Нiмеччина, однак, зовсiм не була зацiкавлена в незалежнiй Украiнi. Гiтлер доручив Гiммлеру термiново лiквiдувати «бандерiвську диверсiю». До Львова негайно прибула команда СД i спецгрупа гестапо. Стецька i Бандеру заарештували. Украiнськi батальйони «Нахтiгаль» i «Роланд» було розформовано, iхнiх командирiв арештовано.
Нацисти кинули до концтаборiв i в'язниць сотнi украiнських борцiв за незалежнiсть. Почався масовий терор. У концтаборi Освенцiм були по-звiрячому замученi брати Степана Бандери – Олекса i Василь. Декiлькома мiсяцями ранiше органами НКВС у Львовi був арештований i пiзнiше розстрiляний i батько – Андрiй Бандера. Сестер Марту й Оксану вiдправили на вiчне поселення в Красноярський край.
Бандера пробув у таборi Заксенхаузен до кiнця 1944 р.
Восени 1942 р. з партизанських загонiв бандерiвцiв, мельникiвцiв i «Полiськоi сiчi» було сформовано Украiнську повстанську армiю (УПА) на чолi з Романом Шухевичем. УПА вела боротьбу з радянськими вiйськами, червоними партизанами, польською армiею i фашистами.
Вiдчувши на своiй шкурi силу УПА, нiмцi почали шукати в нiй союзника проти Москви. У груднi 1944 р. Бандеру i декiлька його сподвижникiв було звiльнено. Йому так i не вдалося потрапити до Украiни. Центральнi органи ОУН розташували на заходi Нiмеччини. На засiданнi ради керiвництва Степана Андрiйовича було обрано керiвником закордонноi частини ОУН. На конференцii 1947 р. Бандеру обрали керiвником усiеi Органiзацii украiнських нацiоналiстiв. На той час у закордонних частинах виникла опозицiя Бандерi. Йому дорiкали за диктаторськi нахили i неокомунiстичну iдеологiю. Пiсля тривалих дискусiй Бандера подав у вiдставку i збирався iхати до Украiни. Однак вiдставку прийнято не було. Ще двiчi – у 1953 i 1955 pp. – конференцii ОУН обирали його головою керiвництва.
Пiсля вiйни родина С. Бандери опинилася в зонi радянськоi окупацii. Пiд вигаданими iменами його дружина i двое дiтей ховалися вiд агентiв КДБ. Часто родина недоiдала, дiти росли хворобливими. З початку 1950-х pp. мати з дiтьми оселилася в маленькому селi Брайтбрун. Тут Степан мiг бувати частiше; незважаючи на зайнятiсть, батько придiляв час для занять з дiтьми украiнською мовою. 1954 р. родина переiхала до Мюнхена, де вже жив Степан Андрiйович.
В останнi 15 рокiв життя Степан Бандера опублiкував велику кiлькiсть теоретичних праць, у яких аналiзувалася полiтична ситуацiя у свiтi, у СРСР, в Украiнi, намiчалися шляхи подальшоi боротьби. Цi статтi не втратили свого значення й нинi. Так, у працi «Слово до украiнських нацiоналiстiв-революцiонерiв за кордоном» Бандера писав: «Самостiйноi держави украiнський народ зумiе домогтися шляхом боротьби i працi. Без активноi боротьби найсприятливiшi ситуацii не дадуть нам нiколи державноi незалежностi – тiльки замiну одного поневолення iншим. Як звiльнення, так i захист самостiйностi Украiни може в основi своiй спиратися лише на власнi украiнськi сили, на власну боротьбу i постiйну готовнiсть до самозахисту».
15 жовтня 1959 р. Степан Бандера вiдпустив охорону i ввiйшов до пiд'iзду будинку, в якому жив разом iз родиною. На сходах його зустрiла молода людина. Зi спецiального пiстолета вона вистрiлила в обличчя провiдниковi ОУН струменем розчину цiанистого калiю. Сталася зупинка серця.
