1979 р. у життi братiв настав злам. Услiд за тренером вони переiхали до Донецька, де була солiдна база для пiдготовки жердинникiв. Поступово хлопчики звикли до самостiйностi: жили в гуртожитку, дбали про себе самi. Спочатку з грошима було скрутно, доводилося заощаджувати. Сергiй вражав нових однокласникiв тим, що, як запаслива домогосподарка, купував у шкiльнiй iдальнi дюжину пакетiв молока. Але коли хлопцi довiдалися про особливостi побуту братiв, дивуватися перестали.
Графiк тренувань був дуже щiльним, уроки юний атлет учив прямо в трамваi, на шляху зi школи до спортзалу i назад. Незважаючи на це, школу Сергiй закiнчив без трiйок, а вчителi були впевненi, що такiй головi мiсце не в спортi. Проте Бубка розумiв: професором стати нiколи не пiзно, а поки що вiн був жердинником, який подае надii.
1980 р. Сергiй став чемпiоном краiни серед юнакiв, виконавши норматив майстра спорту – 5 м 10 см. Пiсля ще декiлькох успiшних стартiв наставники молодiжноi збiрноi СРСР увели Бубку до складу команди для поiздки на турнiр легкоатлетiв соцiалiстичних краiн, що проводився на Кубi. Так почався досвiд мiжнародних змагань видатного легкоатлета. Не завжди вони були успiшними, як, наприклад, чемпiонат Європи серед юнiорiв у Цюрiху, де Сергiй посiв лише 7-е мiсце через проблеми iз жердиною. Страшно уявити, але спортивнi функцiонери збиралися поставити на ньому хрест, однак тренер вiдстояв.
Самолюбство не дозволяло Бубцi здаватися. Виконавши норматив майстра спорту мiжнародного класу i посiвши друге мiсце на дорослому чемпiонатi краiни, вiн був зарахований до збiрноi СРСР. Пiсля декiлькох перевiрочних стартiв у Ленiнградi i Таллiннi, де був установлений особистий рекорд – 5 м 72 см, на нього чекав чемпiонат свiту в Гельсiнкi. Це був перший в iсторii чемпiонат свiту з легкоi атлетики, i суперники на ньому виявилися всi як на пiдбiр досвiдченi i титулованi: Т. Вiньерон, Б. Олсон, Д. Бекiнхем, К. Волков i В. Поляков. Нiхто з керiвництва збiрноi навiть не розраховував, що Бубка вiзьме медаль, на змагання посилали «обстрiлятись». Але зоряний час для спортсмена вже настав – i перше золото свiту 1983 р. заблищало на його грудях.
Незважаючи на це, ще цiлий рiк Бубка змушений був доводити, що нагороду свою вiн заслужив. Крок за кроком Сергiй наближався до пiдкорення свiтового рекорду – 5 м 83 см. Нарештi у США, пiд час участi в «Іграх пiд дахом» – серii турнiрiв, органiзованих Американським атлетичним конгресом, – йому це вдалося. Три перемоги з чотирьох можливих, вище свiтове досягнення для залiв, звання кращого закордонного спортсмена зимового легкоатлетичного сезону Америки – з такими пiдсумками повертався додому молодий жердинник. «Лос-Анджелес таймс» писала: «Бубка – феноменальний стрибун, просто незбагненний. Вiн представник нового майбутнього поколiння жердинникiв. Вiн змушуе нас переглянути усталенi уявлення про самi можливостi людини. Якщо комусь i пощастить пiдкорити в найближчому майбутньому 6-метрову висоту, то Бубка – претендент номер один».
Природно, що пiсля успiшноi зими 1984 р. Бубка бачив перед собою лише одну мету – Олiмпiйськi iгри в Лос-Анджелесi. Однак через безглуздий бойкот Радянським Союзом Олiмпiади 1984 р. у скарбничцi в Сергiя тiльки одна олiмпiйська медаль – золото Олiмпiйських iгор у Сеулi 1988 р.
