Жук грiзно глянув через плече на спину каптана.
– Проклятий карцер! – промовив глухо i сiв iсти.
Усi похилилися, похмурилися; однi бiлi зуби Шестiрного, вискаряючись, блищали, як снiг, з темного кутка хати… Заболiло у Петруся пiд серцем; здавило щось за горло; вiн опустивсь на постелю…
На ясну жовту пляму мов що дмухнуло, так вона зникла зразу. Нiчнi померки розлилися кругом.
Нешвидко Петро Федорович розкрив очi…
І знову рожевим свiтом глянуло на його перевите залiзними штабами вiкно. Надворi розцвiтав ранок. Знову кривоногий сторож унiс миску i кухоль з водою. Знову умивання, снiдання, до котрого не доторкалася Телепнева рука… То був сухий i блiдний Петро Федорович, а то аж почорнiв. Гаряча згага попалила його уста, – вони були чорнi; огонь тривоги вилизав глибокi западини в щоках, – аж усмокталися вони всередину; скули i щелепи гостро повиставлялися з-пiд сухоi жовтоi шкури; однi очi горiли болiзним свiтом; бiлки iх були мутнi, жовтi, перевитi, мов павутиною, кривавими жилочками; зрачки тлiли, як згасаюче угiлля. Страшно було глянути на Петра Федоровича! Вiн ледве-ледве на ногах держався. То не чоловiк, а тiнь чоловiча слонялася по хатi: iй не було покою на сьому свiтi, i не приймала ii сира земля!
Поснувавши по хатi, та тiнь знову лягла – i в рожевому ранiшньому свiтi знялися ii чорнi думки; як голуби-вертуни, закрутилися вони по хатi; як снiг у завiрюху, заграли свого веремiя.
І знову йому привиджуеться знайома хата у великому мiстi. І знову вiн з своiми давнiми товаришами. Все те перемiнилося – пiдросло. Шестiрний дивився уже паничем, тендiтним, чистим паничем; на йому сорочка – як снiг; каптанок – як з голочки; усе на йому чисте-гладеньке, як i лице Шестiрного – бiле-рум'яне; однi тiлько очi та зуби давнi: очi – з зеленим виблиском, зуби – дрiбнi та бiлi, як перли. Зовсiм навпаки йому був Жук: такий же чорний, такий же розвалькуватий, такий неохайний бiля себе, як i давно! Каптан у пiр'i, в пилу; сорочка чорна, пом'ята; обличчя, правда, подовшало трохи, та очi ще бiльше позападали всередину, зробилися хмурi-непривiтнi. Попенко – у червонуватому сертуцi, у рябiй жилетцi, у полосатих штанях, пригладжений, як киця, припомаджений, надушений… І Петро – геть пiдрiс. Вiн уже у п'ятому класi; Шестiрний та Жук – у сьомому; а Попенко – в богословii.
Нiч надворi; холодна зимня нiч у суботу проти недiлi. Такi ночi завжди зганяють людей у теплу хату, до ясного свiтла, до блискучого самовара. І, коли надворi вiтер вие, розносячи снiговi замети, обдаючи пiзнього прохожого холодними поцiлунками, – там, у хатi, у теплому затишку, iде тепла розмова… Очi любо грають, з уст не сходе весела балакуча усмiшка – i всi запивають ii теплим та пахучим чаем. Такi вечори часто проводив Петро у своiй рiднiй хатi. Тепер не те. Кругом померки; свiтла немае; червоне зарево полум'я гоготить у пузатiй порепанiй грубi, свiтить на всю хату, окрашуючи усе в червоний колiр: стiни, долiвка, шибки – все миготить, мов розтоплене золото… Товариство сидить коло груби i дивиться на огонь, на його огненнi язики, що, сплiтаючись, лижуть з усiх бокiв сухi дрова. Дрова трiскотять вiд того гарячого лизання, лопотять огняними iскорками, зливаються в одну хвилю огню… Тремтить та хвиля, – то здiймаючись високо угору, то склоняючись набiк, – i разом з нею тремтить по хатi червоний свiт, а в свiтовi колишуться i бiгають довгi тiнi… Тiнь Жукова, як i хазяiн ii, лежить серед хати на ряднi – труситься, мов од холоду; Шестiрного – сидить на стульцi i, схиливши голову, переходить то на той, то на другий бiк, куди повiйне огняне зарево. Петрову тiнь мов хто укопав серед хати, – стоiть вона, то пiдскакуе вгору, то опускаеться униз; а тiнь Попенкова нi всидить, нi встоiть, нi влежить. То вона опиниться коло тiнi Жуковоi, задравши догори одну ногу; то сяде i колишеться нарiвнi з тiнню Петровою; то склониться до тiнi Шестiрного, мов хоче поцiлуватися з нею; то заскаче-застрибае по всiй хатi, по всiх кутках… Коли тiнi стрибають, бiгають, трусяться, товариство, не помiчаючи того, веде мирну розмову. Попенко розказуе про своiх знайомих бурсакiв; про iх завзяття, про п'яницькi бенкети, про розбоi цiлоi валки обходу, про попiвен, попiв, матушок…
– Попенку! – обiзвав його Жук: – Оце ти розказуеш нам про свою братiю, – смiешся, глузуеш з неi. А що ти думаеш за себе? Куди себе приткнеш, де подiсися? Мабуть, як i дiд, прадiд та батько, поюртуешся, покрутишся, поки молодий, а там – i собi протертою ними стежкою пiдеш… Вiзьмеш за руку яку попiвну, поведеш ii в церкву, наречеш своею жiнкою, станеш попом, зiв'еш свое кубло та й будеш Божу службу правити, народженних хрестити, померших ховати, молодих вiнчати?… Чи як?