Це вбивство було заключним актом 15-рiчного полювання на лiдера украiнських нацiоналiстiв. Убивцею виявився агент КДБ, 30-лiтнiй украiнець Богдан Сташинський. За виконане завдання шеф КДБ Шелепiн вручив йому в Москвi орден Червоного Прапора.
Ім'я Степана Бандери для багатьох його спiввiтчизникiв не лише на захiдноукраiнських землях стало символом iще за життя, символом i прапором боротьби за незалежнiсть i соборнiсть Украiни.
Бердяев Микола Олександрович
(народ. 1874 р. – пом. 1948 р.)
Релiгiйний фiлософ, публiцист, автор творiв: «Змiст творчостi», «Фiлософiя вiльного духу», «Про призначення людини», «Доля Росii», «Джерела i змiст росiйського комунiзму», «Фiлософiя нерiвностi», «Самосвiдомiсть» та iн.
У себе на батькiвщинi вiн був менш вiдомий, нiж на Заходi. За кордоном його краще прочитали i зрозумiли освiченi iнтелектуали, якi назвали Бердяева «росiйським Гегелем XX ст.», «одним з унiверсальних людей нашоi епохи». Це був мислитель, який зумiв поеднати дух культури, iсторiю двох систем – Сходу i Заходу – i який сказав про необхiднiсть людськоi свободи бiльше, нiж будь-хто iз фiлософiв усього свiту.
Бердяев походив зi старовинного роду. Батько майбутнього фiлософа, штаб-ротмiстр у вiдставцi, предводитель дворянства, голова Киiвського земельного банку Олександр Михайлович Бердяев був одружений iз князiвною Алiною Сергiiвною, уродженою Кудашевою, француженкою по матерi. Їхнiй первiсток Сергiй згодом став вiдомим поетом-сатириком. А другий син, Микола, народився на п'ятнадцять рокiв пiзнiше, 18 березня 1874 р.
Дитинство Миколки було розмiреним i щасливим. Безжурне життя в багатiй дворянськiй садибi при люблячiй няньцi, турбота батькiв, поiздки з ними на закордоннi курорти створювали особливу атмосферу, характерну для бiльшостi дворянських родин. Здобувши домашню освiту, 14-рiчний Микола був вiдданий у престижний закритий навчальний заклад – Киiвський кадетський корпус, пiсля закiнчення якого вступив до Киiвського унiверситету, на природничий i юридичний факультети одночасно.
Початок навчання в унiверситетi припав на час виникнення в Росii марксистських гурткiв. Членом одного з них – Центрального гуртка саморозвитку – Бердяев став у 1895 р. Його наставником був сам Плеханов, а майбутнiй бiльшовицький нарком освiти Луначарський – товаришем по боротьбi. Незабаром трапився перший арешт Миколи за участь у студентських демонстрацiях. Удруге його заарештували навеснi 1898 р. – за приналежнiсть до киiвського Союзу боротьби за звiльнення робiтничого класу. Виключений iз унiверситету i випущений iз в'язницi пiд заставу, Бердяев в очiкуваннi вироку основний час присвячував публiцистицi. У цей перiод вiн написав першу серйозну статтю про нiмецького соцiалiста Ф. Ланге i критичну фiлософiю.
Основою оригiнальноi фiлософськоi системи Бердяева була свобода. Вiн вважав, що «весь свiтовий процес е будiвлею теми про свободу, е трагедiею, пов'язаною з виконанням цiеi теми». Трагедiя походить вiд того, що тягар свободи не кожному пiд силу. Цi думки пролунали в його першiй книзi «Суб'ективiзм i iндивiдуалiзм у суспiльнiй фiлософii», що, ледь вийшовши з друку, вiдразу ж принесла досi невiдомому лiтератору майже всеросiйську славу.
Щоправда, сам фiлософ-революцiонер у цей момент уже перебував пiд гласним наглядом полiцii у Вологодськiй губернii, куди його було вислано на три роки за вироком суду. Фiлери мiсцевого охоронного вiддiлення зазначали, що влiтку 1901 р. вони бачили, як вiн катався на велосипедi, читав книжечки в мiському саду або в публiчнiй бiблiотецi, проводжав «панночку рокiв 19, розкiшно одягнену, з якою увесь час ходив пiд руку».