А тодi свiй перший свiтовий рекорд спортсмен установив у Братиславi – 5 м 85 см. За тиждень у Парижi вже було 5 м 88 см. Третiй свiтовий рекорд за один мiсяць у виконаннi Бубки побачив Лондон 13 липня – 5 м 90 см. Коли Сергiй попросив установити планку на 6 м, виявилося, що стiйки стадiону «Кристал Пелес» на таку висоту просто не розрахованi. Тодi нiхто не припускав, що вiдмiтка «600» пiдкориться йому рiвно за рiк у Парижi.
Серiя видатних рекордiв пояснювалася досить просто: легкоатлета, немов на крилах, несло високе почуття. Його обраницею стала Лiлiя Тютюнник, майстер спорту з художньоi гiмнастики, з якою Сергiй познайомився в Донецьку на стадiонi «Локомотив», де розташувалась iхня тренувальна база. Зiграли весiлля, а вже в липнi 1985 р., за кiлька днiв до встановлення головного рекорду, у них народився син. Назвали його на честь шанованого тренера – Вiталiем.
1985 р. виявився нелегким. Занадто раннiй початок сезону i застуда призвели до спаду форми. Але вже до чергового турнiру серii «Гран-прi», за пiдсумками якого визначаеться кращий легкоатлет року, Бубка зумiв вiдновитись i мiг упевнено штурмувати 6-метрову висоту.
У той день у Парижi вiн змагався швидше iз собою, нiж iз суперниками. Найбiльш гiднi з них зiйшли з дистанцii на вiдмiтцi 5 м 80 см. Із третьоi спроби колись недоступну висоту було пiдкорено. Ще довгий час нiхто зi спортсменiв-жердин-никiв не мiг перевершити або хоча б повторити цей результат. А Бубка не став довго спочивати на лаврах. Через рiк на Іграх Доброi волi в Москвi вiн додав до свiтового рекорду ще сантиметр.
Цьому передувала серйозна психологiчна пiдготовка. З легкоатлетом працював вiдомий практикуючий психолог Рудольф Загайнов (його iм'я пов'язують з перемогами А. Карпова, Г. Каспарова, Б. Беккера, П. Буре й iн.). Саме вiн перед найважливiшими стартами налаштовував Бубку на перемогу. Тому жердинник практично не iздив на команднi збори, а в секторi перед виходом нi з ким не розмовляв i навiть не вiтався, щоб не «розплескати» настрiй. Іншi ж спортсмени сприймали це як зарозумiлiсть, про що регулярно писали спортивнi газети.
За одинадцять рокiв Бубка пiдняв свiй особистий рекорд на 43 см, а свiтовий рекорд – на 32 см, довiвши його до фантастичноi оцiнки 6 м 15 см. Результат залишаеться неперевершеним донинi. Бубка – единий спортсмен, який перемагав на п'ятьох чемпiонатах (з 1985 по 1995 p.). Бували в нього i серйознi спади, якi вiн урештi-решт переборював. Сам Бубка стверджуе, що його феномен у колосальнiй наполегливостi й працьовитостi, а секрет перемог – у трьох складових: сила, швидкiсть, технiка.
Як професiонал вiн усе звик планувати наперед. Тому, пiшовши з великого спорту пiсля невдалоi для нього Олiмпiади в Сiднеi, вiн не вiдчув проблем iз переквалiфiкацiею, як багато спортсменiв. З початку 1990-х pp. Бубка i його родина постiйно проживали в Монте-Карло. Там розташований головний офiс його фiрми з виробництва i продажу сухих дрiжджiв i харчових домiшок, що полiпшують смак хлiба. 2000 р. у Донецьку був вiдкритий завод хлiбобулочних виробiв, i кожний тепер може спробувати «бубкинський хлiб». Вибiр такого бiзнесу не випадковий. Адже головний принцип Сергiя Назаровича – «завжди бути корисним людям i рiднiй краiнi». Таку ж мету вiн переслiдував, створюючи «Клуб Сергiя Бубки» у Донецьку 1990 р. Ця органiзацiя е постiйним опiкуном багатьох дитячих спортивних шкiл i засновником мiжнародного турнiру «Зiрки жердини».
Досвiд i професiоналiзм Бубки все ще потрiбнi спорту. З 1999 р. вiн функцiонер виконкому МОК, член Ради Мiжнародноi легкоатлетичноi федерацii (ІААФ). І цi аспекти особистостi Сергiя не менш цiкавi, нiж його спортивна кар'ера.
