вiн дорогу! – каже Шрам.
– На яку натрапив, таку й вибрав, батьку! Сотворив себе буiм i безумним для Бога. От воно що! Господь його знае, куди вiн зайде; а бачив я раз, як Кирило Тур, молячись серед ночi Богу, обливавсь гарячими сльозами, i нехай би пустинник знiс таку молитву до Бога, як сей гульвiса! Прислухавшись, я сам… Да що про те розказовати? То дiла Божi. Одкрию тобi, панотче, чого отее я в Киевi. Не сватанне в мене на думцi. Повiнчаеш ти мене, одiгнавши ляхiв до Случi, щоб моя жiнка була гетьманша на всю губу. А тепер перед вiйною треба нам поставити у Киевi твердо ногу, понасипати горлахи пашнею, припасти доволi пороху i вiйськовоi зброi да ще спорядити одно дiло. Ось ходiмо лиш до архимандрити, до нашого порадника. Гiзель,[90 - Гiзель Інокентiй (бл. 1600–1683) – один з найосвiченiших церковних i освiтньо-громадських дiячiв на Украiнi в XVII ст., архiмандрит Киево-Печерськоi лаври, ректор Киево-Могилянськоi колегii.] батьку, тепер у нас такий головатий чоловiк, як колись був Могила.[91 - Могила Петро Симеонович (1597–1647) – полiтичний, церковний та освiтнiй дiяч Украiни, митрополит Киiвський i Галицький (з 1632 p.), засновник Киево-Могилянськоi колегii.] Поговоримо з ним де про що з Гадяцьких пунктiв.[92 - «Гадяцькi пункти» – угода І. Виговського iз польсько-шляхетським урядом 1658 р. про скасування возз'еднання Украiни з Росiею та вiдновлення в Украiнi польсько-шляхетськоi влади.] Не дурень був Виговський, що написав iх, тiлько дурень, що з'якшавсь iз ляхами. З ляхами в козакiв вовiки-вiчнi ладу не буде. Чи гаразд, чи негаразд, а з москалем нам треба укупi жити. Се вже так, батьку!
– Ой, синку! – каже Шрам. – Рознюхали ми тепер добре бояр да воевод московських!
– Се, батьку, як до чоловiка! А москаль нам рiднiший од ляха, i не слiд нам од його одриватись.
– Бог його знае! – каже, здихнувши, Шрам. – Може, воно так буде й лучче.
– Уже ж бак не гiрше, батьку! Бо тут усi слухають одного, а там, що пан, то й король, i всяке ледащо норовить, як би козака в грязь затоптати.
– Не дiждуть вони сього, невiрнii душi! – каже Шрам, ухопившись за уса.
– Отже, щоб не дождали, батьку, так треба нам з москалем за руки держатись. Се ж усе одна Русь, Боже мiй милий! Коли в нас заведеться добро, то й москалю буде лучче. Ось нехай лиш Господь нам допоможе зложити докупи обидва береги Днiпровi, тодi ми позаводимо усюди правнii суди, школи, академii, друкарнi, пiднiмемо Вкраiну вгору i возвеселим душi тих великих киiвських Ярославiв i Мономахiв.
Розмовляючи про такi речi, пiшли до отця Інокентiя удвох чи втрьох, а деякi розiйшлись по монастиревi.
Що ж дiялось iз Лесею? Вона, голубонька, справдi рознемоглась. Не жартами здавались iй химернi речi запорожця: вона боялась, щоб не вхопив вiн ii, як шуляк, i просила матерi позащiпати кругом дверi. Чого вже не робила мати, щоб ii заспокоiти! Сердешному дiвчатi так i стояв перед очима страшенний запорожець. Уже й Черевань, увалившись у кiмнату, пробував ii уговорювати, щоб не лякалась не знать чого: разiв зо два назвав, забувшись, аж бгатiком; далi бачить, що нiчого з нею не врадить, махнув рукою да й лiг одпочити; проспав, неборак, аж поки задзвонено до вечернi.