По закiнченнi заслання Микола оселився в Петербурзi й 1904 р. одружився з Лiдiею Трушевою, дочкою вiдомого петербурзького адвоката, яка прожила з ним довгi роки в любовi й злагодi. За його зiзнанням, «Лiдiя була людиною надзвичайноi духовностi, перед смертю вона наблизилася до святостi».
У цiлому 1900-тi pp. були бурхливими в життi Миколи Олександровича: редагування журналу «Новое время», робота в «Союзi звiльнення», участь у петербурзьких релiгiйно-фiлософських зборах, лiтературних «середах» у В'яч. Іванова, де Бердяев був беззмiнним головою. На цих «середах» збирався весь цвiт росiйськоi лiтератури i фiлософii срiбного столiття – Ф. Сологуб, О. Блок, В. Брюсов, А. Белий, Л. Шестов, С. Франк.
1909 p. ознаменувався виходом у свiт збiрника статей про росiйську iнтелiгенцiю «Вiхи» – книги, яка так чи iнакше розбурхала всiх мислячих людей у Росii. Варто сказати, що в результатi чотирьох перевидань наклад збiрника досяг 16 тис. примiрникiв. Величезному на той час накладу вiдповiдала безпрецедентна кiлькiсть вiдгукiв у перiодичнiй пресi (250 дописiв за рiк). На спростування основних думок збiрника публiкувалися замiтки, статтi i навiть цiлi книги, у тому числi й далеких вiд фiлософii авторiв, якi нещадно критикували Бердяева, Булгакова i Франка.
До речi, Бердяев був знайомий iз С. Булгаковим ще по Киiвському унiверситету. Саме Сергiй Миколайович увiв його до гуртка Новосьолова, де проходили палкi дебати на релiгiйнi теми. Разом з новими друзями Микола побував у Зосимовiй пустинi, у шанованих старцiв Германа й Олексiя. Ця поiздка виявилась якоюсь мiрою вирiшальною для фiлософа. Вiн згадував пiзнiше: «У будь-якому разi, менi було зрозумiло, що я не належу до людей, якi вiддають свою волю духовному керiвництву старцiв. Мiй шлях був iнший i, можливо, важчий… я не мiг упокорити своеi волелюбностi».
У цi роки Бердяев був тiсно пов'язаний iз Релiгiйно-фiлософським товариством у Москвi, де робив доповiдi та виступав опонентом iнших фiлософiв. На початку 1910-х pp. вiн на якийсь час одiйшов вiд справ, пов'язаних iз релiгiйною та видавничою дiяльнiстю, цiлком присвятивши себе книзi, що по праву вважаеться однiею з вершин фiлософськоi думки Росii. Праця, що вийшла 1916 p., називалася «Смисл творчостi. Досвiд виправдання людини». У нiй автор стверджував, що людина е творiнням за образом i подобою Творця. І виправданням людського життя, основним змiстом його i шляхом до спасiння е творчiсть: «Творчiсть… е виявлення надмiрноi любовi людини до Бога, вiдповiдь людини на Божий заклик, на Боже чекання».
Займаючись фiлософськими роздумами, Микола Олександрович не залишався осторонь i вiд подiй сучасностi. За газетну статтю на захист ченцiв Афонського Свято-Пантелеймонового монастиря, звинувачених у ересi, його вiддали до суду, i погроза вiчного поселення в Сибiру залишалася реальною аж до революцii, яка скасувала всi полiтичнi процеси.
Лютий i жовтень 1917 р. Бердяев зустрiв у Москвi: «Я пережив росiйську революцiю як момент моеi власноi долi, а не як щось ззовнi менi нав'язане. Ця революцiя вiдбулася зi мною, хоча я ставився до неi дуже критично й обурювався проти ii злих проявiв». У першi пореволюцiйнi роки фiлософ повернувся до громадськоi дiяльностi. Восени 1918 р. вiн органiзував у Москвi Вiльну академiю духовноi культури, де читали своi курси А. Белий, В'яч. Іванов, С. Франк, улаштовувалися семiнари, публiчнi збори з дебатами. Сам Бердяев вiв семiнар за Достоевським, читав курси «Фiлософськоi релiгii» i «Фiлософii iсторii». На грунтi останнього курсу вiн видав книгу «Смисл iсторii. Досвiд фiлософii людськоi долi», що поряд iз «Смислом творчостi» цiнував понад усе написане ним у доемiгрантський перiод.