Вiдстоюючи активну громадянську позицiю i будучи широко вiдомою у свiтi особистiстю, Сергiй Назарович справедливо розсудив, що може принести бiльше користi Украiнi, дiючи як представник вищого органу влади – парламенту. Тому з 2002 р. вiн ще й народний депутат, займае центристську позицiю i е активним членом фракцii «Регiони Украiни».
Чудово, що краiна вiдзначила свого героя ще за життя. Феноменальний легкоатлет 2001 р. був нагороджений званням «Герой Украiни». А тепер можна побачити i бронзового Бубку – бiля входу на стадiон «Локомотив» у Донецьку. Крiм нього, такоi честi удостоiлися лише три спортсмени у свiтi.
Булгаков Михайло Опанасович
(народ. 1891 р. – пом. 1940 р.)
«Росiйський радянський письменник», як його характеризували довiдковi видання, народився i вирiс у Киевi. Любов до рiдноi землi вiн пронiс крiзь усю свою творчiсть, яку один iз лiтературознавцiв назвав «киевоцентричною».
Творчiсть Михайла Булгакова стала вiдомою широкому читачевi з середини 60-х pp. минулого столiття. До цього часу твори письменника знало лише вузьке коло друзiв, а п'еси, якi з успiхом iшли на московських сценах ще в 1930-тi pp., пам'ятали хiба що старожили й фахiвцi-театрознавцi. Що ж, доля цього талановитого письменника виявилася типовою для часу, в якому йому довелося жити.
Народився майбутнiй письменник i драматург 15 травня 1891 р. у сiм'i доцента Киiвськоi духовноi академii Опанаса Івановича Булгакова i викладачки жiночоi гiмназii Варвари Михайлiвни Покровськоi. Услiд за первiстком Мишком з'явилися погодки Вiра i Надiя, за ними – Варвара, Микола, Іван, Олена, у яких рiзниця становила пiвтора-два роки. Голова сiмейства викладав iсторiю релiгii, але намагався дати дiтям гарну свiтську освiту. Їхнiм вихованням займалася насамперед мати, яку Михайло називав «свiтлою королевою». Удома вiльно говорили французькою, стежили за культурним життям, навчалися музики, мали серйознi захоплення. Батько, наприклад, був завзятим садiвником i дуже любив квiти. Мишко досить рано виявив лiтературний хист (перше оповiдання вiн винiс на сiмейний суд у сiм рокiв), був гарним оповiдачем, грав на роялi, малював. А ще захоплювавсь ентомологiею i колекцiонував метеликiв настiльки грамотно, що його колекцiю 1919 р. було передано до Киiвського унiверситету. Крiм того, хлопчик мрiяв про подорожi в далекi краiни i збирав географiчнi карти.
Особливого достатку вдома не було, але тут завжди панувала атмосфера любовi. Швидко зростаюча родина часто переiжджала i змiнювала адреси. У рiзний час Булгакови жили на вулицях Госпiтальнiй, Ільiнськiй, Прозоровськiй, у Дiонiсiiвському провулку, на Андрiiвському узвозi. Особливо теплi спогади зберiг письменник про квартиру на Андрiiвському, 13, де вiн жив з 1906 по 1913 p., а вилетiвши з гнiзда, по можливостi його вiдвiдував.
І де б не перебував згодом письменник, вiн безмiрно тужив за землею свого дитинства, у творчостi постiйно звертався до рiдного Мiста (так, вiн писав це слово з великоi букви), до Днiпра, панорами Подолу, Володимирськоi гiрки, церков i пам'ятникiв старовини. Усi його твори мiстять розсипи киiвських картинок, образiв i вражень, якщо навiть i немае вказiвок на це. А тим бiльше в нарисi «Кий-мiсто» чи «Записках юного лiкаря». Та сама квартира на Андрiiвському узвозi «перекочувала» iз усiма деталями в «Бiлу гвардiю», i прiзвище Турбiних не випадкове – його мав один iз прадiдiв Булгакова. Навiть проживши кiлька рокiв у Москвi, Михайло Опанасович писав: «Серце щемить, хочеться iнодi болiсно в потяг… i туди. Знову побачити урвища, занесенi снiгом, Днiпро… Немае кращого мiста на свiтi, нiж Киiв».
