І все-таки актори для нього – це не лише дiти, але й творчi однодумцi, i в iхньому виборi Вiктюк практично нiколи не помиляеться. Алла Демидова сказала одного разу, що в Романi Григоровичi е вiдчуття влади, але не бiльше, нiж потрiбно для режисера. Розраховуючи на iндивiдуальнiсть актора, Вiктюк будуе майже ввесь свiй репертуар: «Двое на гойдалцi» ставилися винятково пiд Наталю Макарову, балерину, яку нескiнченно цiнить майстер, «Манон Леско» на телебаченнi – у розрахунку на Маргариту Терехову. Хто тiльки не грав у нього в спектаклях! І Алiса Фрейндлiх, i Лiя Ахеджакова, i Ада Роговцева, i Людмила Максакова, i Сергiй Маковецький, i багато-багато iнших.
Уже маючи власний театр, що об'еднав артистiв iз рiзних театрiв, близьких режисеру своiм свiтоглядом, Вiктюк повторив iз новими виконавцями своi колишнi роботи: «Служницi», «Наш Декамерон XXI», «М. Баттерфляй», «Рогатка», а також поставив «Двох на гойдалцi», «Лолiту» i «Саломею».
Тривалий час у Вiктюка не було навiть власноi квартири, хоча вiн був уже знаменитий, а його спектаклi йшли у МХАТi й «Сучаснику», театрах iменi Моссовета й Вахтангова, на Таганцi, в iнших мiстах i краiнах. «Викладаючи чотири роки в естрадно-цирковому училищi, я жив у Москвi без прописки, i поки мене не оселили в гуртожитку Театру Моссовета, я був зовсiм безправною людиною», – згадуе режисер. Тепер вiн живе у величезнiй квартирi на Тверськiй, що була квартирою Василя Сталiна. За словами самого Вiктюка, – це «найбiльший абсурд, який можна придумати»: «Нiяк не можу позбутися вiдчуття, що з цiеi квартири, хоч i приватизованоi, мене рано чи пiзно виселять. Тiльки уявiть собi: живу в першому будинку бiля Кремля. Жах! Я вже й планування в цiй квартирi переробив, але все одно вiдчуття того, що я там перебуваю випадково, живе в менi категорично».
Ця «сталiнська спадщина», а також багатотисячна (!) колекцiя музичних компакт-дискiв породили чималу кiлькiсть чуток. Цю колекцiю режисер вважае головним своiм багатством. Вiн привозить музику з усього свiту, замовляючи в найвiдомiших студiях усе нове, що тiльки з'являеться. Прославився Вiктюк i палкою любов'ю до страшенно дорогих пiджакiв, якi купуе переважно у Версаче i Джанфранко Ферре. Коли йому хочеться чергову рiч «вiд кутюр» вартiстю в кiлька тисяч доларiв, вiн завжди повторюе улюблену фразу: «Невже це тiльце не заслужило оцю рiч?» «От скажеш собi цю фразу про тiльце, i воно вiдразу ж шепоче: бери, бери, бери, нiкого не слухай! – зiзнаеться режисер. – І ти негайно розумiеш, що змова вiдбулася».
Важко повiрити, що Вiктюку майже сiмдесят. Говорять, не годиться вiн для ювiлеiв i вшанувань – «солiдностi» не вистачае. Зате годиться, щоб ставити спектаклi, збирати повнi зали i пiднiмати iх у десятихвилиннiй овацii. Вiктюк не старiе, не кидае хулiганських звичок i не вiдмовляеться вiд iстини лише тому, що вона банальна». «Громадянин свiту», затребуваний не тiльки в Росii, але й у багатьох iнших краiнах, вiн кометою спалахуе то в одному театрi, то в iншому, то на телебаченнi, то на протилежному кiнцi свiту. Де вiн зараз? В Ізраiлi, у США, в Італii, а може, десь зовсiм поруч – виношуе черговий блискучий задум. Невтримний, незбагненний, «вiчний мандрiвник i фантазер» – Роман Григорович Вiктюк.
Володимир Великий
(народ.? – пом. 1015 р.)
Великий князь Киiвський, хреститель Русi.
