1986 р. Миколi Михайловичу вшили кардiостимулятор, через мiсяць вiн з'явився в клiнiцi i «народу оголосив: “Засiдання продовжуеться”». І знову директорство, операцii, бiг, щоденна зарядка. Коли 1987 р. у краiнi почалися економiчнi експерименти, Амосов перший в Украiнi домiгся госпрозрахунку. «Результат – кiлькiсть операцiй з АШК майже подвоiлась i наблизилася до двох тисяч. У пiвтора раза пiдвищилася зарплата. Працювати стало цiкавiше». 1988 р. вiн вважав кращим у своiй кардiохiрургiчнiй бiографii. «І взагалi, якраз би поставити крапку. Так нi – жадiбнiсть: давай 5 тисяч операцiй, 2 тисячi – з АШКом. Слабка людина!» Амосов все-таки залишив посаду директора, та оперувати продовжував.
Микола Михайлович знову погодився було на висування до Верховноi Ради, та зрозумiв, «що ускочив у клопiт: не зможу задовольнити народ», – i вiдмовився вiд депутатства. 1992 р. вiн зробив свою останню операцiю з протезування клапана. «Вiдразу вiдчув: тепер – старий». Роки приносили багато засмучень: iшли з життя давнi друзi, дружина перенесла кiлька iнсультiв. Почесний директор, який давно вiдмовився вiд зарплати у власному iнститутi, одержував мiзерну пенсiю, всi заощадження, як i в бiльшостi простих людей, пропали. «Серцевий лiкар», що врятував тисячi життiв, змушений був звертатися до спонсорiв, аби тi оплатили операцii на його серцi: 1993 р. було замiнено стимулятор, а через п'ять рокiв – поставлено штучний клапан i накладено два аортокоронарнi шунти. Микола Михайлович не пiддавався депресивному настрою, намагався бути «при справi». Вiн був справжнiм життелюбом. Можливо, почасти тому, що нiколи не вiрив у загробний свiт. Був переконаний у тому, що жити потрiбно тут i зараз. І не заради власних утiх, а на благо людям. Про одне лише шкодував Амосов: що так i не зважився на операцii з пересадки серця. Розумiв, що необхiдно, але «не змiг переступити через життя. “Поки серце працюе – людина жива”. Знав, що це забобон, що життя в мозку, а не в серцi. А в душу, яка нiбито в серцi – живому, не вiрив… А все-таки – грiх!» Рiшучим хiрургам заздрив: «Недавно кубинцi серце пересадили, до цього – чехи, поляки. У нас у краiнi – нуль. Напевно, е i моя частка провини. Але явно переступити через конкретнi життя не мiг».
Звичка до самоаналiзу спонукала Амосова придивитися до стану своiх однолiткiв. Картина була драматичною, зiв'янення охоплювало пiдступно i неминуче. І знову, як i колись, вiн зважився на штурм твердинь, тiльки тепер як одинак, почавши у 80 рокiв унiкальний експеримент з протистояння невблаганному старiнню. Цими думками вiн подiлився в книгах «Експеримент» i «Подолання старостi», а своiми фiлософськими iдеями – у збiрнику «Розум, людина, суспiльство, майбутне». Експеримент тривав до 12 грудня 2002 р. Обширний iнфаркт обiрвав життя видатного кардiохiрурга. На особистому рахунку Амосова – вiсiм тисяч урятованих хворих i п'ятдесят тисяч пацiентiв, зцiлених в iнститутi пiд час його дiяльностi. Цiле мiсто зцiлених. В Украiнi цю росiйську людину ще за життя називали совiстю нацii i «Людиною сторiччя», як гетьмана Б. Хмельницького, поета Т. Шевченка i вченого В. Вернадського. Титули йому нiколи не були потрiбнi. Шкода тiльки, що амосiвський вислiв «людина помирае, коли вона вичерпана» вiдносно самого Амосова не виправдалася.
Антонов Олег Костянтинович
(народ. 1906 р. – пом. 1984 р.)
Видатний авiаконструктор. Генеральний конструктор лiтакiв серii Ан. Один iз засновникiв промислового планеризму. Член-кореспондент АН УРСР (1960р.) i АН СРСР (1981р.). Доктор технiчних наук, професор, завiдувач кафедри конструкцiй лiтакiв Харкiвського авiацiйного iнституту (1977р.). Заслужений дiяч науки УРСР (1976р.), лауреат Державних премiй СРСР (1952р.), УРСР (1976р.) i Ленiнськоi премii (1962р.). Герой Соцiалiстичноi Працi (1966р.). Нагороджений трьома орденами Ленiна, Вiтчизняноi вiйни 1-го ступеня, Трудового Червоного Прапора, Золотою медаллю iм. А. М. Туполева та iн. Його iм'я присвоене механiчному заводу й аероклубу м. Киева. Автор книги «Десять разiв спочатку».