Дiяльнiсть Бердяева, який став помiтною фiгурою в бiльшовицькiй столицi, почала привертати увагу новоi влади. 1920 р. вiн був заарештований у зв'язку зi справою «Тактичного центру», допитаний особисто Ф. Дзержинським i звiльнений без будь-яких наслiдкiв. 1922 р. стався другий арешт, а у вереснi – вислання за межi РРФСР з iдеологiчних причин у складi 160 представникiв iнтелiгенцii, опозицiйно налаштованих до нового ладу.
Першим мiсцем проживання родини Бердяевих став Берлiн, а з лiта 1924 р. вони оселилися в робiтничому передмiстi французькоi столицi – Кламарi, де спочатку наймали квартиру, а потiм переiхали до власного будинку, отриманого у спадщину вiд друга родини англiйки Флоренс Вест. Жили вони скромно, за висловом Миколи Олександровича, «як у монастирi: нiяких розваг, вiзитiв, поiздок (крiм необхiдного лiкування)». У Парижi Бердяев вiдновив дiяльнiсть заснованоi ним iще в Берлiнi релiгiйно-фiлософськоi академii. З 1925 р. вiн видавав «орган росiйськоi релiгiйноi думки» – журнал «Путь». Постiйно брав участь у мiжнародних конгресах i симпозiумах, органiзовував зустрiчi представникiв католицькоi, протестантськоi i православноi релiгiйно-фiлософськоi думки.
1940-тi pp. виявилися для родини Бердяевих надзвичайно важкими: вiйна, нiмецька окупацiя, нестача палива i харчiв, хвороби, серйозна операцiя, перенесена Миколою Олександровичем 1942 р. Пiд час Другоi свiтовоi вiйни загострилось i його патрiотичне почуття, що змусило одного разу визнати: «Я не нацiоналiст, але росiйський патрiот». Така позицiя загрожувала арештом, але, як з'ясувалося пiсля вiйни, хтось iз вищого нiмецького командування вважав себе знавцем i захисником фiлософii, i це врятувало Бердяева вiд переслiдувань гестапо.
Через кiлька мiсяцiв пiсля закiнчення вiйни Бердяев пережив велике горе – у вереснi 1945 р. поховав дружину, яка протягом майже сорока рокiв була для нього единою коханою жiнкою, ii пам'ятi присвячена одна з останнiх книг фiлософа – «Екзистенцiальна дiалектика божественного i людського». Наприкiнцi життя вiн здобув учений ступiнь доктора Кембриджського унiверситету, був навiть представлений до Нобелiвськоi премii, але одержати ii не встиг. 23 березня 1948 р. Микола Олександрович помер.
Фiлософська i лiтературна творчiсть Бердяева широка i рiзноманiтна. Його перу належить понад 450 робiт. Але про що б не писав фiлософ, вiн завжди був вiрний головному напрямку, що визначив для себе ще в юнацтвi: «Мене називають фiлософом свободи… Свобода для мене – первинне буття. Своерiднiсть мого фiлософського типу насамперед у тому, що я вважаю пiдвалинами фiлософii не буття, а свободу. У такiй радикальнiй формi цього, здаеться, не робив жоден фiлософ. По сутi, я все життя пишу фiлософiю свободи, намагаючись ii вдосконалити i доповнити».
Биков Леонiд Федорович
(народ. 1928 р. – пом. 1979 р.)
Видатний актор, режисер, сценарист. Народний артист УРСР (1974р.). Заслужений артист РРФСР (1965р.). Лауреат Всесоюзного кiнофестивалю (1974р.) у номiнацiях за кращу акторську роботу i фiльм «Убiй iдуть лише “старики “» i Державноi премii УРСР (1977р.) за фiльм «Amu-бати, йшли солдати».
