– Знаемо ми, як питали. По вашiй милостi сьогоднi треба ждати надзирателя. Знаемо! – бубонiв Жук.
– Чого ж по моiй милостi?
– Того, що ви лащитесь, як та собачка. І вже поспiшили сказати, кому що треба.
Шестiрний перемiнився в лицi – поблiд, задрижав i, одвернувшись вiд Жука, почав тихо сьорбати борщ. Петрусь устав i сiв за стiл. Попенко лукаво визирав з-за дверей.
– Тимофiю-брате! прости мене! – замоливсь вiн до Жука, – я бiльше не буду. iй-богу, не буду!.. Не будеш битися?
І, се кажучи, почав крастись до столу. Жук тiлько грiзно блимнув очима, коли Попенко опинивсь за столом.
Усi iли мовчки. Шестiрний цiдив юшечку, одгортав бурячки, цибулю, крiп. Жук iв, як робочий чоловiк, не розбираючи що. Попенко, як горобець, ковтав-глитав, запихався, розглядаючи на всi боки, наче злодiй. Тихо; однi ложки, мов коси, знай ходять од тарiлок до ротiв, од ротiв до тарiлок; бряжчать виделки, стукають ножi… Ось i обiд скiнчився.
Пiсля обiду Шестiрний трохи походив по хатi i взявся за книжку. Жук вивернувся на постелi i копирсав у зубах. Лiг i Петрусь. Попенко блудив по хатi очима…
– Чорт батька зна що у нас, не хазяйка! – замовив вiн, перериваючи сумну тишу: – У других на закуску ягоди або що солоденьке-ласеньке, а у нас нiколи його i в вiчi не побачиш…
– Де ж се у других? – спитав Жук.
– Та он, нашi хваляться.
– То вони, мабуть, понакрадають у чужих садках та й хваляться! – неласкаво одказав Жук.
– А мене сьогоднi один пiдмовляв ягiд iсти, – весело замовив Попенко.
– Ну, то й чого сидиш?
– Ще рано.
– А коли ж, уночi?
– Еге…
– Красти?
– Чого красти? Бог на всякого долю родить!.. Та, мабуть, пiду, бо поки дiйду, то й сонце навзаходi буде. Принести i вам, братця?
Усi мовчали.
– Подавись ними! – процiдив крiзь зуби Жук. – Ти хоч би нашого не крав; а то щоб вiн ягiд принiс.
– Чого ти? iй-богу, принесу! Бог мене вбий, коли не принесу!
Жук мовчав. Попенко юркнув з хати.
Пiшов Попенко – i за цiлий день нiхто не проронив i слова. Шестiрний уп'явся, як кiт у сало, у свою книжку; Жук засмалив люльку, кадив на всю хату i плював немилосердно; потiм повернувся i заснув. Петрусь лежав – i дивився на хмари диму, що носилися по хатi. Вiн слiдив за ними, як вони згорталися у клубки, як розгорталися, розстелялися довгими поясами; знову як круто повертали, скручувалися, розходилися, розтягалися. Сонце якраз ускочило у вiкна – i його ясне промiння золотило тi сизi клубки диму, переливалося у його довгих поясах рiзними цвiтами, рiзними кольорами. Ту затiйливу iгру свiта з димом довго слiдили Петрусевi очi, поки не втомилися, не закрилися. Обняла його сон-дрiмота. І в тiй легкiй дрiмотi учуваеться Петрусевi i привиджуеться… Чуеться, як рипнули чоботи Шестiрного; привиджуеться: ось вiн устав, подивився, чи спить Петро; потiм пiдiйшов до постелi Жуковоi. Кулаки його заходили над чорним Жуковим обличчям; совав вiн iх i пiд нiс йому, i в зуби; примiрявся, як би дужче вдарити, – та, видно, боявся збудити i зо зла скреготав своiми гострими бiлими зубами… Се далi – очi його загорiлися-заграли… Тихо засунув вiн руку у Жукову кишеню, витяг звiдти люльку i положив на вiкнi; потiм витяг тютюн, посипав трохи на постелi, а останнiй зложив коло люльки.
– А що се ви робите? Курити збираетесь? – пронiсся чийсь пискливий голос повз вуха Петрусевi.
Петрусь розкрив очi – i здивувався… Серед хати стояв надзиратель – невеличкий на зрiст, мишастий на цвiт i схожий на мишу. Шестiрний був нi в сих нi в тих.
– Курити збираетесь? А кете сюди люлечку.
Шестiрний подав.
– Славна люлечка! славна!.. Оце добре. Хай же я ii подарую iнспекторовi.
– Це не моя, Петро Петрович; iй-богу, не моя!.. Се – ось… – i вказав на Жука.
– Нiчого, нiчого… Там ми розберемо чия.
– Я нiколи не курив i не курю! – виправлявся Шестiрний.
– Нiчого! нiчого!.. А ви чого, паничу, розтяглися, як кiт на печi? Уставайте лиш, покуримо.
Се кажучи, Петро Петрович будив Жука. Жук замурчав i повернувся на другий бiк.
– Паничу! паничу! устаньте, ради бога!
– Га? – крiзь сон спитав Жук.
– Дайте сiрничка, закурити люлечку.
– Геть к бiсу, не лiзь! – одказав Жук i закрив голову подушкою.
– Та не к бiсу, а вставайте… Чого ви так засоромилися, що й голову закрили подушкою? Уставайте, покуримо!
Петро Петрович вiдкрив лице Жукове. Жук бликнув – i схопивсь. Голова його була закустрана; очi задутi; лице заспане.
– Ануте, покуримо. Славна у вас люлечка – чудо яка! Нуте, покуримо! А ось i тютюнець… Давайте лиш його сюди!
Петро Петрович простяг руку за тютюном.
– Я не курю, – понуро одказав Жук.
– А се ж чия люлечка? чий тютюнець?
– Не знаю. З нами стоiть семiнарист. Може, його.
– Де ж той семiнарист?
– Пiшов кудись; видно, до товариства.
– Ну, хай же ми розберемо. – І Петро Петрович послав у свою кишеню i люлечку, i тютюнець.
– А ви, паничу, ще довго будете болiти? – спитав вiн Петруся, що, пiдвiвшись, сидiв на постелi. Прикро подивився на його болiзний вид, на чорнi очi.
– Нельзя так довго болiти. Видужуйте, вичухуйтесь, а то багато урокiв утеряете, у вищий клас не перейдете.