Лiтаки «сiмейства» Ан у свiтi називають «елегантними» i «породистими». В них вiдчуваеться стиль iхнього творця – Олега Костянтиновича Антонова, який любив повторювати, що «некрасивий лiтак не полетить». Ця людина, що вдихнула життя в украiнське лiтакобудування, народилася 7 лютого 1906 р. за тисячу кiлометрiв вiд Киева, у Пiдмосков'i, де його батько, iнженер-будiвельник, будував Канатчикову дачу. Костянтин Костянтинович Антонов i його дружина Ганна Юхимiвна Бикорюкiна (померла, коли сину виповнилося дев'ять рокiв) перший час i жили там же, на територii споруджуваноi психiатричноi лiкарнi. А 1912 р. родина остаточно переселилася до Саратова, де мешкало багато родичiв. Лiто вони звичайно проводили в бабусi в дачному селищi Савiному, i тут Олегу i його старшiй сестрi Іринi жилося привiльно.
Хлопчик рiс романтиком i мрiйником. Почувши якось вiд двоюрiдного брата про легендарний перелiт Луi Блерiо через Ла-Манш, вiн назавжди занедужав небом. Але Олег не тiльки по-дитячому стрибав з парусиновою парасолькою з даху, вiн пiдiйшов до своеi мрii грунтовно – збирав i систематизував усе, що тiею чи iншою мiрою стосувалося авiацii: фотографii з журналiв, малюнки, книги, моделi. Згодом великi пiзнання з iсторii лiтакобудування у свiтi стали йому в пригодi.
Наступною сходинкою до неба, як думав Олег, мало стати реальне училище, де вiддають перевагу технiчним наукам. У першi учнi вiн не вибився, зате досконало опанував французьку мову. Потiм спалахнули вiйна i революцiя, училище закрилося, коли Олегу виповнилося 14 рокiв, а в школу для дорослих приймали тiльки з 16-ти. Антонов прилаштувався до старшоi сестри i, тихенько сховавшись на заднiй партi, жадiбно вбирав знання. До зразкового учня незабаром звикли, а через два роки видали свiдоцтво про закiнчення школи. Свою мрiю про польоти Олег плекав як i ранiше, весь вiльний час проводив на аеродромi 33-го загону червоних вiйськових льотчикiв, щось майстрував iз лiтакових деталей, знайдених на звалищi. А ще разом iз друзями вiн створив «Клуб аматорiв авiацii», i вони з ентузiазмом приедналися до роботи щойно створеного Добровiльного товариства друзiв Повiтряного флоту (ТДПФ). І якщо шлях до лiтноi школи сину службовця був закритий, то будувати моделi i планери нiхто заборонити не мiг.
Креслення i загальний рисунок свого першого планера «Голуб» ОКА-1, розфарбованi для бiльшоi переконливостi акварельними фарбами, 17-рiчний Олег надiслав на московський конкурс. Вiн виявився единим молодим ентузiастом, який ризикнув представити на суд фахiвцiв свое дiтище, i був премiйований пробним польотом на нiмецькому гiдролiтаку «Юнкерс-12». Як активiст i керiвник авiамайстернi, Антонов за рекомендацiею ТДПФ вступив до Саратовського унiверситету. Щоправда, Олега туди не хотiли приймати, тому що кароокий хлопчисько через постiйне недоiдання i перенесений висипний тиф мав вигляд рокiв на 13—14. Але колiйний факультет, на щастя для Антонова, закрили, i через рiк вiн уже був студентом вiддiлення гiдроавiацii в Ленiнградському полiтехнiчному iнститутi (1925 р.). Навчався Олег легко й iз задоволенням, а як досвiдченого планериста його вiдразу було обрано секретарем технiчного комiтету ТДПФ. На той час вiн написав двi брошури – «Найпростiшi моделi планера з паперу» i «Навiщо нам потрiбнi планери», взяв участь у зльотi планеристiв у Коктебелi. Щоправда, «Голуб» так i не злетiв, але модель викликала iнтерес самобутньою конструкторською розробкою.
