Пам'ятi цiеi незвичайноi людини присвячено фiльм «…якого любили всi» i книга-спогад його друзiв «Будемо жити!». Його iм'я носить одна з малих планет, у Краматорську – лiтак Су-27, у Васильковi – МiГ-29, на бортах яких написано «Маестро. Леонiд Биков». На них лiтають кращi екiпажi Украiни. 2002 р. перед Палацом культури iм. Ленiна в Краматорську встановлено пам'ятник Леонiдовi Бикову. Життя актора, режисера, людини, який «не вмер, а, хочеться вiрити, полетiв на iншу планету», тривае… «Будемо жити!»
Блохiн Олег Володимирович
(народ. 1952 p.)
Видатний футболiст i тренер, кращий форвард киiвського «Динамо»; кращий футболiст Європи (1975р.). Бронзовий призер XX i XXI Олiмпiйських iгор (1972, 1976р.). Володар Кубка кубкiв (1975, 1986р.) i Суперкубка Європи (1986р.). Член символiчного «Клубу Г. Федотова» (317 голiв). Автор книг «Футбол на все життя», «Гол, який я не забив», «Право на гол», «Екзаменуе футбол», «Життя без чернеток». Нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня, православним орденом Преподобного Нестора Лiтописця. Член Комiтету з питань молодiжноi полiтики, фiзичноi культури, спорту i туризму Верховноi Ради Украiни. Тренер нацiональноi збiрноi Украiни з футболу (iз 2003р.).
Мало знайдеться у свiтi людей, здатних привабити до телевiзiйного екрана i жiнок, i чоловiкiв i не викликати при цьому незгоди мiж сторонами. Олег Блохiн – зiрка киiвського «Динамо» 1970—1980-х pp. – один iз таких чародiйникiв. Для слабкоi статi вiн був просто чарiвною i сильною людиною, для сильноi – майже единою надiею почути вiд спортивного коментатора заповiтне слово «Гол!!!». А сам Олег Володимирович говорить про багато рокiв напруженоi працi, поразок i перемог: «Футбол – моi радiсть i горе. Футбол – мое життя, у якому я обстоюю свое право на гол. І щоразу жену вiд себе думку, що з цим рано чи пiзно треба попрощатися…» Легендарний форвард не розлучаеться з футболом уже понад 40 рокiв.
У родинi Блохiних нiколи не говорили: «Не бiгай, не стрибай, сиди тихо», – навпаки, заохочували до руху обох синiв, старшого Миколу i молодшого, народженого 5 листопада 1952 p., Олега. Це не дивно, адже iхня мама Катерина Захарiвна була багаторазовою чемпiонкою УРСР зi спринту, 68 разiв била рекорди Украiни, а батько Володимир Іванович, хоч i не досяг небувалих висот, але теж був прекрасним легкоатлетом i серйозно захоплювався футболом. І час був такий, що м'яч ганяли всi хлопчаки, мрiючи коли-небудь зрiвнятися славою з вiдомими майстрами. Олег теж рiс таким, i батьки зумiли вловити в ньому, як ранiше в старшому Миколi (хiмiк за покликанням, вiн у студентськi роки отримав розряд з легкоi атлетики), спортивний характер. Мати за руку привела хлопчика до футбольноi секцii при факультетi фiзичного виховання, i вiн цiлих два тижнi ходив на справжнi тренування, поки тренер кудись не зник. Щоби блиск захоплення в очах Олега не згас, Володимир Іванович сам почав спускати з сина сiм потiв на обов'язкових ранкових розминках – готував до вступу до школи «Юного динамiвця».