«Подиву варте те, скiльки добра зробив вiн Руськiй землi», – писав автор «Повiстi временних лiт» про князя Володимира Святославича. І справдi, час його князювання – це розквiт давньоруськоi держави, змiцнення ii мiжнародного становища. При ньому розвивалися землеробство i ремесла, почала розвиватися й руська культура. Володимир заснував на Русi першi школи для дiтей киiвськоi знатi, при церквах i монастирях почали збирати бiблiотеки, з'явилися кам'янi будiвлi. А прийняття християнства стало справжнiм переворотом, що обновив Киiвську Русь i змiцнив центральну владу князя. Християнство принесло нову мораль i культуру i дало можливiсть руськiй державi на рiвних увiйти до числа найбiльших i найвпливовiших краiн Європи.
Володимир був незаконнонародженим сином войовничого Святослава, киiвського князя, який почав похiд на хозар i на зворотному шляху з Болгарii в Русь був убитий печенiгами. Матiр'ю Володимира, згiдно з лiтописом, була ключниця княгинi Ольги Малуша. Їi походження залишаеться загадкою. За версiею академiка А. Шахматова й iсторика Д. Прозоровського, вона доводилася дочкою древлянському князевi Малу, який був причетний до смертi Ігоря i згодом сватався до Ольги. У свiтлi цiеi гiпотези стае зрозумiлим той факт, що, будучи рабинею, Малуша зумiла досягти такоi значноi посади при князiвському дворi, як ключниця, тобто хазяйка ключiв вiд усiх комор i начальниця над слугами. Імовiрно, Ольга була незадоволена любов'ю сина до рабинi, нехай навiть i знатного походження, тому й вислала Малушу в село Будутине, де в неi й народився син. Малолiтнiй Володимир виховувався при дворi Ольги, пiд наглядом свого дядька Добринi. У сiм рокiв батько посадив Володимира намiсником Великого Новгорода, де вiн провiв близько восьми рокiв, навчаючись тонкощiв управлiння.
Пiсля смертi Святослава мiж його дiтьми почалася мiжусобиця. Старший син Ярополк, посаджений на князювання в Киевi, обурився через те, що брат Олег не виявляе йому належноi поваги i не надсилае данину. 977 р. Ярополк пiшов на брата вiйною i вбив його. У древлянськiй землi було посаджено намiсника киiвського князя. Довiдавшись про вбивство Олега, Володимир, як стверджуе Нестор Лiтописець, злякався i втiк до Скандинавii, а Ярополк заволодiв i новгородським князiвством. Проте за рiк Володимир, найнявши за морем дружину i, ймовiрно, пообiцявши воiнам багату поживу, повернувся до Новгорода, вигнав намiсникiв Ярополка i наказав iм передати господаревi: «Володимир iде на тебе, готуйся до бою з ним». Новгородський князь зiбрався воювати з Ярополком, спираючись на союз з полоцьким князем Рогволдом. На це ж розраховував i його брат. І кожен iз суперникiв намагався для змiцнення союзу посватати половецьку князiвну Рогнеду. У цiй справi поталанило Ярополку – законному киiвському князю, а Володимировi вiдмовили в досить образливiй формi, що прискорило розв'язку конфлiкту. Володимир блискавично зiбрав вiйсько i негайно рушив на Полоцьк. Напад був несподiваним для Рогволда. У результатi полоцький князь i його дружина були вбитi, а Рогнеду Володимир взяв за дружину, таким чином позбавивши Полоцьку землю самостiйностi i навiть автономii в складi утворюваноi давньоруськоi держави. Згодом вiд цього варварського шлюбу у Володимира народилося шестеро дiтей.
Пiдкоривши Полоцьк, молодший Святославич потiм заволодiв Киевом i розправився з Ярополком. Тепер нiщо не заважало йому сiсти на престол. Сходження на князiвський престол Володимира в столицi Русi, згiдно з Іаковом Мнiхом, вiдбулося 14 червня 978 р. У той час феодалiзм у схiдних слов'ян лише зароджувався, активiзувалося формування класiв i посилилася соцiальна поляризацiя. Держава перетворювалася на ранньофеодальну монархiю з iще недосконалим механiзмом примусу. Тому часто еднiсть величезноi територii трималася виключно на особистому авторитетi князя. Першим одноосiбним правителем Руськоi землi лiтописець називае Ярополка, а Володимир iще бiльше посилив авторитарнiсть князiвськоi влади.