Але повернiмося до хронологiчноi оповiдi. Дiти Булгакових здобували початкову освiту вдома, а продовжили навчання в 1 – й Олександрiвськiй гiмназii. Мишко провчився в нiй вiсiм рокiв, а потiм зовсiм свiдомо обрав медичний факультет Киiвського унiверситету Св. Володимира. Справа в тiм, що трое братiв матерi були лiкарями. Через сiм рокiв i Михайло одержав спецiальнiсть лiкаря «з вiдзнакою».
Ще будучи студентом, М. Булгаков обвiнчався 26 квiтня 1913 р. з дочкою значного чиновника Тетяною Миколаiвною Лаппа (вiн називав ii Тасею). Але через рiк почалася Перша свiтова вiйна, i Михайло як майбутнiй медик почав працювати в госпiталях, пiсля закiнчення унiверситету добровольцем пiшов на фронт i пройшов там добру хiрургiчну практику. Тася пiшла за ним i теж працювала – сестрою милосердя. Звiстка про революцiю застала iх у Вяземськiй земськiй лiкарнi. Навеснi 1918 р. вони виiхали додому. До цього часу згорiла бучацька дача Булгакових, де недавно так безтурботно вiдпочивала численна рiдня i ставилися Мишковi п'ески та iнтермедii. Михайло не мав нiяких звiсток вiд братiв (вони опинилися пiзнiше в Парижi, де й залишилися жити). Кожна нова влада оголошувала свою мобiлiзацiю, у тому числi й медикiв. Так, за наказом денiкiнцiв М. Булгаков вирушив на Пiвнiчний Кавказ, де вже йшла Громадянська вiйна.
В однiй з автобiографiй Михайло Опанасович згадуе, що саме тодi, 1919 p., «iдучи в розхитаному потягу, при свiтлi свiчечки, уставленоi в пляшку з-пiд гасу, написав перше маленьке оповiдання», а потiм опублiкував його в газетi «Грозный». На початку 1920 р. у Владикавказi Булгаков перенiс тяжкий тиф, а коли видужав, шпиталь розформували, а сам лiкар виявився непотрiбним. Тетяна Миколаiвна розповiдала, що вони тодi недоiдали. І Михайло Опанасович вирiшив зайнятися лiтературною працею: спiвробiтничав у росiйському театрi, вiдкритому у Владикавказi, де зарплати не давали, але пiдкидали дещо з харчiв, i писав у росiйськомовнi газети. Два роки пройшли в активному пошуку. Першi спроби пера виявилися вдалими: п'еси драматурга-початкiвця «Глинянi женихи», «Самооборона», «Паризькi комунари» було вiдзначено, а останню Головрепертком навiть рекомендував до постановки в московських театрах. Булгакову стало зрозумiло, що це його шлях.
1921 p., погостювавши кiлька днiв на батькiвщинi, подружжя виiхало до Москви. Звiдти Михайло Опанасович уже через пiвтора мiсяця напише: «Шлях пошукiв роботи i спецiальнiсть, намiченi мною ще в Киевi, виявилися зовсiм правильними». Не похитнули цю впевненiсть i труднощi – не було нi грошей, нi речей, нi житла, нi роботи. Першу квартиру Булгакови одержали пiсля того, як звернулися по допомогу до Н. К. Крупськоi. Це була кiмната на Садовiй, 10, де в «Майстрi i Маргаритi» Булгаков оселить своiх героiв.
Занурившись у лiтературне життя столицi, М. Булгаков працював спочатку секретарем лiтвiддiлу Головполiтпросвiти, а потiм улаштувався фейлетонiстом у газету «Гудок», де пiдiбралася на диво талановита братiя: Олеша, Катаев, Ільф, Петров, Паустовський. Писав вiн iще для берлiнськоi росiйськоi газети «Накануне». У додатку до неi, а також у журналi «Рупор» побачили свiтло «Дияволiада», «Записки на манжетах», «Пригоди Чичикова», «Сорок сорокiв», «Фатальнi яйця», «Дорожнi замiтки», «Багряний острiв» й iншi. Усього за рiк Булгаков написав роман «Бiла гвардiя» про подii Громадянськоi вiйни на пiвднi краiни; у журналi «Россия» вийшли першi 13 роздiлiв, але повнiстю твiр був надрукований лише 1966 р. «Роман цей я люблю понад усi моi речi», – зiзнавався Булгаков. На його грунтi вiн незабаром створив п'есу «Днi Турбiних», яку прийняв до постановки Московський художнiй театр.