15 вересня 1962 р. Олег Блохiн, склавши вступний iспит – технiчнi прийоми i гру в мiнi-футбол, – заповнив облiкову картку i став офiцiйним членом товариства «Динамо». Треба сказати, що на iспитi вiн нiчим особливо не вирiзнився. Невисокий для свого вiку, сором'язливий, кволий хлопчик потрапив у команду А. Леонiдова лише завдяки надзвичайнiй швидкостi реакцii. Його довго прозивали «татковим синком» i «боягузом» – за те, що його батько був особисто знайомий iз тренером, а хлопчик не втручався в бiйку iз сильнiшими хлопцями. Олег не звертав на задерик уваги i тiльки й знав, що тренуватися. Леонiдов постiйно чув його прохання: «Дозвольте залишитися попрацювати бiля стiночки над технiкою». Вiн мiг подовгу вiдпрацьовувати удари, жонглювати м'ячем, а то, переборовши себе, кинутися в силову боротьбу iз супротивниками. Результати не змусили себе чекати: голи, забитi в багатьох зустрiчах, принесли першу путiвку на мiжнароднi змагання. Поiздка до Францii, в Круа, на европейський турнiр юнацьких команд у травнi 1969 р. i завойоване тодi трете мiсце дуже запам'яталися дев'ятикласнику Олеговi Блохiну. Там же i виявився його безкорисливий характер: тодi як члени збiрноi бiгали по Парижу в пошуках модних светрiв i джинсiв, юний форвард усi кишеньковi грошi витратив на сувенiри для однокласникiв. Тi знали його не лише як старанного учня i вiрного друга, але i як людину, палко закохану у футбол, – часом нестриману, запальну, дуже вразливу, але завжди цiлеспрямовану в досягненнi поставленоi мети. Усi цi риси в Блохiна збереглися й донинi.
Пiсля закiнчення школи Олег був уже гравцем дублюючого складу «Динамо». Паралельно з постiйними зборами i тренуваннями вiн заочно навчався в Киiвському державному iнститутi фiзичноi культури. У «дублi» Блохiн пробув три сезони. Звичайно, вiн дуже хотiв потрапити до основного складу, але сам розумiв, що рано – багато футбольних елементiв виявилися не закрiпленими, – i Олег випрацьовував технiку пiд керiвництвом заслуженого тренера Украiни М. Комана, увесь час розмiрковуючи, кого ж iз непереможних форвардiв – А. Бишовця, А. Пузача, В. Онищенка чи В. Хмельницького – зможе замiнити. У листопадi 1971 р. Блохiн, уже повноправний гравець «Динамо», вiдстояв свое право бути членом збiрноi СРСР на XX Олiмпiйських iграх i влiтку 1972 р. разом iз командою став бронзовим призером. Це був початок «ери Блохiна», яка незабаром стала наводити жах на захисникiв i воротарiв усього свiту. Але не все у його злетi було так просто, як може видатися. Спочатку молодому нападниковi здавалося, що досвiдченi партнери мало й погано взаемодiють iз ним, не приймають у командну гру. Вiн увесь час намагався «захопити» м'яч i створити голеву ситуацiю, покладаючись лише на свою високу швидкiсть. Але коли пройшов страх виявитися непотрiбним, уся команда, включаючи i тренерiв, зрозумiла, що Блохiн перевершив майже всiх, i почала сама «грати на нього».
Щоб перелiчити всi перемоги i поразки Олега Блохiна, треба було б написати кiлька книг (що й зробив у рiзнi роки сам футболiст). Йому належать усi особистi рекорди в радянському футболi: за збiрну СРСР вiн провiв 112 матчiв i забив 47 м'ячiв, зiграв у чемпiонатах СРСР 432 рази i забив 211 голiв. У п'ятьох сезонах Олег очолював список бомбардирiв першостi краiни, 15 разiв називався в трiйках кращих гравцiв сезону (причому 13 – пiд першим номером), став семиразовим чемпiоном СРСР, у рiзний час тричi був капiтаном своеi команди, двiчi входив до збiрноi команди Мiжнародноi федерацii футболу (ФІФА).