– Атож! – одказав Попенко: – Учись, учись у сiй проклятiй бурсi та й покинь хiба на самому кiнцi? Себто пливи-пливи та на березi i втопися?… Нi, може, i погуляю який там рiк або два, поки вишукаю багатшу попiвну та кращу парафiю; а там – пострижуся… Нам один шлях!
– Чого один? А далi вчитись? – пита Жук.
– В академiю? Ну ii, ще в ченцi пострижуть.
– А в унiверситет? Тепер же i вам можна…
– Чого я туди пiду? чого я там не бачив? Хiба менi унiверситет хлiба дасть? Тут уже певне знаеш, що хлiб буде; а там – попошукай його! Багато доводилось бачити студентiв, що в драних штанях ходять…
– Та-а-к! – одказав Жук i замовк, задумався. – Та воно, i попом бувши, можна людям добро робити, – трохи згодом мовив. – Та ще, дивись, чи не бiльше, нiж кому другому, бо пiп так близько стоiть до народу; люди звикли його батюшкою звати… От i будь iм за батька, Грицьку! Заведи школу – учитися; у свята – народнi бесiди, поучай уму-розуму… Погано, що у вас медицини не вчать; вона б якраз пригодилася поповi.
– Ту-у-ди! – розтягаючи одказав Попенко. – Ради чого я це все буду робити? Що воно менi, хлiба дасть? грошей дасть?… Мужик поки ще темний, то i в Бога вiруе; а вивчиться – вiн i церкву забуде, а про батюшку – поминай як звали! Прийдеться йому коли не з голоду здихати, то над сухарем давитися: та ще й з поученiй твоiх вiн наглумиться…
– Зовсiм не так, Грицьку… Зовсiм не те… Народ нiколи не забувае того добра, що йому зробиш… Тiлько роби справжне добро, а не шукай слави та грошей через його… Школу постав так, щоб виходили з неi не писарi-п'явки, а грамотнi люди.
– Та ради чого я це буду робити? – скрикнув Попенко. – У мене, може, будуть своi дiти, котрих треба до розуму довести! Синам – воспитанiе дати, дочкам – придане надбати… бо хто тепер бере безприданок? Хто ж менi усе це дасть? Твоя школа, твiй мир?
– То вiн, бач, дума, – усмiхаючись мовив Шестiрний, – що громада сама своiми силами виб'еться в люди?
– Атож. Вiд кого ж iй помочi ждати?
Шестiрний зареготався.
– Чого ж ти регочеш? Ну, кажи, що думаеш.
– Я? – спитав Шестiрний. – Я думаю так: попадись ти оце кому-небудь з такими думками, то й буде тобi на горiхи… Гулятимеш там, де Сидiр козам роги править!
– Чого? що ж я кажу таке?
– Як що? Хiба не видно, куди ти стрижеш? Громада, мовляв, сама себе знае… iй не треба нi старших, нi…
– Воно, коли хоч, то краще б було, коли б усi були рiвнi, – почав Жук. – Отже, коли цього ще немае, то я його i не чiпаю. Я кажу тiлько, що громадi нiчого вiд теперiшнiх своiх старшин добра ждати. Коли сама вона не придбае, то даремнi ii надii!
– Як же вона сама придбае?
– А ось як… По-моему, усяк, хто хоч трохи вище став вiд сiроi маси народу, – не лiзь у пани, не висисай з народу кровi, а вiддай народовi все те, що через його придбав. – Се кажучи, Жук устав – i погляд його свiтив на всю хату.
– Що ж я через народ придбав? – допитувався Шестiрний: – Науку дав менi твiй народ?
– Дав! – з запалом вiдказав Жук. – Вiн грошi дав, щоб тебе навчали!
– А вiддай йому назад тi грошi, то думаеш – науку заведе вiн на них? У шинку проп'е!
– Що ти сим хочеш сказати?
– Що без правителiв твiй народ нi к бiсу не годиться!
– Хто ж про се спорить? Ти мене не розумiеш… Нащо i правителi, як не на те, щоб вести народ уперед? Знай же це! Тiлько ж знай i те, що правитель твiй нiколи не вiддасть усього своему народовi. Вiн нiколи не зречеться нi свого права, нi своеi властi, – нi тодi навiть, коли власть його зовсiм не потрiбна буде!