Леонiда Бикова народ не просто любив. У ставленнi до нього в людей назавжди залишилась особлива iнтонацiя, близька до його творчостi i найточнiше визначаеться словами «нiжнiсть» i «теплота». Друг актора І. Миколайчук у нарисi «Душа актора» згадував, як одна жiнка, в якоi Биков зупинявся пiд час зйомок, якось сказала: «У Леонiда Федоровича душа як окраець хлiба – хоч до рани прикладай!»
Леонiд народився 12 грудня 1928 р. у селi Знаменському Слов'янського району Донецькоi областi, через рiк родина переiхала в робiтниче селище Прокатку пiд Краматорськом. Тямущий, веселий хлопчисько стати актором i не думав. Вiн марив небом i мрiяв вступити до льотного училища. Тому 1943 р. у Барнаулi, куди батькiв евакуювали разом iз заводом, Леонiд з'явився у вiйськкомат, додав собi три роки i попросив вiдправити його на фронт. Його хитрощi вiдразу викрили через маленький зрiст i обличчя вiчного пiдлiтка, тому довелося школу закiнчувати. Але 1945 р. у Ленiнградi Биков усе-таки вступив до 2-i спецшколи для льотчикiв. Провчитися йому довелося лише мiсяць: вiдрахували знову ж через маленький зрiст. Тодi Леонiд i вирiшив стати артистом, маючи невеликий досвiд на аматорськiй сценi Палацу культури iм. Ленiна. Конкурс до Киiвськоi школи актора вiн не витримав. А от екзаменатори Харкiвського театрального iнституту виявилися бiльш далекоглядними, нiж киiвськi, i вже з першого курсу Биков грав Павку Корчагiна на сценi Харкiвського театру iм. Шевченка – випадок, що не мае прецеденту. Пiсля закiнчення навчання, з 1951 по 1960 p., вiн уже був постiйним членом трупи цього театру: його репертуар росiйською i украiнською мовами складався практично з лiричних i комедiйних ролей, властивих акторському амплуа Леонiда.
Паралельно з навчанням почалась i робота Бикова в кiно. Вiдомий режисер Ф. М. Ермлер, який першим зняв його в картинi «Переможцi», сказав Леонiдовi пiсля декiлькох дублiв: «Ти приречений бути кiноартистом. Є люди, якi можуть приходити в кiно i йти з нього. Ти вже нiкуди не пiдеш». На жаль, фiльм так i не вийшов на екрани, проте актора помiтили i запропонували невелику, але дуже теплу, милу роль колгоспного кучера Сашка у фiльмi «Доля Марини» (1953 р.). Глядацька любов прийшла до Бикова пiсля комедii «Приборкувачка тигрiв» (1954 p.), де без нього просто неможливо уявити всi перипетii любовного трикутника. Леонiд унiс у картину зворушливо-гумористичну ноту, якою вiдзначалися згодом майже всi його роботи. Нероздiлене кохання, непутящiсть, завзятiсть – ось основнi характеристики биковських героiв. Фiльм мав величезний успiх у публiки, а iм'я актора стало вiдомим усьому Союзу. Коли ж на екрани вийшов «Максим Перепелиця» (1955 p.), де Биков зiграв головну роль – такого собi молодшого, непутящого брата Василя Тьоркiна, – народ визнав його кiнозiркою.
Запам'яталися глядачам i образи, створенi актором у фiльмах «Чужа рiдня», «Дорога моя людина», «Добровольцi», «Сварка в Лукашах», «Травневi зiрки». Погоджуючись на новi пропозицii, вiн намагався вибирати ролi рiзноманiтного плану, щоб не повторювати привабливий, але швидко набридлий йому тип Максима Перепелицi. Майстернiсть актора зростала вiд фiльму до фiльму, i в «Альошчиному коханнi» (1961 р.) вiн використовував зовсiм iншi барви, показав нескiнченну цiлiснiсть почуття закоханого хлопчика. Усi друзi Леонiда Федоровича визнавали, що Альошка – «це вилитий Льоня».