Олег Володимирович мав славу футболiста, який визначае командну гру. Вiн упевнено взаемодiяв iз усiма партнерами, маневрував по фронту атаки, рiшуче вступав у боротьбу при втратi м'яча, ставав органiзатором багатьох комбiнацiй. Протягом майже двадцяти рокiв Блохiн зберiгав прекрасну форму, вiдмовляючи собi в усiх задоволеннях i по праву вважався унiверсальним форвардом. Микита Симонян вважав, що Блохiн мав би на своему рахунку бiльше забитих м'ячiв, якби завжди грав на вiстрi атаки. І коли одного разу великий бомбардир сказав про це Олегу, той погодився, але водночас i заперечив, мотивуючи тим, що «збiднив би свою гру».
Переiзди, тренування, iгри за «Динамо» i збiрну краiни – каторжна праця, на особисте життя часу практично не залишалося. Навiть пiсля одруження 1980 р. з Іриною Дерюгiною життя прославленого футболiста лише вiддалено нагадувало сiмейне.
Прощання Блохiна з киiвським «Динамо» вiдбулося 1987 р. З початком перебудови багатьох спортсменiв почали запрошувати за кордон. Виiхав i Блохiн. Протягом року вiн виступав за австрiйську команду «Форвертс». Уболiвальники побачили останнiй матч свого кумира в Киевi 28 червня 1989 p.: грали збiрна ветеранiв СРСР i збiрна зiрок свiтового футболу.
І хоча Олег Володимирович вважае, що «грошi можна втратити, любов мiльйонiв – нiколи», фiнансовий стан спортивноi родини Блохiна – Дерюгiноi, у якiй пiдростала дочка, абсолютно не вiдповiдав рiвню зiрковоi пари. Легендарний форвард переiхав на Кiпр, аби забезпечити пристойне життя своiм двом Іринам. Рiк вiн грав там за «Арiс», але незабаром остаточно повiсив бутси на цвях i сам почав «навчати забивати голи» iнших футболiстiв – став тренером у Грецii. Протягом двох з половиною рокiв вiн очолював «Олiмпiакос», потiм ПАОК й «Іонiкос». І хоча на посаду тренера, як i в захiдне життя, вiн прийшов «сирим», але керованi ним команди швидко почали посiдати непоганi позицii. Зокрема, «Іонiкос» у турнiрнiй таблицi з останнього мiсця пiднявся на шосте i став володарем Кубка Грецii.
Кiлька рокiв Блохiн розривався мiж родиною i роботою, дуже скучаючи за дочкою, яка й так фактично росла без батька, що постiйно був у роз'iздах. Урештi-решт, як розповiдала Дерюгiна, шлюб перетворився на «нудний телефонний роман» i розпався. 2000 р. Олег Володимирович одружився вдруге. Анжела Блохiна молодша за чоловiка на 16 рокiв, i зараз вони виховують двох маленьких дiвчат – Ганну i Катерину, названу на честь знаменитоi бабусi, яка, мрiючи про онука, називае сина «бракоробом». Трирiчну Анюту батько жартома називае «Бен Ладеном» – занадто яскраво виявився в дочцi бурхливий сiмейний характер – i говорить, що дочки змушують його не покладати рук i «думати про те, що прожито не вже 50, а лише 50».
Але незважаючи на сiмейне щастя, Олег Володимирович продовжуе «жити в лiтаках». Розставшись iз тренерською посадою, вiн залишив родину в благополучнiй Грецii, а сам повернувся на батькiвщину i вже протягом двох скликань е депутатом Верховноi Ради i членом Комiтету з питань молодiжноi полiтики, фiзичноi культури, спорту i туризму в Украiнi. Але Блохiн не любить засиджуватися в кабiнетах. Вiн активно бере участь у благодiйних акцiях, успiшно спiвпрацюе в рiзних програмах iз православною церквою, координуе роботу створеного ще 1994 р. благодiйного фонду iм. Блохiна, що пiдтримуе ветеранiв спорту, i Кубка його ж iменi.