В iнститутi Антонов часу не марнував: працював iнструктором авiамодельного гуртка, готував дописи в газету, робив макети лiтакiв для науково-фантастичного фiльму «Наполеон-газ», заробляючи таким чином на iжу. Вiн багато встигав, очевидно, допомагало гасло: «робити повiльнi дii без промiжкiв мiж ними». Цiкаво, що антоновський планер ОКА-3 випробував пiд час своеi опали уславлений льотчик В. Чкалов, вiн же навчав майбутнього конструктора тримати штурвал лiтака. А на одному з перших зльотiв у Коктебелi Олег познайомився ще з одним завзятим планеристом, який мрiяв установити на аероплан без мотора (планер) не мало не багато, а ракетний двигун, – С. Корольовим. Абсолютно несхожi за характером люди зберегли юнацьку дружбу на все життя.
У 25 рокiв Антонов став одразу головним конструктором у КБ Московського планерного заводу. Ще за роки навчання вiн побудував ОКА-3, «Стандарт-1», «Стандарт-2» i ОКА-6 – могутнiй планер «Мiсто Ленiна». Завдання «вiд моделi до планера, вiд планера – на лiтак» молодий конструктор успiшно виконав: протягом восьми рокiв завод випускав до двох тисяч машин на рiк. Величезна зацiкавленiсть молодi планеризмом була зумовлена майже повною вiдсутнiстю в той перiод лiтакiв, i кожен майбутнiй льотчик навчався лiтати саме на планерах. Та й сам Антонов неодноразово визнавав, що «будував планери, щоб лiтати». Усього серiйно випускалося близько тридцяти типiв його планерiв i серед них: «Упар», «Рот-Фронт-7» (на ньому 1939 р. О. Клепикова встановила мiжнародний рекорд дальностi – 749 км за 8 год. 25 хв., багато рокiв не перевершений), БС-3 («Буксирувальний серiйний»), «Масовий-4» та експериментальний мотопланер ЛЕМ-2.
Незважаючи на величезну завантаженiсть, молодий конструктор наполегливо займався спортом. Це був своерiдний протест проти туберкульозу, що постiйно пiдточував здоров'я. Особливу увагу Антонов придiляв тенiсу i грав майже на рiвнi професiоналiв. На кортах вiн i познайомився зi своею першою дружиною Лiдiею Сергiiвною Кочетковою i повiз ii у весiльну подорож на злiт планеристiв до Коктебеля (1930 p.). Елегантний, завжди добре одягнений, ввiчливий, Антонов вирiзнявся на тлi однолiткiв пiдкресленою iнтелiгентнiстю i нескiнченною вiдданiстю своiй мрii. Лiдiя Сергiiвна признавалася: «Я була вражена польотами i людиною», i незабаром справа чоловiка стала i ii справою: вона сконструювала найменший планер у Союзi – «8 Березня». 1936 р. у подружжя народився син Роллан, а за рiк родина розпалася. Олег Костянтинович закохався в прекрасного розраховувача мiцностi Єлизавету Аветiвну Шахатунi. Вiдбулися змiни не лише в його особистому життi. Сталiн наказав закрити планеризм через утечу на навчальному лiтаку iнструктора планерноi справи в Коктебелi. Коли Антонова зняли з посади, генеральний авiаконструктор О. С. Яковлев запропонував йому посаду провiдного конструктора у своему КБ (1938—1940 pp.).
1940 р. Антонов одержав власне КБ у Ленiнградi, де через вiсiм мiсяцiв блискуче сконструював, побудував i випробував дослiдну модель лiтака зв'язку. Його серiйному випуску перешкодила вiйна. Олега Костянтиновича знову викликали до Москви. Тепер вiн випускав для фронту свiй знаменитий транспортно-десантний планер А-7, що забезпечував харчуванням, зброею, боеприпасами партизанськi загони, скидав десант у глибокий тил супротивника. Тому медаль «Партизану Великоi Вiтчизняноi вiйни» конструктору було вручено не випадково. Цiлком оригiнальною була ще одна робота О. К. Антонова – буксирувальний планер-бiплан KT «Крила танка» для перевезення повiтрям танка, приеднаного до планера, з керуванням ним з танка. Але важкi буксирувальники для його розгону з'явилися лише наприкiнцi вiйни, i планер серiйно не випускався.