З театром 1960 р. Бикову довелося розпрощатися: керiвництво заборонило брати участь у зйомках гоголiвськоi «Шинелi». Ця роль, запропонована йому О. Баталовим (нiчого подiбного нiхто з кiнематографiстiв йому не пропонував), уже в тi роки змогла б змiнити амплуа актора. Але вiдому фразу Акакiя Акакiйовича на адресу нестерпних чиновникiв-колег: «Облиште мене, навiщо ви мене кривдите?» – вимовив iнший Биков – Ролан. «Страшенно хотiлося, щоб театр був кафедрою, яскравою, захоплюючою, але кафедрою, – писав Леонiд Федорович своему харкiвському другу i колезi М. Борисенку. – Із глядачем треба говорити на теми, якi хвилюють його, не брехати, пристрасно, захоплююче мiркувати, сперечатися… Я живу дотепер цими iдеалами, точнiше, намагаюся жити, тому що життя ламае iх i порушуе на кожному кроцi. Але це найсвятiше, без цього нудно i марно буде жити».
Биков iз дружиною Тамарою Костянтинiвною та двома дiтьми Олексiем i Мар'яною переiхав до Ленiнграда, де на «Ленфiльмi» йому дали можливiсть спробувати себе в кiнорежисурi. Пiсля спiльноi з Г. Раппопортом короткометражки «Як мотузочка не в'еться…» вiн зняв свiй перший художнiй фiльм – лiричну комедiю «Зайчик» (1964 p.), де виконав головну роль. Картина про наiвного i боязкого гримера зi зворушливою i делiкатною душею бiльше року пролежала на полицi. Тема маленькоi людини була неактуальна в роки, коли був потрiбний герой – оптимiст, переможець, будiвник комунiзму. Критика фiльм дружно лаяла. Утiм, i Биков-режисер вважав його не дуже вдалим. У розмовi з Симоновим вiн заявив: «На менi весь середнiй радянський кiнематограф тримаеться». Керiвництво «Ленфiльму» до режисури його бiльше не допускало, та й сам вiн туди вже не рвався i навiть вiдмовлявся вiд численних пропозицiй знiматися в картинах. За дев'ять рокiв, проведених у Ленiнградi, глядачi побачили актора лише в декiлькох фiльмах: «На сiмох вiтрах», «Коли розводять мости», «У мiстi С», «Розвiдники», «Обережно, бабуся!». Биков також писав сценарii i грав крихiтнi, але все-таки яскравi ролi в сатиричному кiножурналi «Фитиль». В одному з листiв до Борисенка вiн зiзнавався: «Уже майже рiк не знiмаюся. Не хочу. Вiдмовився вiд 9 сценарiiв. Не хочу брати участь у брехливих i антихудожнiх речах. Звичайно, довго не протримаешся, треба виконувати план студii. Усе частiше думаеш, що треба повертатися додому. Але в театрi, мабуть, те ж саме. У чому ж суть? Як же зробити, щоб жити на рiвнi? Може, це наша проклята робота?» Проте 1965 р. Л. Бикову було присвоене звання заслуженого артиста РРФСР.
1969 р. Леонiд Федорович iз родиною переiхав до Киева. Але роботи до душi на кiностудii iм. О. Довженка талановитому актору теж не було. Незважаючи на тривалi простоi, вiн не дозволяв собi братися за роль, що, за його мiрками, була антихудожньою. А ось рядки ще з одного листа Викова: «Усю нiч не спав. Розповiсти б усю правду, як загубили театр. Чому з Киiвськоi кiностудii пiшли режисери Алов i Наумов, Хуцiев, Донськой, Чухрай? Ми нарештi почали судити людей за недбале ставлення до технiки. А коли ми нарештi почнемо судити за злочинне ставлення до людей? Найстрашнiше – суспiльна байдужiсть. Догiдництво. Культ мiг вирости тiльки на грунтi догiдництва».