Навеснi 1924 p., коли завершувалася робота над «Бiлою гвардiею», Булгаков розлучився з дружиною. У iхнiх стосунках багато чого змiнилось: один зi знайомих побачив Тетяну Миколаiвну «мовчазною i сумною жiнкою», а Михайло Опанасович переживав пору злету. Вiн був «стрункий, широкоплечий, зросту вищого за середнiй. Свiтле волосся, зачесане назад, високе чоло, сiро-блакитнi очi, гарне, мужне, виразне обличчя, що привертае увагу», – так описувала його одна iз сучасниць. Мiсце Тасi зайняла Любов Євгенiвна Белозерська, яка недавно повернулася з емiграцii, – закоханий автор присвятив iй «Бiлу гвардiю». Вона була яскравою iндивiдуальнiстю, талановитою, високоосвiченою й упевненою в собi, знала кiлька iноземних мов, перекладала для Булгакова матерiали про Мольера, записувала пiд його диктування i редагувала. За роки iхнього шлюбу було створено «Днi Турбiних», «Багряний острiв», «Зойчину квартиру», багато сторiнок п'ес «Кабала святош», «Адам i Єва», а також першу редакцiю книги «Майстер i Маргарита», у героiнi якоi не можна було не побачити рис Белозерськоi.
Починаючи з жовтня 1926 р. «Турбiни» трiумфально йшли на сценi МХАТу i витримали 250 вистав. «Багряний острiв» поставив О. Таiров у Камерному театрi. «Зойчину квартиру» побачили москвичi i кияни. М. Волошин, а також В. Вересаев порiвнювали блискучий початок творчоi бiографii Булгакова з Львом Толстим. Однак такий могутнiй прорив у лiтературу в офiцiйних колах викликав спочатку вичiкувальну, а потiм негативну реакцiю: рiзко критикувалася повiсть «Фатальнi яйця», а з приводу «Собачого серця» Головлiт зробив висновок: «Рiч у цiлому неприпустима». Ставлення до Булгакова рiзко змiнилось i перетворилося на справжне цькування, його почали звинувачувати в спiвчуттi «бiлим», у контрреволюцii, а прихильникам письменника причепили ярлик «пiдбулгачники». Нову п'есу «Бiг», яка завершувала тему Громадянськоi вiйни i в образi Хлудова уособлювала крах бiлогвардiйського руху, загальмували на стадii репетицiй i не допустили до постановки. Спектакль «Мольер» («Кабала святош») пiсля п'ятирiчноi роботи над ним i всього лише семи вистав зник iз афiш. Узагалi, спектаклi знiмалися Головреперткомом, а новi твори нiхто не зважувався друкувати. Хоча за межами СРСР – в Англii, Францii, США – роботи Булгакова мали успiх. Однак автора туди не випускали. У вереснi 1926 р. його вперше викликали на допит до ОГПУ. Пiзнiше на квартирi письменника зробили обшук i вилучили щоденниковi записи i повiсть «Собаче серце». Документи, що зберiгалися донедавна пiд грифами секретностi, свiдчать про те, що Булгаковим i його творчiстю займалися детально. Ось один iз них, датований 29 сiчня 1929 р.: «До Полiтбюро ЦК ВКП(б). Тов. Сталiну. Щодо питання про п'есу Булгакова «Бiг» повiдомляю, що члени комiсii ознайомилися з ii змiстом i визнали полiтично недоцiльною постановку цiеi п'еси в театрi. К. Ворошилов».