Сiвши на престол у Киевi, Володимир перш за все вирiшив позбутися варязьких найманцiв, за допомогою яких захопив владу. Справа в тому, що варяги, повiривши у свою незамiннiсть, повелися вкрай нахабно. Вони зажадали вiд Володимира накласти на киян данину на свою користь – по двi гривнi з людини (1 гривня = 204,7 г срiбла). Але Володимир зумiв вiдправити варягiв до Вiзантii i лише незначну iх частину ввiв у ряди своiх дружинникiв. До вiзантiйського iмператора вiн направив послiв iз такими словами: «Ось iдуть до тебе варяги, не зважуйся тримати iх у столицi, iнакше принесуть тобi стiльки зла, скiльки й менi, розсели iх по рiзних мiсцях, а сюди жодного не пускай».
Звiльнившись у такий спосiб вiд варягiв, Володимир у своiй зовнiшнiй i внутрiшнiй полiтицi став спиратися на дружину, що складалася переважно з русичiв. Лiтописи зображують великого князя iдеальним дружинним командиром: «Володимир любив дружину i з нею радився про устрiй i порядки землi i про вiйни». І такий стан речей був характерний для багатьох монархiй Європи, що зароджувались. Адже родоплемiннi пережитки були ще сильнi, та й клас великих феодалiв формувався, в основному, з тих же дружинникiв.
Свою державну дiяльнiсть молодий князь, як i його попередники, почав iз приеднання до Киева схiднослов'янських союзiв племен, якi або ще не ввiйшли до складу держави, або вiдпали через смерть попереднього киiвського князя. Першою военною акцiею Володимира став похiд проти тулiбiв i хорватiв 981 р. Їх тодi остаточно ввели до складу Киiвськоi Русi. Потiм було придушено повстання в'ятичiв i радимичiв у 982—984 pp. Водночас були завойованi Закарпатська Русь i Тмутаракань. Пiд час правлiння Володимира всi основнi схiднослов'янськi союзи племен було включено до складу держави. Процес утворення Киiвськоi Русi практично завершився. Кордони краiни, в основному, збiгалися з етнiчними кордонами схiднослов'янськоi спiльноти. На сходi Киiвська Русь досягла межирiччя Оки й Волги, на заходi – Днiстра, Карпат, Захiдного Бугу, Нiману i Захiдноi Двiни, на пiвночi – Чудського, Ладозького i Онезького озер, на пiвднi – Дону, Росi, Сули i Пiвденного Бугу.
Закiнчивши збирання земель, видатний полiтик i адмiнiстратор Володимир здiйснив ряд реформ: адмiнiстративну, вiйськову, судову i релiгiйну. У перiод проведення адмiнiстративноi реформи з метою змiцнення центральноi влади киiвського князя Володимир роздав удiльнi землi в управлiння своiм дванадцятьом синам. Таким чином лiквiдувалася автономнiсть удiльних князiвств i влада племiнних князькiв. Причому намiсники розсилалися Володимиром у тi мiста, що стояли на окраiнах Руськоi землi i вимагали захисту вiд зовнiшнiх ворогiв, – Тмутаракань, Муром, Ростов, Новгород, Псков, Полоцьк, Володимир-Волинський. Великий киiвський князь мiг усувати намiсникiв за власним розсудом, запобiгаючи можливостi перетворення iх на удiльних князiв.
Для запобiгання конфлiктам i зближення з мiсцевою адмiнiстрацiею i боярами Володимир влаштовував у Киевi так званi «Володимирiвськi бенкети» – бенкети, куди запрошувалися дружинники, бояри, знатнi городяни i представники рiзних земель. Цi бенкети були своерiдними зборами, де проводилися консультацii i приймалися важливi рiшення.
Разом з адмiнiстративною була проведена i судова реформа. Володимир Святославич хотiв роздiлити «епископський» i мiський суди, розробивши закони, що регулювали вiдносини в суспiльствi на основi звичайного усного права. Звiд законiв, названий «Статутом Земляним», був спрямований на змiцнення влади феодалiв над общинниками-данниками, сприяв розвитку вотчинного господарства на землях, що перейшли пiд владу князя, i згодом лiг в основу першого письмового зводу давньоруського законодавства – «Руськоi правди» Ярослава.
Вiйськова реформа Володимира замiнила племiнну органiзацiю вiйська на феодальну, коли власники земельних надiлiв iз прикрiпленими до них селянами були зобов'язанi виступати в похiд у повному бойовому озброеннi на першу вимогу князя.