Биков недарма занурився в режисуру. Йому необхiдно було виговоритися, виплеснутися, змусити прислухатися до найважливiшого для нього – теми вiйни, дружби на вiйнi, любовi i молодостi в суворий военний час. Створений наприкiнцi 1960-х pp. разом з Онопрiенком i Сацьким сценарiй фiльму про льотчикiв Леонiд Федорович пробивав на студii кiлька рокiв. Кiноначальники вважали сценарiй «негероiчним» i навiть видали для зйомки чорно-бiлу вузькоформатну плiвку, згодом представивши це як авторський задум – подобу вiйськовоi хронiки. Але для одного з кращих фiльмiв про Велику Вiтчизняну вiйну колiр не головне. «У бiй iдуть лише “старики”» (1973 р.) – «реквiем солдату, який не повернувся з вiйни». Вiн присвячений юнацькому бажанню режисера стати льотчиком, пам'ятi кращого друга Вiктора Щедронова (Смаглявка), збитого в Чехословаччинi у квiтнi 1945 р.
Акторiв на головнi ролi Биков вiдбирав сам. Вiн насилу вiдстояв перед керiвництвом Держкiно УРСР свого улюбленого ленiнградського актора i друга Смирнова, з яким познайомився на зйомках фiльму «Зайчик». Колективом Леонiд Федорович керував ненав'язливо – не по-режисерськи, а по-людськи. Його любили всi: костюмери, гримери, освiтлювачi, – чекали, коли почне зйомки, коли на майданчику пролунае його голос, коли вiн усмiхнеться своею трохи сумною усмiшкою. Творча група стала для нього родиною не тiльки на час зйомок. Смерть Бикова не надовго пережили Смирнов, Подгорний i Іванов, але iхнi героi – Макарич, Смаглявка i Кузнечик, як i вся «друга спiваюча» ескадрилья на чолi зi своiм Маестро, ось уже 30 рокiв ятрять душi глядачiв, не дозволяють забути «тих, хто не повернувся з бойових вильотiв».
На Всесоюзному фестивалi в Баку фiльм одержав почесний приз. Вiд головноi нагороди режисер вiдмовився на користь «Калини червоноi», скромно зазначивши: «У списку, де буде Василь Шукшин на першому мiсцi, я матиму за честь бути хоч сотим. Адже моя картина – це рядовий фiльм про вiйну, а його – це справжнiй прорив у заборонену зону, прорив у сферу того, про що ранiше й думати не дозволялося».
Пiсля виходу картини, що тiльки за один рiк зiбрала понад 40 млн глядачiв, ставлення чиновникiв до Бикова не змiнилося. Вони, як i ранiше, не вважали його успiшним режисером, а про «Старикiв», якi вийшли, вiдгукувалися приблизно так: фiльм наiвний i простий до смiшного; нашвидкуруч склеений, без особливих режисерських шукань; сценарiй легковажний; усi персонажi нагадують опереткових героiв. Такими ж були вiдгуки на картину «Ати-бати, йшли солдати» (1976 p., Державна премiя УРСР). Так, критик Р. Корогородський безапеляцiйно заявляв: «Зокрема, вважаю прямолiнiйним монтаж, де кров загиблих воiнiв перетворюеться на гвоздики. Асоцiативнiсть тут оголювалася до простого дидактичного висновку. Образи сучасникiв, за винятком Ганни, виявилися малоцiкавими, просто статичним антуражем. Невиправдано ускладненою була i композицiя твору». Але фiльм викликав у глядачiв почуття глибокого потрясiння, i навiть смiшнi епiзоди викликали ряснi сльози спiвпереживання. Кожен герой укарбувався в пам'ятi назавжди.
Мало кому вiдомо, що «циганочку з виходом» ефрейтор Святкiн (Биков) виконував, уставши з лiкарняного лiжка пiсля другого iнфаркту (перший з ним трапився у боротьбi за свого «Зайчика»). Монтажер фiльму Голдабенко згадувала: «Вiн був людиною незвичайною, заперечувати нiхто не стане. Його любили люди, захоплювалися ним. Але чому ми не врятували його? Знали ж, що трагедiю людина носить у серцi… Тодi, 1976 року, коли, до речi, вiн написав вiдомий “Заповiт”, у нього були складнi стосунки iз сином, зi студiею, з Держкiно УРСР… Але душу вiн нiкому не вiдкривав! Переживав усе в собi».