У 1943—1946 рр. Антонов як перший заступник головного конструктора в ОКБ Яковлева брав безпосередню участь у створеннi Як-3, але мрiяв про самостiйну роботу. Це здiйснилося, коли в Новосибiрську було вiдкрито нове КБ, яке й очолив Олег Костянтинович. Вiйна закiнчилась, i конструктор розробив проект одного з найбiльш популярних i масових лiтакiв вiтчизняноi авiацii – унiкальний багатоцiльовий Ан-2, прозваний у народi «кукурузник». Дочку, яка народилася в перiод роботи над «Аннушкою», батьки назвали Ганною, немов визначивши ii майбутне – вона стала доцентом Киiвського iнституту цивiльноi авiацii.
Працювалося в Новосибiрську легко. Своерiдне позитивне бiополе Антонова притягало до нього людей творчих, ентузiастiв лiтакобудування. А от клiмат серйозно загрожував здоров'ю, i, за пiдрахунками лiкарiв, жити йому залишалося пiвтора року. Тому, коли уряд вирiшив почати серiйний випуск Ан-2 (Державна премiя СРСР) на Киiвському авiазаводi, Олег Костянтинович погодився на переiзд. Завод був у поганому станi: квалiфiкованих кадрiв не вистачало, родини спiвробiтникiв iнодi жили прямо в цехах. Але лiтаком зацiкавився М. С. Хрущов, у той час перший секретар ЦК КП(б)У, i пообiцяв, що колектив житиме як у Христа за пазухою. Тiльки 1952 р. КБ остаточно переiхало до Киева, де теплий клiмат цiлюще вплинув на здоров'я Антонова.
Днем народження сiмейства Ан вважаеться 6 вересня 1949 p., коли в небо злетiла перша серiйна «Аннушка». Навряд чи у свiтi е ще така невибаглива й унiверсальна машина, «що опанувала 18 професiй», була випробувана в Африцi й Антарктидi i випускалася протягом 30 рокiв. Усi лiтаки Антонова в першу чергу вiдзначалися кориснiстю, високою економiчнiстю перевезень, величезним запасом мiцностi i, отже, довговiчнiстю.
В Олега Костянтиновича завжди був «надзвичайний нюх» на технiчнi новинки. Вiн впровадив у лiтакобудування композицiйнi матерiали, монолiтнi конструкцii, точкове зварювання на клейовiй основi. А скiльки нових несподiваних конструкторських рiшень генерував його мозок! Ан-8 став першою в транспортнiй авiацii машиною нового вигляду. За широкий фюзеляж ii прозвали «повiтряним дельфiном» i «лiтаючим китом», а патрiарх радянського авiабудування А. М. Туполев схвально хмикнув: «Гарний сарай». Але практично не було жодноi машини, випуск якоi Антонову не довелося б вiдстоювати з боем. Директор заводу Шелест недолюблював самостiйного конструктора. Одного разу на партiйних зборах при всiх вiн зазначив: «Ви думаете, що пiсля “кукурузника” вам удасться створити такий серйозний лiтак?». Шелест уставляв палицi в колеса й обiйнявши посаду секретаря ЦК КПУ. І хоча «мiнiстерськi iгри» вiдняли в Антонова багато сил i нервiв, у небо злетiли: Ан-12 (Ленiнська премiя), Ан-22, Ан-26, Ан-32 (Державна премiя УРСР), Ан-72, Ан-124, що вирiшували проблеми вiйськово-транспортноi авiацii, повiтрянодесантних вiйськ i забезпечення вантажних перевезень аерофлоту; багатоцiльовi Ан-2, Ан-14, Ан-28, якi вiдзначаються здатнiстю базуватися на непiдготовлених майданчиках довжиною до 550 м; пасажирськi Ан-10 i Ан-24, якi мають високу економiчнiсть перевезень; суцiльнометалевi планери А-11, А-13, А-15, мотопланер Ан-13 i дельтаплани «Славутич».
Антонов говорив: «У кожного лiтака своя доля. Однi народжуються легко, при загальному схваленнi, пiд оплески. Це улюбленцi долi». Але деякi лiтаки розбивались, i це були найстрашнiшi моменти в життi конструктора. Пiсля загибелi Ан-10 (Золота медаль Всесвiтньоi виставки) пiд Харковом Олег Костянтинович подiлився бiдою зi своiм другом, знаменитим хiрургом М. Амосовим: «Нi, не буду бiльше будувати великих пасажирських лiтакiв. Я не переживу одночасну загибель багатьох людей… Пiсля катастрофи з “десяткою” я не раз прокидався вночi в холодному поту i тремтячою рукою знiмав трубку – невже аварiя з моiм лiтаком?». Сам Амосов вважав, що Антонов був «занадто чутливою людиною для генерального конструктора, i в той же час це було щастям для народу».