За громадськими справами на улюблений футбол часу у форварда-тренера-полiтика практично не залишаеться, його замiнюють тенiс i плавання. Але 27 вересня 2002 p., випереджаючи свiй ювiлей, Олег Володимирович зробив сюрприз усiм уболiвальникам i просто людям, якi не забули футболiста. Вiдбувся благодiйний матч, у якому брали участь його друзi як iз команд колишнього СРСР, так i зi свiтових збiрних. За кожну команду вiн зiграв по тайму, як i ранiше показуючи вищий клас форварда.
Кiлька разiв Олег Володимирович вiв переговори з украiнськими клубами, що запрошували його працювати тренером, але щоразу щось не складалося, звiдкись бралися чутки, що Блохiн «дорого коштуе». А сам титулований нападник вважав би себе просто щасливим, якби випала можливiсть тренувати киiвське «Динамо» – збiрну, до якоi вiн прикипiв усiм серцем. І в тих, хто прагне досягнення мети, бажання обов'язково збуваються: з вересня 2003 р. Олега Володимировича призначено старшим тренером нацiональноi збiрноi Украiни з футболу.
Боровиковський Володимир Лукич
Справжне iм'я – Боровик Володимир Лукич (народ. 1757 р. – пом. 1825 р.)
Видатний художник-сентименталiст, майстер портретного жанру, iконописець. Академiк живопису (1795р.), радник Петербурзькоi академii художеств (1802р.).
Свiтський живопис, який утвердився на початку XVIII ст., вивiв на провiдне мiсце серед iнших жанрiв парадний та iнтимний портрет. Серед блискучих майстрiв, якi розвинули цей жанр (Нiкiтiн, Матвеев, Аргунов, Антропов, Рокотов, Левицький), не останне мiсце посiдае талановитий i своерiдний художник В. Л. Боровиковський. Вiн унiс у портретне мистецтво уважне ставлення до свiту людських почуттiв та елегiйний настрiй, настiльки характернi для сентименталiзму, що розквiтав.
Володимир народився 24 липня 1757 р. у мiстечку Миргородi на Полтавщинi. Його батько, Лука Боровик, належав до мiсцевоi козачоi старшини, володiв будинком i двома невеликими дiлянками землi. Наслiдуючи традицiю, четверо його синiв служили в Миргородському полку. Але Володимир у чинi поручика пiшов у вiдставку i присвятив себе живопису. Батько, який писав iкони для сiльських церков, навчив iконопису всiх дiтей. У мiсцевiй художнiй артiлi Боровики мали славу майстрiв. Ікона «Богоматiр iз Христом» i образ «Цар Давид», виконанi в традицii украiнського козацького бароко, свiдчать, що 28-рiчний Володимир добре засвоiв прийоми релiгiйного живопису. А на першому своему напiвремiсничому портретi «Полковник Руденко», що нагадуе давню парсуну, вiн зобразив кремезного козака в жупанi зi старанно виписаним обличчям. По цiй роботi нiяк не можна було вгадати, що Боровик буквально через кiлька рокiв набуде визнання як видатний художник-портретист.
Долю Володимира Лукича докорiнно змiнили двi алегорii, виконанi для прикраси кременчуцького палацу. До цiеi роботи його залучив друг, поет В. В. Капнiст, висланий за смiливi твори з Петербурга на рiдну Украiну. Як предводитель дворянства Миргородського повiту, а потiм Киiвськоi губернii, вiн складав проекти «потьомкiнських сiл» для урочистих зустрiчей Катерини II. Картини Боровика сподобались iмператрицi й потiшили ii самолюбство. На однiй iз них вона була зображена Мiнервою, оточеною мудрецями Давньоi Грецii, а на iншiй був зображений Петро І у виглядi плугатаря, а сама Катерина II – сiячем. Царська похвала вiдкрила Володимировi дорогу до Петербурга, куди вiн i вирушив разом iз Капнiстом у вереснi 1788 р.