А воювати тодi доводилося багато. Протягом майже всього свого правлiння Володимир вiв запеклу боротьбу з печенiзькими ханами, орди яких кочували в Пiвнiчному Причорномор'i. Печенiги постiйно робили набiги на пiвденноруськi землi, витолочували посiви, грабували й палили мiста i села, убивали i брали в полон тисячi русичiв. Для захисту вiд кочiвникiв киiвський князь наказав створити могутню оборонну систему. Будiвництво численних укрiплених мiст навколо Киева вимагало сил i коштiв усiеi держави. Адже тодi будували не лише фортецi, а й величезнi землянi стiни з густим дубовим частоколом на них. Цi землянi насипи розташовувалися вздовж рiчок i пiдсилювали природнi перешкоди на шляху кочiвникiв. У народi iх прозвали «Змiевими валами».
Важка боротьба Киiвськоi Русi з печенiгами за часiв правлiння Володимира вiдобразилася в «Повiстi временних лiт». Нестор згадуе про три великi набiги (992, 996 i 998 pp.), що закiнчилися цiлковитою перемогою руських воiнiв. Про 992 р. лiтописець повiдомляе: «Прийшли печенiги по берегу Днiпра вiд Сули, а Володимир виступив проти них i зустрiв iх на Трубежi бiля броду, де зараз Переяславль. Став Володимир на одному березi, а печенiги – на iншому, i не зважувалися нашi перейти на той берег, а тi – на цей». Як завжди, напевно, печенiги мали чисельну перевагу, але руськi воiни розташувалися за укрiпленням. Тому нiхто i не зважувався почати битву першим. Тодi результат протистояння вирiшив двобiй богатирiв, що ввiйшов у народний епос як билина про Микиту Кожум'яку. Печенiги були осоромленi i з ганьбою втекли.
Проводячи адмiнiстративну i правову реформи, зводячи вражаючi уяву «Змiевi вали», давньоруський уряд не забував i про iдеологiю. Розвиток феодалiзму вимагав вiдповiдного iдеологiчного обгрунтування i затвердження. Язичництво з його багатобожжям i численними волхвами не могло освячувати князiвський авторитет, i таким чином не вiдповiдало вимогам часу.
Жерцi рiзних культiв виступали проти покрiпачення вiльних общинникiв i часто самi суперничали з князями за вплив на суспiльство. Тому першочерговим завданням для Володимира стала реформа язичницьких вiрувань i культiв. Згiдно з тiею ж «Повiстю временних лiт», зiйшовши на престол, Володимир наказав поставити на горi поруч iз князiвським замком пантеон i помiстити туди язичницьких iдолiв на чолi з Перуном – богом грози й блискавки. Можливо, iнтуiтивно князь вiдчував, що одноосiбному способу правлiння мае вiдповiдати единий верховний бог. Однак спроба ввести единий для всiеi краiни культ не принесла бажаних результатiв. Тодi Володимир Святославич звернувся до християнства, вже вiдомоi на Русi монотеiстичноi релiгii, що поступово поширювалася серед слов'ян завдяки полiтичним, економiчним i культурним зв'язкам з Вiзантiею.
Пiсля тривалих роздумiв Володимир остаточно схилився до новоi вiри. Прийняттю важливого рiшення сприяла i мiжнародна ситуацiя. У Вiзантii спалахнула громадянська вiйна, вiйська повсталих феодалiв наближалися до Константинополя, а iмператорськi легiони тiкали вiд погано озброених селян Болгарii i Сербii. Спiвправителi – iмператори Василь II i Костянтин – вiдправили до Киева посольство з проханням про допомогу. Володимир допомогу пообiцяв, але замiсть цього попросив руки сестри iмператорiв Анни. Вiзантiйцi змушенi були скоритися перспективi такого спорiднення, але зi свого боку висунули вимогу, щоб Володимир перейшов у християнство i охрестив свiй народ. Ця умова вiдповiдала бажанням самого князя, i того ж 988 р. руськi вiйська розгромили повсталих змовникiв у битвi пiд Хрисополем. Однак вiзантiйськi правителi не поспiшали виконувати обiцянку i вiддавати принцесу Анну за дружину киiвському князевi. Тодi, щоб змусити вiзантiйцiв дотримати слова, Володимир вирушив у Крим i обложив Херсонес (на Русi його називали Корсунь). Хитрiстю взявши мiсто, Святославич мiг диктувати Вiзантii умови миру. Імператор Василь II негайно вiдiслав Анну до Володимира в Херсонес, де й було укладено урочистий шлюб. Як викуп за наречену киiвський князь великодушно вiддав iмператору це кримське мiсто, про захоплення якого власними силами Василь i мрiяти не мiг.