Позбавлена роботи i засобiв до iснування, ранiше горда i сильна людина, яка поза творчiстю iснувати не могла, у днi розпачу Булгаков носив у кишенi пiстолет i готовий був накласти на себе руки. Сiмейне життя теж дало трiщину, у Михайла з'явилась iнша сердечна прихильнiсть – Олена Сергiiвна Шиловська, дружина видатного военачальника, що була в захватi вiд творчостi письменника. Дружина знала про це захоплення, але, думаючи, що воно незабаром минеться, не загострювала стосункiв. Характер у Булгакова був нелегкий, вiн не пiдкорявся зовнiшньому впливу i важливi рiшення приймав сам. От i тепер, незважаючи на те, що в Шиловськоi було двое маленьких дiтей, iхнi стосунки, якi тривали протягом трьох рокiв, завершилися шлюбом. У жовтнi 1932 р. Олена Сергiiвна з молодшим сином переiхала до Булгакова. До речi, для обох це був третiй шлюб. До цього часу хмари над головою письменника розiйшлись, але пережити весь кошмар того, що вiдбувалося в попереднi три роки, Михайловi Опанасовичу допомогли обидвi люблячi жiнки – i дружина, i «таемний друг» Шиловська.
Безвихiдь, у якiй тодi опинився опальний письменник, змусила зробити божевiльний крок – звернутися особисто до Сталiна i, пояснивши весь жах свого становища, попросити «про вигнання за межi краiни». Лист був вiдправлений 28 березня 1930 p., a 18 квiтня в квартирi Михайла Опанасовича пролунав громом телефонний дзвоник – вождь особисто захотiв говорити з ним. Пiсля цього гнiв змiнився на милiсть: Булгаков одержав роботу режисера у МХАТi. Важко сказати з упевненiстю, що вплинуло на хiд подiй. Багато хто вважав, що певну роль вiдiграло самогубство В. Маяковського, яке сталося за кiлька днiв до цього (14 квiтня). Готовий до такого ж кроку Булгаков мiг iстотно пiдiрвати престиж краiни i репутацiю самого «батька народiв».
Буквально вiдродився до життя Михайло Опанасович, одержавши новий творчий заряд, i був безмежно вдячний Сталiну за турботу. Вираженням подяки стала п'еса про юнiсть вождя, що отримала остаточну назву «Батум». Але Йосиф Вiссарiонович висловив сумнiв у необхiдностi такоi постановки, i репетицii було припинено.
1930-тi pp. були для письменника, драматурга й актора Булгакова дуже нелегкими. Коли на сцену МХАТу повернулися «Турбiни» i пiсля закiнчення спектаклю завiсу давали 20 разiв, Булгаков написав друговi, що «автору цiеi п'еси повернуто частину його життя». Але наступну частину життя йому безбожно отруювали, оскiльки все, що було створено, виходило за межi звичайного: не всi могли мислити по-булгаковськи. Непросто складалися взаемини в колективi, де дiяли реформатори театру Станiславський i Немирович-Данченко, а грали актори, iмена яких ми вимовляемо тепер iз благоговiнням: І. Москвiн, О. Кнiппер, А. Тарасова, А. Кторов, М. Яншин, О. Грибов, О. Андровська… Не було кiнця зауваженням i переробкам готових речей, iх то дозволяли, то забороняли, затягуючи термiни вистав. На кого лишень доводилося зважати авторовi! Наведемо iсторiю створення одного спектаклю – iнсценiзацiя роману Сервантеса «Дон Кiхот». Цю роботу запропонував виконати М. Булгакову режисер Театру iм. Вахтангова В. Куза. Драматург упорався з нею: 3 грудня 1937 р. уклав договiр з театром, а 8 жовтня (менше, нiж через рiк) iнсценiзацiя була готова. Їi чекало схвалення Комiтету зi справ мистецтв, але голова цiеi установи П. Керженцев у своiх зауваженнях вимагав: «Треба зробити так, щоб вiдчувалася сучасна Іспанiя!» Дозвiл Головреперткому було отримано в сiчнi наступного року. У квiтнi вахтанговцi почали репетицii, але незабаром з якихось причин припинили, тому автор поiхав до Ленiнградського Великого драматичного театру i уклав договiр iз ним. Зазначимо, що це вiдбулося в листопадi 1939 p., коли Михайло Опанасович уже був серйозно хворий i навiть уклав доручення на iм'я дружини на ведення усiх своiх справ, а також заповiт. Театр Вахтангова вiдновив роботу над «Дон Кiхотом», але в термiни не уклався, прем'ера спочатку планувалася на сiчень 1940 p., а вiдбулася лише 8 квiтня 1941 p., коли М. Булгакова вже не було в живих.