Олег Костянтинович справдi був людиною неординарною: неабиякий художник, поет, прозаiк, спортсмен, садiвник. На все вистачало сил i часу, все робив на високому професiйному рiвнi з величезною вiддачею. Умiв дружити, умiв любити. У 56 рокiв вiн одружився втрете, i Ельвiра Павлiвна, що була молодша за нього на 31 рiк, подарувала чоловiковi двох дiтей – Олену i Андрiя. Як Антонову вдалося втримати складний баланс взаемин у трьох родинах, напевно, е своерiдною чоловiчою таемницею, але дiти i дружини товаришували, а легендарна фiгура антоновськоi фiрми Єлизавета Аветiвна Шахатунi – лауреат Ленiнськоi премii, орденоносець – була заступником генерального конструктора з мiцностi. Незвичайна особистiсть Антонова вражала i притягала не тiльки жiнок. Його дружбою пишалося багато гiдних людей. Депутат, лауреат, орденоносець був щирою людиною, умiв подбати про всiх i кожного, радiв чужим прозрiнням i вiдстоював iх як своi. Коли готувалися документи до нагородження Антонова другою Золотою зiркою Героя Соцiалiстичноi Працi за створення «Антея» (першу йому вручили на честь 60-рiччя 1966 р.), Олег Костянтинович вiдмовився на користь свого заступника А. Я. Белолипецького. Говорять, що Брежнев, прочитавши письмову вiдмову Антонова, дуже здивувався: «У наш час ще трапляються люди, якi вiдмовляються вiд нагород…»
Любив Олег Костянтинович i робити сюрпризи. Одним iз них став крилатий гiгант «Антей» – Ан-22, що вразив вiдвiдувачiв Всесвiтнього салону авiацii в Ле-Бурже. «Лiтаючий собор», «потяг у повiтрi», «мегалiтак», «нова епоха в лiтакобудуваннi» – якi тiльки епiтети не придумували захопленi журналiсти. Таке ж враження справив у свiтi i «Руслан» – Ан-124 (1985 p.), останнiй лiтак, створений пiд керiвництвом Антонова. Потiм поголос рознiс легенду про те, що конструктор зашифрував у його назвi абревiатуру слiв «Русский лайнер Антонова». Цьому велетню лише стоянка потрiбна розмiром з футбольне поле. Усерединi кожного з чотирьох двигунiв людина може стояти на повний зрiст. У кабiни льотчикiв i змiнного екiпажу треба дертися сходами на висоту третього поверху. Вiн здатний пiднiмати в повiтря вантаж вагою 150 тонн. Фахiвцi вважають, що втiлена в «Русланi» конструкторська думка настiльки випередила час, що цей лiтак буде вважатися сучасним iще рокiв 20—30.
В останнi роки життя здоров'я все частiше пiдводило генерального конструктора. 1979 р. вiн перенiс складну операцiю з видалення пухлини кишечника, 1982 р. рiзко загострився туберкульозний процес у легенях. Але не це пiдкосило Олега Костянтиновича, а людська заздрiсть i пiдлiсть. Хтось пiсля першого випробування «Руслана» написав анонiмку, почалися розгляди «у верхах». Емоцiйний Антонов, який завжди болiсно сприймав несправедливiсть, помер 4 квiтня 1984 р. вiд iнсульту.
Ім'я видатного конструктора продовжуе жити не тiльки в лiтаках, створених за його особистоi участi: його носить i молодша сестричка «Руслана» – «Мрiя» – Ан-225, розроблена генеральним конструктором П. В. Балабуевим. У салонi Ле-Бурже цей супергiгант з'явився, несучи на спинi космiчний корабель багаторазового використання «Буран». «Видовище надзвичайне, такого ще не було, – писали французькi журнали. – Це лiтаючий ангар, у який можна запхати що завгодно – усе влiзе… В Антонова з'явилися талановитi послiдовники, цiлком гiднi покiйного конструктора. Це вже не школа – це справжнiй унiверситет конструювання».
Бандера Степан Андрiйович
(народ. 1909 р. – пом. 1959 р.)