Вiдразу пiсля повернення Володимир почав повсюдно на Русi впроваджувати християнство. «І коли прийшов, – говорить Нестор, – повелiв скинути iдолiв, – одних порубати, а iнших спалити. А Перуна наказав прив'язати до кiнського хвоста i волочити його Боричевим узвозом». Потiм наказано було будувати церкви i приводити людей на хрещення в усiх мiстах i селах. У Киевi руками грецьких майстрiв було поставлено церкву Пресвятоi Богородицi, названу пiзнiше Десятинною, тому що на ii утримання Володимир дав десяту частину своiх доходiв.
Слiд зауважити, що населення Киiвськоi Русi хрестилося поступово i не чинило явного опору. Почасти тому, що бiльшiсть iще не усвiдомлювала змiсту новоi релiгii, а почасти тому, що вона не заважала русичам зберiгати язичництва.
Для мiцного ствердження новоприйнятоi релiгii Володимир наказав побудувати в Киевi школу для дiтей знатi. Таким чином, виростало поколiння людей, якi стали провiдниками освiти, державностi i права на Русi.
Християнство змiцнило державу, освятило владу князя i його «божественний авторитет», внесло нову мораль i культуру i сприяло змiцненню полiтичних, економiчних i культурних зв'язкiв з европейськими державами.
Історична традицiя стверджуе, що християнство суттево вплинуло i на характер Володимира Святославича. Киiвський князь вiдпустив чотирьох жiнок i безлiч наложниць i залишився з Анною, а пiсля ii смертi 1011 р. одружився з нiмецькою принцесою. Перейнятий духом християнськоi любовi, вiн не хотiв навiть страчувати злочинцiв, але потiм, за порадою бояр, установив покарання лише грошовим штрафом – вiрою. Володимир залишився любителем застiль i веселощiв, але тепер на бенкети запрошувалися не тiльки дружинники й бояри, а навiть i простi кияни. Убогим же роздавалася щедра милостиня.
Зростання мiжнародного авторитету Киiвськоi Русi Володимир змiцнював династичними шлюбами своiх дiтей iз представниками королiвських домiв деяких европейських краiн. Так, наприклад, Ярослав був одружений з дочкою шведського короля Олафа, Святополк – iз дочкою польського короля Болеслава, одна з дочок Володимира стала дружиною угорського короля, iншi – польського i чеського.
Останнi 15 рокiв життя князя в джерелах не освiтленi. Лише незадовго до його смертi, 1014 p., лiтописець згадуе Володимира у зв'язку з бунтом його сина Ярослава, що, будучи новгородським князем, вiдмовився платити щорiчну данину, тобто фактично заявив про свою незалежнiсть. Володимир Святославич збирався покарати непокiрливого сина i наказав «розчищати дороги i мостити мости», але зненацька занедужав i помер 15 липня 1015 р. Похований вiн був спочатку за язичницьким обрядом, а потiм його тiло перевезли в Десятинну церкву. «Зiйшлися люди без числа i плакали за ним: бояри – за захисником краiни, а бiднi – як за своiм годувальником i захисником», – говорить давньоруський лiтопис.
Володимир Великий був видатним державним дiячем i полководцем, головним засновником Киiвськоi держави. Пiсля смертi вiн був канонiзований церквою й одержав iм'я Святого, а в народi його прозвали Красним Сонечком.
Володимир Мономах
(народ. 1053 р. – пом. 1125 р.)
Великий князь Киiвськоi Русi, полководець, громадський дiяч i письменник.
Володимировi Мономаху вже виповнилося 60 рокiв, коли вiн сiв на киiвський престол. Усе життя вiн провiв у вiйнах – як у мiжусобних, так i з зовнiшнiми ворогами. «Усiх походiв моiх було 83, – писав Володимир у своему «Повчаннi», – а iнших неважливих не пригадаю. Я уклав з половцями 19 мирних договорiв, узяв у полон понад сто кращих iхнiх князiв, а понад двiстi стратив i потопив у рiках». Ставши великим князем, Володимир змiг припинити боротьбу мiж удiльними князями, а набiги кочiвникiв узагалi перестали турбувати руську землю. За його життя в державi встановився вiдносний порядок.