Булгаков мав величезний творчий потенцiал. За якiсь десять рокiв вiн створив стiльки п'ес i постановок для драматичних театрiв, написав лiбрето для оперних вистав, лiтературних шедеврiв! Це була пора розквiту його таланту, коли з'явилися блискучi твори: бiографiчна книга про улюбленого драматурга Мольера для горькiвськоi серii «ЖЗЛ», п'еси «Кабала святош» (або «Мольер»), «Блаженство» («Іван Васильович»), «Олександр Пушкiн» («Адам i Єва»), а також чудовий памфлет «Театральний роман» iз присвятою «Таемному другу, який став явним, – дружинi моiй Оленi. Ти здiйсниш зi мною останнiй мiй полiт».
1934 р. Булгаков став членом Спiлки письменникiв. 1936 p., пiсля конфлiкту з режисером МХАТу Горчаковим, вiдмовився працювати там, де, як вiн висловився, зазiхали на його творчiсть, i влаштувався до Великого театру лiбретистом-консультантом, пообiцявши робити одне лiбрето на рiк. Вiн устиг створити «Чорне море» про подii на Перекопi, «Мiнiн i Пожарський», «Мадам Фiфi» (або «Рашель»), «Петро Великий», серед задумiв були опери «Вiйна i мир», про князя Володимира (хрестителя Русi) i багато чого iншого. Михайло Опанасович не раз пропонував своi твори столичним театрам (Сатири, Червоному, Робiтничоi молодi), а також Великому драматичному у Ленiнградi, Харкiвському театру росiйськоi драми, Бакинському робiтничому. Вiн не лише писав, брав участь у постановках, але й грав на сценi, наприклад у «Турбiних» або «Пiквiкському клубi», де виконував роль суддi. Ще одним напрямком його пошуку були кiносценарii для студiй «Союзфiльм» i «Укрфiльм». У числi багатьох робiт вiн хотiв зняти «Пригоди Чичикова». Не змiг утриматися Булгаков вiд участi у виданнi зiбрання творiв Мольера i зробив переклад п'еси «Скупий». Вiн спецiально займався iталiйською й iспанською мовами: першу вивчав як мову опери, другу – як мову Сервантеса. І найголовнiше: протягом 20 рокiв М. Булгаков безупинно i болiсно створював головну працю свого життя – роман «Майстер i Маргарита», який один з лiтературознавцiв назвав влучним словом «реквiем». Останнi виправлення до тексту «Майстра…» письменник диктував дружинi 13 лютого 1940 p., а 10 березня його не стало.
Бiля лiжка помираючого чоловiка Олена Сергiiвна присяглася надрукувати роман. Книга пролежала в архiвах вдови 20 рокiв i дочекалася своеi години. Вона перетнула кордони СРСР й увiйшла до «десятки» кращих творiв лiтератури XX столiття в багатьох краiнах свiту. На основi булгаковського роману створено п'еси, кiнофiльми, балети, мюзикли i навiть симфонiю. З'явилася величезна кiлькiсть дослiджень, у США випущено мiжнародну булгаковську бiблiографiю. Узагалi, ця книга заполонила думки читачiв i мислячих людей. Цiною величезних зусиль О. С. Булгакова дотримала слова, аж до дрiбниць: наприклад, вiддала гонорар за роман першiй людинi, яка пiсля опублiкування поклала квiти на могилу автора на Новодiвочому цвинтарi.
…Одного разу М. Булгаков сказав про себе: «Я – письменник мiстичний». Погодимося з ним. Інакше як пояснити такий надзвичайний вплив його творiв на читача? Можливо, його дух витае серед нас? У будь-якому разi, присутнiсть Майстра в стiнах рiдного будинку на Андрiiвському узвозi завжди вiдчувають вiдвiдувачi единого музею М. О. Булгакова. Тому що тут – джерела його загадкового свiту, повного таемниць i вiдкриттiв.
Вакарчук Святослав Іванович
(народ. 1975 р.)
Вiдомий музикант, солiст гурту «Океан Ельзи». Радник президента В. А. Ющенка.