До Академii художеств 30-лiтнiй живописець-початкiвець вступити не мiг, хоча i надав своему простонародному прiзвищу дворянського звучання. Вiн брав приватнi уроки в прославленого земляка Д. Г. Левицького i австрiйського портретиста І. Б. Лампи. Вiд учителiв Боровиковський перейняв блискучу технiку, легкiсть письма, композицiйну майстернiсть i вмiння пiдлестити тому, чий портрет писав. У гуртку вiдомого архiтектора, поета i музиканта М. О. Львова, у будинку якого прожив десять рокiв, Боровиковський опинився серед видатних дiячiв художньоi Росii: Державша, Баженова, Хемнiцера, Хераскова. У першi роки перебування в Петербурзi Володимир Лукич в основному продовжував займатися iконописом. Вiн створив 37 iкон для Борисоглiбського собору в Торжку i 8 – для Іосифського собору в Могильовi.
Поступово художник перейнявся iдеями символiзму. Ця нова течiя була спiвзвучна з його спокiйною, елегiйно налаштованою натурою. На простий спосiб життя Володимира Лукича не вплинули нi слава, нi грошi, вiн був цiлком захоплений мистецтвом, i його швидко зростаючу майстернiсть оцiнили замовники. На 1790 р. вiн став одним iз найвiдомiших художникiв-портретис-тiв, 1795 р. здобув звання академiка, а сiм рокiв по тому став радником Академii художеств.
Блискучими зразками вiртуозного володiння пензлем i всiма способами парадного зображення у творчостi Боровиковського стали портрети Г. Р. Державша (1795 p., 1811 р.). У них художник утiлив енергiйного державного мужа, сенатора, члена Росiйськоi академii i прославленого поета – людини, захопленоi громадськими справами, просвiтительськими iдеалами i творчiстю. Живописець писав видатного сина Росii з великою повагою i прихильнiстю. Параднi портрети Д. П. Трощинського (мiж 1793—1796 pp.; 1819 p.) були немов наочними iлюстрацiями до слiв сучасникiв про те, що статс-секретар iмператрицi завжди «видавався старiшим» за свiй вiк i «мав вигляд трохи похмурий, друзям був друг, а ворогам – ворог». Доля людини, яка служила писарем у Миргородському полку i стала мiнiстром i членом Державноi ради, ii нелегкий характер, похмура наполегливiсть i горде усвiдомлення великого чиновника, який досяг високого становища своiм розумом i волею, яскраво читаеться у створених образах. Але напружено-урочиста поза другого портрета i прекрасно виписане обличчя не приховують розчарування в життi й образи. Можливо, цi риси Боровиковський зумiв помiтити лише завдяки багаторiчному знайомству й дружбi зi своiм земляком Трощинським, який протягом багатьох рокiв був меценатом художника.
У «Портретi Боровського» (1799 р.) живописець зобразив iще бравого генерал-майора в параднiй формi з усiма регалiями. Але нi рiшучий поворот голови, нi заслуженi нагороди, нi хоробрiсть, написана на обличчi, не приховують вiд глядача невеликий розум i обмеженiсть героя суворовських часiв. А от психологiчний образ опального перського володаря Муртази-Кулi-Хана (1796 p.), який звик приховувати своi почуття, художник нiби й не намагався розкрити, поставивши перед собою суто живописнi завдання. Тiльки поеднання смутку й пихатостi оживляе його екзотичний вигляд. Барвистiсть i вишуканiсть колiрноi гами додають величнiй позi принца урочистостi й монументальностi. А розкiшний схiдний одяг – атлас, сап'ян, хутро й коштовностi – перетворюе портрет Муртази-Кулi-Хана на один iз кращих зразкiв парадного портрета в росiйському мистецтвi.