1053 р., за рiк до смертi Ярослава Мудрого, у сiм'i його сина Всеволода i грецькоi царiвни Марii, дочки вiзантiйського iмператора Костянтина IX Мономаха, народився син. Батько назвав його Володимиром на честь свого дiда – Красного Сонечка. Ім'я передбачало, що коли хлопчик пiдросте, буде «володiти свiтом». Церква при хрещеннi дала йому iм'я Василь, що означае «володар»; вiд матерi дiсталося трете iм'я – Мономах, що «означае самодержець, одноборець». Дитинство Володимира-Василя минуло в Переяславi. Вiн здобув добру для свого часу освiту. За спогадами лiтописцiв, Володимир був гарний на обличчя, невеликий на зрiст, але мiцний i сильний; очi в нього були великi, волосся рудувате i кучеряве, а борода широка й густа. Цiкаво, що в лiтописах його iнодi називали царем i зазначали, що вiн жодного разу не був помiчений у пiдлостi i жодного разу не порушив хресного цiлування.
Володимировi рано довелося виконувати складнi i зовсiм не дитячi доручення. Уже в 13-лiтньому вiцi вiн був вiдправлений батьком на князювання в далекий Ростов (Ростовсько-Суздальська земля). Через 5 рокiв юнаковi довелося надавати допомогу батьковi, обложеному кочiвниками-половцями в Переяславi. Пiсля цього вiн iще 5 рокiв княжив у Смоленську, до якого згодом приеднав Чернiгiв. 1078 р. загострилася боротьба за киiвський престол. Князi Олег Святославич i Борис В'ячеславич, домагаючись Киева, привели на Русь половцiв. У бою на р. Сожицi вони розбили Всеволода Ярославича. Володимир поспiшив на допомогу батьковi. З'еднавшись з ним i з великим князем Ізяславом, вiн рушив на Чернiгiв. З жовтня вiдбувся бiй на Нежатинiй Нивi. Олег i Борис зазнали поразки. Але в цьому бою загинув князь Ізяслав, пiсля чого Всеволод сiв на велике князювання в Киевi, а Володимира посадив поруч у Чернiговi, де той княжив до 1094 р. Жив вiн там щасливо зi своею першою дружиною Гiтою, дочкою загиблого при Гастингсi короля англосаксiв Гарольда II. Утiкши вiд нормандського герцога Вiльгельма Завойовника, дiвчина потрапила до Фландрii, потiм до Данii до короля Свена Естрiдсона, одруженого з Єлизаветою, дочкою Ярослава Мудрого i тiткою Володимира. Саме вона й посватала принцесу своему племiнниковi. Гiта народила чоловiковi синiв Мстислава, Ізяслава, Святослава, В'ячеслава, Романа, Юрiя (майбутнього Довгорукого) i дочок Євпраксiю, Агафiю, Марiю, Софiю.
Незважаючи на сiмейне щастя, правлiння Володимира в Чернiговi не було безтурботним. Мiжусобицi й набiги половцiв тривали, i йому доводилося допомагати батьковi в боротьбi проти них. 1079 р. полоцький князь В'ячеслав Братиславович зруйнував Смоленськ. Володимир зi своiми чернiгiвцями вторгнувся в Полоцьку волость, потiм захопив i зруйнував Менеск (Мiнськ). Пiзнiше довелося втихомирювати переяславських торкiв. Однак бiльше за все неприемностей завдавали половцi. За життя батька Володимировi довелось 12 разiв боротися з ними. 1081 р. пiд Новгородом-Сiверським вiн розбив ханiв Асадука i Саука, наступного року за Сулою бiля Прилук розгромив ханiв Осеню i Сакзю. 1084 р. Володимир, прогнавши з Володимира-Волинського князiв Ростиславичiв, посадив там Ярополка Ізяславича, який княжив там i ранiше. Але Ярополк посварився зi Всеволодом, i той прогнав Ізяславича, захопивши в Луцьку матiр, жiнку, дружину i все майно Ярополка.