Пiсля вечернi знов позбирались усi у козацьке подвiр'е. Гетьман i Шрам вернулись iще веселiшi, пили за здоров'е великоi, одностайноi Украiни, пили й за царя православного i праведного, которий нi для кого в свiтi душею не покривить, не так як той король, що оддав козакiв магнатам на поталу. Од щирого серця празниковали. Черевань собi був рад, що Шрам повеселiшав, i все тiлько вигукував за кубком:
– Щоб нашим ворогам було тяжко!
І весь же той гармидер чинивсь через стiну од Лесi. Лежала вона зовсiм мов недужа, а про неi нiхто й не спогадав. Сказано – козаки: байдуже iм про жiнок, як заходяться з вiйськовими речами. Отже, хоч небожата-жiноцтво вже i знали i корились своiй долi, да защемiло серденько в моеi Лесi од того занедбання; жаль iй було не помалу на свого ясного жениха, на Сомка Якима. Лицар над лицарством, вродливий над вродливими, да, видно, тiлько в його i думки, що про гетьманськi порядки. А дiвочому серцю що i молодецька краса, що i козацька слава, коли до неi козак не горнеться?
Леся полюбила Сомка iще тодi, як вiн, було, носить ii на руках i даруе iй то золотi сережки, то добре намисто. Іще тодi звав вiн ii своею судженою i зложив з Череванихою руки. Череваневi здавалось жартами таке залицянне, а вони з Череванихою не жартують словами. З щирого серця зове вiн ii своею ненею, з щирого серця зове вона його своiм зятем. І зросла Леся, його кохаючи, кохаючи щиро дiвочим серцем. Що тiлько в пiснях виспiвують про те коханне, усе вона складала у своему серцi. Отже зове вже вiн ii своею й молодою, тiлько все воно вийшло не так, як то вона собi компоновала. Про iншii речi клопочеться вiн iз старим Шрамом, про iншii речi широко розмовляе, а ii мовби нема йому й на свiтi. Защемiло горде дiвоче серденько, да мовчала небога, не сказала й матерi.
А що ж Петро? Петро зараз пiсля обiд узяв рушницю i пiшов у гай, нiби на полюванне. Проблукав сердега по гаю до самого вечора. Вернувсь на подвiр'е, аж там усi веселяться. Гомiн справили такий, мов справдi на бенкетi. Іншi й до нього присiпались iз кубком, а йому притьмом прийшлось так, як спiвають у пiснi:
Чомусь менi, братцi, горiлка не п'еться:
Коло мого серця мов гадина в'еться!
Сiли за вечерю, аж ось iзнов iде Кирило Тур, тiлько вже без побратима.
Леся не вийшла вечеряти. Розгорiлась i рознемоглась сердешна дiвчина, що притьмом мусила Череваниха посилати у хутiр до чернечого пасiчника по шептуху. Прийшла шептуха i наварила якогось зiлля, щоб напоiти на нiч, да й сама бабуся осталась ночовати на подвiр'i. Надвечiр ублагала була мати Лесю роздягтись да лягти спать; як же почула Леся Кирила Тура голос, то так i затрусилась; i вже шкода було й казати iй про сон! Боялась заснути, щоб не вхопив той пугач ii сонну. Не вонтпила вона, що сей пройдисвiт не своею силою дише, бо не раз чувала про запорозьке характерство.
А Кириловi Туру, мабуть, були жарти з того дiвочого жаху. Сiв за вечерю да зараз i почав викидати.
– Ну, панове, – каже, – тепер я вже зовсiм налагодивсь у дорогу.
– У яку се? – питае Сомко.
– Та в Чорну ж Гору.
– Усе-таки туди? Ти не покинув своеi думки?
– Коли ж се бувало, пане гетьмане, щоб нашi братчики, задумавши що-небудь, покинули свою думку, мов яку химеру? Про що iншому i згадати страшно, те низовець, сидячи над широким морем-лиманом, викомпонуе, вимiзкуе i вже хiба лусне, а не покине своеi гадки. Так отее й менi прийшлось, бачу, або луснути, або доказати слави, бо вже не дурно щось мою Турову голову так заморочили дiвочi очi.
– І тобi отее, запорожцевi, отшельниковi, не сором признатись? – каже Шрам, бо й вiн, старий, розвiшав ушi, як понiс той своi баляндраси. – А що скаже товариство, як дочуеться, що курiнний отаман так осрамив своiх братчикiв?