Виконуючи замовлений портрет О. Б. Куракiна – найближчого сподвижника iмператора Павла І, Боровиковський згадав слова свого вчителя Д. Левицького: «Нам доводиться портретувати не лише тих, кого ми поважаемо, хто припав нам до серця. От вам моя порада: звертайтеся до принципу натюрморту. Предмети багато чого можуть розповiсти про тих, кому вони належать…» І художник вiртуозно i яскраво перетворюе образ вельможi на сяючий коштовностями й атрибутами влади i звань «натюрморт».
Поряд iз портретами знатних дворян Боровиковський виконував i численнi замовлення царськоi родини. Серед кращих – «Портрет Павла І» (1800 р.), картина-портрет «Катерина II на прогулянцi в Царськосельському парку» (середина 1790-х pp.) i портрет великого князя Костянтина Павловича, за який йому було присвоено звання академiка.
І саме тодi, коли його творчiсть була повною мiрою оцiнена двором, 37-рiчний художник, замiсть того щоб зосередитися на парадних зображеннях, захопився портретною мiнiатюрою. Як найбiльш гармонiйний жанр вона давала можливiсть передати почуття. Саме в нiй, на думку Боровиковського, втiлювалися поняття любовi i пам'ятi – основа основ будь-якого мистецтва. Особливим лiризмом й iнтимнiстю пройнятий «Портрет В. В. Капнiста». На невеликих овальних парних портретах зображений Державiн зi своею першою дружиною, дворовi дiвчата Львова – Лiзонька i Дашенька, – i подружжя Львових. Тонко виписанi мiнiатюри зберiгали всi риси портретованих до найменших деталей.
Але вершинами мистецтва Боровиковського стали жiночi камернi портрети, у якi вiн уклав усю свою нерозтрачену нiжнiсть. Художник немов милуеться юнiстю, оспiвуе красу i створюе для сентиментально-сумних образiв особливу манеру письма: м'якi переливи приглушених тонiв, мальовничу гладкiсть, «фарфоровiсть», перламутровiсть. У незабутнiх жiночих портретах, написаних у 1790—1800 pp., утiлилася гармонiя м'якоi i лiричноi натури самого художника (портрети Фiлiпповоi, Скобеевоi, Арсеньевоi). Сентиментальним i лiричним е здвоений портрет сестер Гагарiних, об'еднаних загальним настроем «нiжноi мрiйностi» i любов'ю до музики. Витонченi пози, живi очi, нiжнi овали юних облич, тонкi переливи срiблясто-сiрих, фiолетово-рожевих i блакитних тонiв, привiтна природа – все говорить про те, що цi славнi дiвчата можуть жити тiльки у свiтi, повному щиростi, незлобивостi й доброти.
Для прекрасних жiночих образiв Боровиковський створив певний стиль портрета: поясне зображення, заглиблена в задуму фiгура, яка спираеться рукою на яку-небудь пiдставку, а тлом для млосного вигину тiла в легкому свiтлому, немов невагомому, одязi е тихий пейзаж. Досконала гармонiя барв i образiв. Проте якi iндивiдуальнi риси його героiнь i як дивно гарна кожна! А вишукано-витончений портрет Марii Іванiвни Лопухiноi (1797 р.) викликав навiть поетичний вiдгук. Я. Полонський сентиментально сумуе про швидкоплиннiсть життя, любов i щастя i схиляеться перед майстернiстю художника, який зумiв навiчно втiлити на полотнi свою мрiю про красу i гармонiю людини, оповивши легким сумом привабливий образ:
Но красоту ее Боровиковский спас,
Так часть души ее от нас не улетела,
И будет этот взгляд и эта прелесть тела
К ней равнодушное потомство привлекать,
Уча его любить, страдать, прощать, молчать.