1093 р. помер Всеволод. Кияни хотiли бачити своiм князем Володимира, тим бiльше, що батько заповiдав йому велике князювання. Однак закони успадкування престолу тодi були iншими. Тому, дотримуючись черги старшинства i не бажаючи поновлення мiжусобних воен, Володимир уступив Киiв двоюрiдному братовi Святополку II Ізяславичу. Ледь закрiпившись на престолi, Святополк почав вiйну з половцями, яка виявилася невдалою: на р. Стугнi вiн був розбитий, а Володимир втратив у цьому бою брата Ростислава. Із залишками дружини вiн повернувся до Чернiгова. Наступного року до мiста пiдiйшов князь Олег Святославич зi своiми союзниками половцями i пред'явив на нього своi права. Популярнiсть Володимира серед городян у той момент була дуже низькою. Вони хотiли бачити своiм князем Олега. Володимир бився з ним 9 днiв, а потiм, не бажаючи продовження боротьби, поступився Олегу Чернiговом, сiвши на престол батька в Переяславi. При виiздi з Чернiгова з ним не було i 100 людей, включаючи жiнок i дiтей. Проте половцi не зважилися на них напасти. Не обмежившись одним Чернiговом, Олег iще кiлька разiв приводив половцiв на Русь, викликаючи новi усобицi. 1096 р. Володимир у союзi зi Святополком вигнав його з Чернiгова, а потiм пiд Переяславом розбив половецького хана Тугоркана. У цiй боротьбi загинув син Володимира Ізяслав, хрещеним батьком якого був Олег Святославич. Те, що трапилося, настiльки серйозно вплинуло на обох князiв, що коли Володимир на прохання сина Мстислава (який, до речi, розбив 1097 р. Олега) написав лист iз пропозицiею миру, той погодився.
Того ж року Святополк i Володимир зiбрали всiх руських князiв у Любечi. На цьому з'iздi було вирiшено припинити ворожнечу, а також ухвалено, що кожен князь може володiти лише своею вотчиною. На цьому зiбраннi князi цiлували хрест, заприсягнувшись: «Якщо тепер хто замiриться на чужу волость, так буде проти нього хрест чесний i вся земля руська». Фактично ж з'iзд у Любечi затвердив розпад единоi держави на самостiйнi землi при формальному верховенствi киiвського князя. Але не встигли князi роз'iхатися по своiх удiлах, як знову почались усобицi. За згодою Святополка волинський князь Давид Ігорович захопив у Киевi князя Василька Ростиславича i, привiвши в кайданах до Белгорода, ослiпив його. Довiдавшись про це, Володимир закликав братiв Олега i Давида Святославичiв виступити разом iз ним проти Святополка. Справа загрожувала перерости у велику вiйну. Киянам ледве вдалося умовити Володимира не починати новоi усобицi. Зi Святополком князi помирились, а з Давидом Ігоровичем воювали ще 3 роки й у 1100 р. змусили його з'явитися на князiвський суд до Вiтичева, де в нього вiдняли колишне князiвство i посадили княжити в Бутську. Прагнення пiдтримувати мир мiж князями нерiдко приводило Володимира в самий центр мiжусобноi боротьби. Так було i на з'iздах князiв у Вiтичевi (або Уветичах) 1100 р. i в Долобську 1103 р.
Водночас iз внутрiшнiм безладдям Русь постiйно пiддавалася набiгам половцiв. Володимир тодi виступив iнiцiатором ударiв у вiдповiдь i постiйно пiдштовхував iнших князiв до того, щоби вести вiдносно половцiв наступальну, а не оборонну полiтику. Серед численних походiв проти половцiв найуспiшнiшим виявився похiд 1111 p., коли за iнiцiативою Володимира князi пiшли на Дон. Звiдти руськi ратi повернулися з величезним полоном i найбагатшою здобиччю. Цей похiд виявився останньою великою подiею за князювання Святополка Ізяславича. 16 квiтня 1113 р. вiн помер. Велике князювання тепер мало вiдiйти до синiв другого сина Ярослава Мудрого Святослава (батько ж Володимира був третiм сином.) Але кияни й чути про це не хотiли. У Киевi вчинився заколот, викликаний утисками лихварiв i тисяцького Путяти. Їхнi двори i майно були розграбованi. Кияни вдруге попросили Володимира прийняти киiвський престол, i Володимир погодився. Вiн швидко зумiв навести порядок у Киевi, значно пом'якшив становище городян, упорядкувавши стягування вiдсоткiв лихварями i регламентувавши запис у холопство.