Украiнський полiтичний дiяч, один iз лiдерiв Органiзацii украiнських нацiоналiстiв, керiвник украiнського нацiонального опору (1939—1954рр.).
Степан Бандера – значна й суперечлива особистiсть в iсторii Украiни. Його iм'я з ненавистю вимовляли польськi й нiмецькi окупанти, а для радянськоi влади «бандерiвцi» стали втiленням найнебезпечнiших i запеклих злочинцiв. Це слово на довгi роки ввiйшло у мову народiв, якi населяли СРСР, i оцiнювалося нарiвнi iз «сепаратистами», «нацiоналiстами» i навiть «фашистами». Породжене в надрах радянськоi пропагандистськоi кухнi поняття «бандерiвщина» успiшно впоралось iз завданням розколу украiнського народу на «своiх» i «чужих». І навiть у сучаснiй Украiнi воно продовжуе виконувати таку функцiю. Однi вважають Степана Бандеру визволителем i борцем за незалежнiсть, iншi – терористом, який для досягнення своiх цiлей не щадив мирного населення.
Майбутнiй лiдер ОУН народився 1 сiчня 1909 р. у селi Старий Угринiв Калуського повiту Галичини, що входила тодi до складу Австро-Угорськоi iмперii, у сiм'i греко-католицького священика. Степан був другою дитиною. Крiм нього, у батькiв – Андрiя i Мирослави Бандер – було ще шестеро дiтей.
Якщо родичi з боку батька займалися землеробством i полiтикою не цiкавилися, то з боку матерi було чимало свiдомих борцiв за права украiнцiв: Павло Глодзинський, дядько Степана, був одним iз засновникiв «Маслосоюзу» i кредитного товариства «Сiльський господар». Ще один дядько, Ярослав Веселовський, став депутатом Вiденського парламенту.
Степан рiс у будинку, де панувала атмосфера украiнського патрiотизму, живих нацiонально-культурних традицiй. Його батько брав активну участь у вiдродженнi Украiнськоi держави в 1918—1920 pp., був депутатом парламенту Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки (ЗУНР).
На той час хлопчику виповнилося 10 рокiв, i варто було подумати про гiмназiю. Початкову освiту вiн здобув удома за допомогою матерi i прихожих учителiв, а 1919 р. склав вступний iспит до класичноi гiмназii м. Стрия.
Степан мiг учитися лише завдяки матерiальнiй допомозi дiда i бабусi. До тiеi ж гiмназii пiшли його брати i сестри. На канiкулах вони працювали в господарствi батька, а пiд час навчання – у дiда. 3 14 рокiв Степан заробляв власнi грошi, даючи уроки молодшим гiмназистам. Навчання в гiмназii проходило пiд наглядом польськоi влади, але деякi вчителi змогли вкласти в обов'язкову програму украiнський нацiональний змiст.
Однак головне патрiотичне виховання гiмназисти дiставали в шкiльних нелегальних молодiжних органiзацiях. У той час серед пiдлiткiв популярною була органiзацiя «Пласт» (на зразок скаутських). Звичайно, i Бандера не мiг ii оминути. Кiлька рокiв через слабке здоров'я його не приймали в «пластуни». Вiн завзято тренувався, змiцнював здоров'я i нарештi був зарахований до загону iм. Ярослава Осмомисла. «Пласт» займався пiдготовкою пiдлiткiв до майбутньоi збройноi боротьби за незалежнiсть Украiни, патрiотичним вихованням i поширенням забороненоi лiтератури.
1927 p., успiшно закiнчивши гiмназiю, Степан мав намiр поiхати на навчання до Украiнськоi господарськоi академii в Поде-брадах (Чехословаччина), але не змiг одержати паспорт для виiзду. Довелося залишитися вдома на рiк. У рiдному селi займався господарством i культпросвiтньою дiяльнiстю: керував театральним гуртком i хором, заснував вiйськово-спортивне товариство «Луг», брав участь в органiзацii кооперативу. Мiцна сiльська школа в Старому Угриновi з'явилася теж завдяки старанням Бандери.
На той час Степан уже був членом Украiнськоi вiйськовоi органiзацii (УВО), утвореноi в 1920 р. iз загонiв Сiчових Стрiльцiв на чолi з Євгеном Коновальцем. За дорученням УВО Бандера вiв пропаганду в рiдному i сусiднiх селах. У стихiю пiдпiльноi роботи вiн занурився, ледь вступивши на агрономiчний факультет Львiвського полiтехнiчного iнституту. Хоча Степан чесно намагався навчатись, диплом iнженера-агронома вiн так i не отримав: перешкодила полiтична дiяльнiсть i арешт.