Нiкого не залишае байдужим начебто висiчене з мармуру обличчя, виточена шия i цей погляд, повний «привабливого суму». Нiжна трепетна дiвчина тихо сумуе на тлi свiтлих берiз у блакитнуватiй iмлi. Розмитi контури, плавнi лiнii, найтоншi нюанси кольору, перламутровi переливи свiтлотiней створюють повний лiричноi чарiвностi вигляд Лопухiноi – найвищий зразок сентименталiзму в мистецтвi.
На 1810 р. у творчостi Боровиковського намiтився поворот до романтичного напряму («Портрет Долгорукоi»). Але в душi самотнього художника давно оселилися втома i байдужiсть. Вiн тужив за батькiвщиною, з радiстю вiдкривав свiй будинок землякам, якi приiхали до Петербурга, i надавав iм посильну допомогу. Вiдлюдьок, який не любить шуму i суети, Боровиковський не викладав в Академii i не створив своеi школи малювання. Хоча вiдомо, що в нього завжди жили трое-п'ятеро учнiв. В одному з листiв до рiдних в Украiну вiн писав, що вся родина його – це куховарка й учнi. Пензлю одного з них, І. В. Бугаевського-Благодарного, належить портрет Володимира Лукича, а О. Г. Венецiанов, майбутнiй «батько побутового живопису», написав першу бiографiю свого вчителя.
Володимировi Лукичу сумно жилося в розривi мiж своiми мрiями, уявою i справдi сумною дiйснiстю. Щасливий художник постiйно перебував у духовному й iнтелектуальному пошуку. Вiн мучився вiд несправедливостi, яку бачив у суспiльствi. Спiвець краси прирiк себе на добровiльне вiдлюдництво, що набуло з роками хворобливого характеру. Завжди схильний до релiгiйностi, вiн знову звернувся до iконопису. Володимир Лукич писав образи для iконостасiв церкви Смоленського цвинтаря i Казанського собору, iкони для Покровськоi церкви в Романiвцi (Чернiгiвська губ.). Вiн часто працював безкоштовно, а майже всi грошi, якi одержував вiд замовникiв, i весь пенсiон вiд академii вiддавав бiдним.
Фiлософсько-релiгiйнi шукання привели Боровиковського спочатку в масонську ложу «Умираючий сфiнкс». А в 1819р., пiддавшись мiстицизму i сектантству, вiн вступив до «Духовного союзу» О. Ф. Татариновоi. Але й тут на нього чекало гiрке розчарування: вiдсутнiсть щиростi, показуха, негласне прагнення до влади. Нечисленнi замовленi портрети того часу виконанi сухо i прозаiчно жорстко, iхнi барви поблякли. Немов щось надломилося в людинi: утрачав вiру з випивками i покаяннями. Лише батькiвськi гусла, пiд тихий перебiр яких художник спiвав украiнськi пiснi, iнодi оживляли його. 6 квiтня 1825 р. В. Л. Боровиковський помер i був похований на Смоленському цвинтарi, для церкви якого так i не встиг написати всi задуманi образи. Пiшов iз життя витончений поет сентиментального образу жiнки, але найвизначнiшi зразки його майстерностi вiдкрили шлях для творчих досягнень художникiв романтизму.
Бубка Сергiй Назарович
(народ. 1963 р.)
Видатний спортсмен-легкоатлет, заслужений майстер спорту, чемпiон Олiмпiйських iгор, переможець п'яти чемпiонатiв свiту. 35-кратний рекордсмен свiту. Герой Украiни. Член виконкому Мiжнародного Олiмпiйського комiтету. Бiзнесмен, засновник i президент «Клубу Сергiя Бубки» (м. Донецьк), народний депутат Верховноi Ради Украiни 4-го скликання.
Кожен рекорд – це подiя. Та iнодi трапляються рекорди, що стають подiями епохальними, вiдкривають новий етап у розвитку спорту. Така подiя сталася 13 липня 1985 р. на невеликому стадiонi в Парижi. Ранком про нього заговорив увесь спортивний свiт.