Цiкаво, що Святославичi не зважилися вимагати своiх законних прав на престол, однак мiжусобнi вiйни не припинилися. При цьому князi не гребували запрошувати на допомогу угорцiв i полякiв. П'ять рокiв тривала боротьба з мiнським князем Глiбом Всеславичем, який вiдмовився пiдкорятися Володимировi. Великий князь у союзi з Давидом Чернiгiвським i синами Олега Святославича обложив Мiнськ i змусив Глiба пiдкоритися. Однак незабаром вiн знову виступив проти Володимира. 1120 р. його як бранця в кайданах привели до Киева, де вiн через 3 роки помер. У 1118—1119 pp. iшла боротьба з володимирським князем Ярославом, сином Святополка, який прогнав свою жiнку, онуку Мономаха. Ярослав привiв на Русь полякiв. Тодi син Володимира Андрiй увiйшов у володiння польського короля Болеслава Кривоустого i, спустошивши iх, повернувся з багатою здобиччю. Ярослав же звернувся по допомогу до угорського короля Стефана. Почалося вторгнення, в якому брали участь угорцi, богемцi, поляки. Але незабаром Ярослав потрапив у засiдку i був убитий. Вторгнення припинилось. У той же час Володимир замирив i Новгород, а 1120 р. його син Юрiй розгромив волзьких булгар.
Русь знову стала сильною, як i при дiдовi Володимира. Вторгнення ззовнi припинилися. Тепер руськi дружини ходили походами в iншi краiни. 1116 р. син Володимира Ярополк розбив на Дону половцiв, iнший син, Мстислав, завдав поразки чудi i взяв iхне мiсто Оденпе, онук Всеволод здiйснив похiд у Фiнляндiю i перемiг плем'я ям. 1116 р. Володимир послав своi вiйська в грецькi володiння, щоб захистити права дочки Марii, вдови царевича Леона, що загинув у Константинополi пiд час усобицi, i онука Василя. Довiдавшись про цей похiд i бажаючи примиритися з Володимиром, iмператор прислав до нього митрополита Неофiта i багатьох знатних людей з дарунками. Серед дарункiв були хрест iз животворного дерева i сердолiкова чаша, що належала колись римському iмператору Августовi, царський вiнець iмператора Костянтина Мономаха, дiда Володимира, держава, ланцюг i стародавнi барми[1 - Барми – дорогоцiннi прикраси, якi одягалися на плечi i мали зображення релiгiйного характеру.], якими потiм прикрашалися руськi володарi при вступi на престол. Поклавши вiнець на голову Володимира, Неофiт уперше назвав його царем.
Змiцнюючи християнство, Володимир, як i його дiд, будував церкви i монастирi: бiля Киева з'явився Видубецький монастир, у ним же закладеному м. Володимирi на Клязьмi – церква в iм'я Всемилостивiйшого Спаса. Як i ранiше, давньоруською мовою перекладалося багато грецькоi лiтератури, пiдтримувалося лiтописання. При Володимирi був уведений культ Бориса i Глiба. Сам великий князь мав неабиякий письменницький хист. Ним були створенi «Повчання», у яких вiн дав приклад служiння князя Батькiвщинi, i «Лист Володимира Мономаха Олегу Святославичу».
Пiсля смертi 1107 р. жiнки Гiти Мономах одружувався ще двiчi. Про другу жiнку нiчого невiдомо, третю ж звали Євпраксiя. Як i при Ярославi Мудрому, Володимир змiцнював зв'язки з iншими державами через династичнi шлюби. Син Мстислав був одружений з дочкою шведського короля, старша дочка Марiя стала жiнкою сина вiзантiйського iмператора Романа IV, а молодша, Єфимiя, – жiнкою угорського короля Коломана. Одна з онучок Мономаха вийшла замiж за норвезького короля Сiгурда, iнша – за Ободритського короля[2 - Ободритський король правив краем полабських слов'ян (бодричiв), завойованим нiмцями.] Канута Святого, третя – за вiзантiйського iмператора Іоанна.
1124 р. на Русi був багатий на страшнi ознаки i лиха: сонячне затемнення, посуху, пожежi. Через пожежу згорiв Киiв. А 10 травня 1125 р. пiсля 13 рокiв великого князювання на р. Альтi завершив свiй земний шлях Володимир Мономах. Тiло його було перенесено до Киева i покладено в Софiйському соборi поруч iз батьком – князем Всеволодом i дiдом – Ярославом Мудрим. Дiти ж його не змогли продовжити полiтику батька, що призвело до нових усобиць i розпаду Киiвськоi Русi.
Гоголь Микола Васильович
(народ. 1809 р. – пом. 1852 р.)
Великий украiнський i росiйський письменник.