Святослав Іванович Вакарчук народився 14 травня 1975 р. у Львовi. Його батько – Іван Олександрович Вакарчук, доктор фiзико-математичних наук, професор, завiдувач кафедри теоретичноi фiзики Львiвського нацiонального унiверситету iм. І. Франка (нинi – ректор цього унiверситету), головний редактор «Журналу фiзичних дослiджень» та журналу «Свiт фiзики», президент Украiнського фiзичного товариства. Мати Святослава свого часу займалася математикою, та потiм облишила ii, серйозно захопившись живописом.
З шести рокiв (що тодi було рiдкiстю) Святослав пiшов у школу, яку закiнчив iз срiбною медаллю (мав одну четвiрку з математики). Вважають, що яскраво вираженим лiдером вiн тодi не був, але вплив на шкiльне життя здiйснював – готував стiнгазети, брав участь у КВК, створеннi шкiльного театру, активно займався баскетболом.
Два роки Святослав навчався в музичнiй школi по класу скрипки, паралельно опановуючи гру на баянi. Із 13 рокiв вiн слухав виключно «Beatles» – був справжнiм бiтломаном. Потiм, коли йому було вже 15—16 рокiв, почав вiддавати перевагу iншiй музицi: «Led Zeppelin», «Pink Floyd», «Doors», «Queen», «Rolling stones» та iн. В Украiнi тодi рок-музики практично не було, а те, що було, перебувало в пiдпiллi. З росiйського року Славко знав «Кiно» i бiльш нiчого.
Як згадуе Святослав, улюбленим з дитинства мультфiльмом був знаменитий радянський «Ну, постривай!», улюбленими кумирами – батько, Джон Леннон, Джим Моррiсон, Юрiй Гагарiн. У школi Славка був музичний гурт, який вони створили разом iз однокласниками, але, як вiн зараз говорить, грали вони не дуже серйозно, дуже «по-дитячому».
Пiсля закiнчення школи Святослав поступив на фiзичний факультет Львiвського нацiонального унiверситету. Ідучи слiдом за батьком, вiн спецiалiзувався на кафедрi теоретичноi фiзики. Пiсля закiнчення унiверситету Славко став аспiрантом кафедри (1996—1999 pp.), працюючи над темою «Суперсиметрiя електрона у магнiтному полi». До речi, назва однiеi з його публiкацiй у вiдомому журналi Phys. Lett.: «Supersymmetry of the Electron in a Three-Dimensional Magnetic Field» (спiльно з В. М. Ткачуком). Як аспiрант Святослав мав i викладацьку практику.
Теоретична фiзика залишила слiд i в музичнiй творчостi Святослава: назва одного з альбомiв гурту «Океан Ельзи» – «Суперсиметрiя» (до речi, дехто вважае, що назва вiдомоi пiснi SUSY – це зовсiм не iм'я дiвчини, а абревiатура вiд «SUper-SYmmetry»).
В гуртi його звуть Славик або Славко. Вiн полюбляе овочi та фрукти, темне пиво (з мiцних напоiв – «Криваву Мерi»), Едiт Пiаф, Stone Roses, баскетбол, трасу Киiв – Львiв. Вiн у захватi вiд японськоi культури; улюбленi автори – Юкiо Мiсiма i Харукi Муракамi.
Офiцiйна дата створення знаменитого гурту «Океан Ельзи», солiстом або, як ще говорять, фронтменом якого е Святослав Вакарчук, – 12 жовтня 1994 p., коли тодiшнi учасники львiвського гурту «Клан тишi» – гiтарист Павло Гудимов, бас-гiтарист Юрiй Хусточка та барабанщик Денис Глинiн – об'едналися зi ще одним львiв'янином, талановитим автором-виконавцем Славком Вакарчуком. Пiзнiше до гурту приеднався клавiшник Дмитро Шуров. До речi, коли музиканти шукали назву для групи, то пропонували й «Спостереження шторму», й «Револьвер», але зупинилися на «Океанi Ельзи».
Своi першi чотири записи гурт зробив на студii «Галвокс» у груднi 1994 р. У 1995 р. колектив перемагае в мiсцевому фестивалi «Червона Рута» у Львовi. Наступнi три роки «Океан Ельзи» набувае заслуженоi популярностi в рiдному Львовi й перiодично виiздить до Європи – в Нiмеччину, Польщу та Францiю.