– Такого часу нiколи не буде! – одказав Шестiрний. – Завжди будуть помiж людьми викидатись i розумнiшi вiд других, i удатнiшi. Вони-то i будуть правити громадою.
– Чи правити-то? А чи не пильнувати про громадське добро, без твого правежу?
– Тож – i добро пильнувати…
Жук, мов опарений, скинув на Шестiрного грiзний погляд.
– Ти, певно, в управителi полiзеш? – якось глухо запитав вiн.
– Атож! Ширша постать – бiльше нажнеш.
Огонь у печi потухав; перегорiле угiлля тлiло, та вже не давало того свiту. Ще спереду виднiлись червонуватi постатi товариства; зате за стiною стояла нiч i заливала все темнотою. При останнiх словах Шестiрного у печi звiдкись невiдомо схопився тоненький струмочок огню, – видко, знайшовся десь неперегорiлий прутик, – i огонь освiтив усю хату. Обличчя Шестiрного виступило ясне, моложаве, з бiлими вищиреними зубами, наче збиралося уп'ястись ними в кого-небудь. Обличчя Жукове було хмуре-чорне, а очi кидали гнiвний гострий погляд. За спиною, наче стовпець, стояв Попенко, з заложеними в кишенi руками; а Петро сидiв рядом з Жуком i добрим поглядом дивився на його, немов збирався сказати: «Годi, перестань! тут не знайти тобi теплого привiту своiм одиноким думкам… Бач, яким холодом навкруги дише!» – То було на хвилину. Прутик, гнучись у три погибелi, не забарився згорiти – i свiт потух; бiлий попiл прикрив зверху червоне угiлля… Повiяло справдi холодом; обдало темнотою, забуттям…
Петро Федорович закрив очi. Чи то сон був, чи мана його? Навряд чи сон, – бо Петро Федорович кинувся, мов опечений. Вiн хотiв щось сказати, та язик не повертався у ротi – задубiв; важке зiтхання сперлося в грудях. Вiн похлинувся ним, як похлинаеться чоловiк водою; а перед очима стояла вже нова мана…
Стояв цiлий збiр ученикiв, учителiв, iнспектор, директор… На столi лежала книжка у жовтiй палiтурцi – та сама книжка, котру не раз читав Петровi Жук i котру витрусив у його надзиратель. Як вiн про неi дознався i як вона перейшла з самого споду скриньки до божницi, – про те нiхто не знав. Знав тiльки Петро, що звечора Жук з Шестiрним за щось довго змагались; а на другий день прийшов надзиратель i полiз до божницi…
У зборi усi були похмурi; усi ждали чогось страшного, – наче усi були на кару виведенi… Ось прочитали про вину Жукову… Ось оддали йому щось у руки… Цiлий збор заколихався – i Жук вийшов з гiмназii.
Коли вернувся Петрусь додому, то Жук укладав уже своi пожитки. Вiн був якось разом i хмурий, i ясний, i тривожно бубонiв: «Петре! тепер моi руки розв'язалися… Сiм рiк вони були спутанi, – сiм рiк в мою голову заганяли цвяшки гiмназичноi науки… Як вона досi не трiснула вiд неi?! А коли зосталася цiла, то нiчого про се й згадувати».
– Як же ти тепер думаеш бути? – питав його Петрусь.
– Так, як i всi люди… Що ж? доступу менi в унiверситет немае… Подякуй за се вiд мене Шестiрному: скажи йому, що вiн не забариться високо пiти угору! Це не послiдне наше розставання… ми з ним повиннi стрiнутись знову – може, в таких узьких суточках, де вже не розминемося так… Одначе хоч i не кажи; вiн сам добре знае! А сам ти, Петре, бережи себе, своеi душi, свого серця… Може, тобi коли прийдеться круто на сьому широкому свiтi, – знай: оця рука, наскiлько зможе, запоможе тобi!
Жук подав Петровi руку – свою велику, чорну, гарячу руку… Петро плакав. Обнялись – поцiлувались. Жук зложив своi пожитки на вiз, сiв – i поiхав. Мов хто криги приложив до Петрового серця, коли повозка скрилася з очей; мов хто здавив його за горло руками: сльози у три руч'i облили його лице… Вiн упав на постелю – i довго плакав, важко плакав… аж поти не спустилося сонце за гору, не обгорнула нiч землю; аж поти не прийшов Шестiрний з гостей, червоний-веселий. Вiд його страшенно несло хмелем… За ним незабаром убiг Попенко. Вiн десь цiлий день крився. Ускочивши у хату, вiн мав щось сказати Жуковi – i великим дивом дивувався, як почув, що Жука вже немае i не буде.
– Таки здобувся свого… А й огнем же грав! – вимовив вiн зiтхнувши.