На перших шпальтах найбiльших газет з'явилися помiтнi заголовки i численнi фотографii «винуватця спортивноi сенсацii року» – Сергiя Бубки, який, узявши планку на висотi 6 м, установив свiтовий рекорд у стрибках iз жердиною. За висловом однiеi з газет, Сергiй Бубка зробив «стрибок у XXI столiття». І хоча пiсля цього вiн установив новi рекорди, його перший 6-метровий стрибок вiдкрив нову еру в цьому видi легкоi атлетики.
Видатний спортсмен сучасностi (за визначенням X. А. Самаранча) народився 4 грудня 1963 р. у провiнцiйному Ворошиловградi (тепер Луганськ). Сiм'я Бубки не мала нiякого вiдношення до спорту. Батько його, Назар Васильович – вiйськовослужбовець, прапорщик, вiддав армii все життя. Мати Валентина Михайлiвна – сестра-хазяйка в однiй iз мiських полiклiнiк. Жили вони дуже скромно, вп'ятьох у маленькому двокiмнатному будиночку бабусi на робiтничiй околицi мiста. Сергiя та його старшого брата Василя до працi привчали змалку. Удома в дiтей були своi постiйнi обов'язки, якi вони виконували завжди разом. Розваги були нехитрi – футбольнi баталii на пустирi i змагання на силу й спритнiсть на спортмайданчику вiйськового мiстечка. «Як двi половинки вiд рiзних яблук», – жартувала мама. Справдi, за характером брати були абсолютно рiзнi: Василь – спокiйний i врiвноважений, а Сергiй – iз тих, кого називають бiдовим.
Перше знайомство iз «цивiлiзованим» спортом вiдбулося в басейнi, коли Сергiй прийшов записуватися до секцii плавання. Але монотоннi тренування в обмеженому просторi не привабили хлопчика. Потiм була секцiя спортивноi гiмнастики, але й там не розкрили його таланту. Зате в стрибковому секторi Бубка опинився завдяки своему друговi Сергiю Малахову, який захлинаючись розповiдав у дворi, що за допомогою жердини вiн мае намiр навчитися стрибати «метрiв на п'ять, а то й вище».
Восени 1974 р. вiдбулася перша зустрiч Сергiя з молодим тренером Вiталiем Опанасовичем Петровим, який iще не пiдозрював, що приведе худого, незграбного хлопчиська до видатного досягнення.
На тренуваннях Сергiйко показував стандартний для свого вiку рiвень, тому тренер зi спецiалiзацiею не поспiшав, наголошуючи на багатоборнiй пiдготовцi легкоатлета. Але наполеглива праця, а також природнi фiзичнi данi допомогли через два роки досягти перших результатiв. Як не дивно, у стрибках у довжину. У 12-рiчному вiцi Бубка був чемпiоном областi серед однолiткiв у цьому видi спорту.
Василь теж непомiтно для себе захопився стрибками i почав вiдвiдувати тренування. Незабаром вiн став показувати кращi в групi результати. Очевидно, працьовитiсть i наполегливiсть – iхня сiмейна риса. До кiнця спортивноi кар'ери Сергiй i Василь виступали на змаганнях разом. І хоча старший брат менш вiдомий широкому загалу, на його рахунку багато призових мiсць як у чемпiонатах СРСР, так i в чемпiонатах Європи i свiту.
Навiть iхнi спортивнi успiхи почалися одночасно. 1978 р. Василь виконав нормативи майстра спорту, а Сергiй посiв четверте мiсце на Всесоюзнiй спартакiадi школярiв у Ташкентi, змагаючись iз хлопцями на два-три роки старшими за нього. Це була своерiдна тренерська хитрiсть. Бубка постiйно мусив до когось пiдтягуватись i когось наздоганяти, щоб не стояти на мiсцi.