Леонiд Федорович дуже любив свою родину, але там цього не цiнували. Дружина-iнвалiд Тамара Костянтинiвна, що не вiдбулась як акторка театру, страждала на повiльноперебiжну шизофренiю, яку успадкував син. Лесь завдавав батьковi багато неприемностей. Його доводилося постiйно «викуповувати» з кримiнальних справ. Е. Косничук, редактор фiльму «У бiй iдуть лише “старики”», розповiдае, що, «працюючи на кiностудii, Лесь обкрадав iноземцiв. Одного разу пограбував ювелiрний магазин i розгромив кiлька наметiв. Рятуючи сина вiд суду, всi грошi, отриманi за “Старикiв”, Биков вiддав лiкарям, аби тi заховали Леся в Павловську психiатричну лiкарню». Друзi Бикова дивувались атмосферi, що панувала в iхньому будинку: «старi обiдранi меблi, на кухнi гора немитого посуду, скрiзь бруд, на пiдвiконнях величезний шар пилу. Льоня мiг з'iсти за день одну цукерку i випити три кухлi чаю». Поведiнка сина, вступаючи в контраст iз кристальною чеснiстю Леонiда Федоровича, майже донкiхотською боротьбою з несправедливiстю i неправдою, яку вiв усе свое життя, виснажувала душевнi та фiзичнi сили батька.
Можливо, саме тому свiй останнiй фiльм «Прибулець» Биков хотiв присвятити темi боротьби за людську гiднiсть, проти лицемiрства, байдужостi. Вiн мрiяв зiграти двi ролi: колгоспника-землянина Тишкiна i прибульця з Рюма. Цю ж думку пiдтримуе i Голдабенко: «Биков для мене – прибулець з iншоi планети. Недарма вiн так хотiв зняти фiльм про прибульця з планети Рюм. Не випадково акторськi проби до фiльму “Прибулець” – це вже мiнi-фiльм, у якому весь Биков, його задум, його людська суть. Але чому доля зупинила на цьому шляху? Можливо, ще не час було розкрити людям смисл приходу на Землю такоi людини?!»
Через три днi пiсля закiнчення проб, 12 квiтня 1979 p., Леонiд Биков загинув в автомобiльнiй катастрофi пiд Киевом. З'явилося багато домислiв, пов'язаних iз цiею трагедiею, i iх бiльшу частину породив «Заповiт», адресований друзям Івановi Миколайчуку i Миколi Мащенку за три роки до смертi. Ось фрагменти з нього. «Дорогий Іване! Дорогий Миколо! Звертаюся до вас iз проханням важким i не дуже вдячним. Нiколи i нiкому не повiрте, що я наклав на себе руки. Просто, якщо це трапиться, знайте, що я зносився…А тепер про зовсiм смiшне. Похорон – марудна справа… Якнайшвидше винести з будинку, щоб не мучити моiх…Нiяких оркестрiв. Нiяких студiй, Будинку кiно (спiлка), боже борони. З будинку прямо туди, куди слiд. Це мiй крик, благання. Без цирку, який називаеться почестями. Нiяких надгробних промов, бо я встану i пiду: трапиться конфуз. Тiльки хтось iз вас один, кому захочеться, скаже одне слово: ПРОЩАВАЙ. Це щоб якось поставити крапку, бо нас не зрозумiють. А потiм нехай 2-га ескадрилья врiже «Смаглявку» вiд початку й до кiнця… Дуже шкодую, що нiчого не встиг зробити путнього. Ви помiтили, що режисер я не за дипломом, а за покликанням? Навiть свiй похорон режисую?! Оце дае! Спасибi i бувайте!»
Останню волю Леонiда Бикова, завдяки втручанню В. Щербицького, виконали. М. Мащенко згадував, що коли заспiвали «Смаглявку», вiн «таких ридань нiколи не бачив, витримати не можна було».