1929 р. завершився процес об'еднання всiх нацiоналiстичних органiзацiй Захiдноi Украiни в едину Органiзацiю украiнських нацiоналiстiв. Провiдником (керiвником) ОУН був обраний Євген Коновалець, а створена ранiше УВО ввiйшла до ОУН як один з пiдроздiлiв. Членом новоi органiзацii Бандера став з початку ii iснування. Уже маючи досвiд революцiйноi дiяльностi, вiн керував поширенням пiдпiльноi лiтератури, яку друкували за межами Польщi. На цей перiод припадають його першi арешти, що стали школою полiтичноi боротьби.
Незабаром Степан Бандера ввiйшов до складу Крайовоi екзекутиви (виконавчого органу) ОУН, посiвши посаду секретаря вiддiлу пропаганди в Захiднiй Украiнi. Вiн дiйсно пiднiс пропаганду нацiональноi iдеi на високий рiвень. Почалися масовi акцii, що мали на метi пробудження полiтичноi активностi народу. Зокрема, Бандера задумав i провiв «Шкiльну акцiю», коли учнi викидали зi шкiл польськi герби i прапори, вiдмовлялися вiдповiдати польською мовою i бойкотували вчителiв-полякiв. «Антимонопольна акцiя» являла собою вiдмовлення украiнцiв купувати горiлку i тютюн. ОУН закликала: «Геть з украiнських сiл i мiст горiлку i тютюн, тому що кожен грiш, витрачений на них, збiльшуе фонди польських окупантiв». Польськi газети негайно подали це як черговий доказ украiнського антисемiтизму: адже власниками питних закладiв, як правило, були евреi.
Для проведення таких акцiй були потрiбнi чималi кошти. Тому бойовики ОУН, перебуваючи у станi вiйни з польською державою, часто грабували банки i поштовi вiддiлення. При цьому iнодi гинули випадковi перехожi. Звичайно, такi дii завдавали удару по iмiджу органiзацii. Зрозумiвши це, Степан Бандера заборонив акцii експропрiацii. Вирiшено було зосередитися на полiтичнiй пропагандi.
На початку 1933 р. конференцiя Проводу ОУН у Празi затвердила Степана Андрiйовича на посадi крайового провiдника. Почалася серйозна робота з розширення структури ОУН i органiзацii пiдпiльного навчання кадрiв. Щоб iще раз нагадати про цiлi боротьби з режимом, було проведено серiю каральних акцiй проти представникiв польськоi влади. Два найбiльш вiдомi полiтичнi вбивства того часу набули широкого розголосу у свiтi. 21 жовтня 1933 р. 18-рiчний студент Микола Лемик убив спiвробiтника радянського консульства у Львовi О. Майлова, заявивши, що прийшов помститися за голодомор в Украiнi, улаштований бiльшовиками. Цим полiтичним убивством керував особисто Бандера. Суд над Лемиком дав можливiсть стверджувати, що голод в Украiнi – дiйсний факт.
Ще однiею жертвою помсти ОУН став мiнiстр внутрiшнiх справ Польщi Бронiслав Перацький. Рiшення про його усунення було прийнято на спецiальнiй конференцii ОУН у Берлiнi, де був присутнiй Андрiй Мельник, представник Проводу украiнських нацiоналiстiв, i крайовий провiдник Степан Бандера. Убивство було актом вiдплати за проведену в 1930—1932 pp. пiд керiвництвом Перацького операцiю «пацифiкацii» (умиротворення), коли внаслiдок дiй польськоi полiцii й армii було зруйновано i спалено сотнi сiл, убито кiлька тисяч жителiв Галичини i Волинi. План замаху розробив Роман Шухевич, приводив його в дiю Микола Лебiдь, загальне керiвництво здiйснював Степан Бандера. Органiзатора i виконавця замаху було арештовано, а крiм них – iще 10 осiб, обвинувачених у пiдготовцi злочину.
Два роки тривало слiдство. Бандеру тримали в окремiй камерi закутим у кайдани. На судi у Львовi обвинувачуванi вiдмовлялися говорити польською мовою, вiталися словами «Слава Украiнi!» i перетворили зал процесу на трибуну пропаганди iдей ОУН. Степана Бандеру, Миколу Лебедя i Ярослава Карпинця суд засудив до страти. За амнiстiею, оголошеною ранiше, вищу мiру замiнили на довiчне ув'язнення. Кiлька спроб пiдготувати втечу Бандери з в'язницi не мали успiху. За гратами вiн просидiв до 1939 р. Коли Нiмеччина напала на Польщу, мiстечко, в якому була в'язниця, було бомбардоване. Тюремна охорона розбiглась, а Степана Бандеру випустили з камери звiльненi в'язнi-украiнцi.
Опинившись на волi, Бандера приiхав до Львова. За кiлька днiв до цього мiсто було зайняте Червоною Армiею. Спочатку перебувати там було вiдносно безпечно. Протягом декiлькох тижнiв вiдбувалася розробка стратегii майбутньоi боротьби. Продумувався план дiй у разi масових репресiй i депортацiй радянськими вiйськами населення Украiни.
НКВС уже пiд час львiвського процесу 1936 р. виявляв цiкавiсть до ОУН i самого Бандери. Адже тодi Степан Андрiйович заявив: «ОУН бореться з бiльшовизмом тому, що бiльшовизм – це система, за допомогою якоi Москва поневолила украiнську нацiю, знищивши украiнську державнiсть… Бiльшовики застосовують методи фiзичного знищення – масовi розстрiли i голод, тому i ми в боротьбi з ними застосовуемо фiзичнi методи».
Тепер органiзацii випала реальна можливiсть показати, що вона виступае проти будь-яких окупантiв Украiни, чию б форму вони не носили. Пiсля звiльнення з польських в'язниць бiльшостi оунiвцiв почалося формування густоi мережi ОУН по всiй Украiнi, налагодження широкомасштабноi дiяльностi. Незабаром Бандера прибув до Кракова для узгодження подальших планiв. Було потрiбне також термiнове лiкування хвороби суглобiв, що загострилась у в'язницi. Довелося нелегально перетинати радянсько-нiмецьку демаркацiйну лiнiю.
На той час в органiзацii були внутрiшнi конфлiкти: мiж молодими i бiльш досвiдченими, мiж керiвництвом, що комфортно живе в емiграцii, i основною масою членiв ОУН, що працювали за умов пiдпiлля i полiцейського переслiдування.
Лiдер ОУН Євген Коновалець, використовуючи свiй дипломатичний i органiзацiйний талант, умiв гасити суперечностi. Загибель його 1938 р. у Роттердамi стала важкою втратою для нацiоналiстичного руху. Спадкоемцем Коновальця став його найближчий соратник, полковник Андрiй Мельник – людина добре освiчена, стримана i толерантна. Подальшi подii прийняли драматичний оборот для украiнського нацiонально-визвольного руху.
Пiсля нарад у Краковi i Вiднi Бандеру було делеговано до Рима для переговорiв з Мельником. Головна розбiжнiсть мiж Проводом ОУН i Крайовою екзекутивою полягала в стратегii нацiонально-визвольноi боротьби. Бандера i його однодумцi вважали за необхiдне пiдтримувати контакти з усiма воюючими сторонами, не зближаючись нi з яким угрупованням, розраховуючи лише на власнi сили, оскiльки в незалежностi Украiни не був зацiкавлений нiхто. Фракцiя Мельника вважала, що потрiбно робити ставку на Нiмеччину.
Не зумiвши домовитися, кожне з двох угруповань проголосило себе единим законним керiвництвом ОУН. Надалi антагонiзм мiж ними досяг такого загострення, що вони нерiдко боролись одне проти одного з такою жорстокiстю, як i проти ворогiв Украiни.
Ставлення нiмецького керiвництва до ОУН було суперечливим. Користуючись цим, бандерiвцям удалося створити «Легiон украiнських нацiоналiстiв», що складався з двох батальйонiв – «Нахтiгаль» (соловей) i «Роланд». Нiмцi планували використовувати iх у пiдривних цiлях, а Бандера сподiвався, що вони стануть ядром майбутньоi украiнськоi армii.
30 червня 1941 p., вiдразу ж пiсля вiдступу Червоноi Армii, Нацiональнi збори у Львовi проголосили Акт вiдновлення Украiнськоi державностi. Було утворено украiнський уряд у складi 15 мiнiстрiв на чолi з Ярославом Стецьком. Слiдом за фронтом на схiд було вiдправлено загони ОУНiвцiв по 7—12 осiб (усього близько 2 тис. осiб), що мали формувати украiнськi органи самоврядування на захоплених нiмцями територiях.
