– Клас! – захоплено сказав Роб. – Слухай, Юс, це супер, що ти летиш з батьками на море. Ти не уявляеш, як там здорово. Будеш надсилати менi цифрознiмки, добре? І листи.
Я серйозно кивнула:
– І ти менi також. Домовилися?
* * *
Спершу ми довго-довго летiли в непрозорiй капсулi. Повиходили з неi в якомусь блоцi з морськими вiртуальними картинами на стiнах – Далька каже, що в неi вдома такi самi, отже, нiчого дивного. Тодi по одному проходили медичний огляд i санiтарну обробку, а пiсля всього – iнструктаж: окремо батьки й окремо я. Інструкцiйна програма – чи то Лекторина, чи то Вчителька, – цiлу годину розповiдала, як треба поводити себе в екосистемi, й перевiряла через вiртуалку моi навички плавання. Тодi нам вiддали нашi речi. І покликали до капсули – цього разу до нормальноi, з прозорими стiнками.
Тато казав, що от, уже можна роздивитися!.. вже гарно видно!.. море!!! Мама смiялася й зойкала зовсiм як маленька дiвчинка. А я…
Я замружилася. Мiцно-мiцно. І, як менi цього не хотiлося, не розплющувала очей доти, поки ми не вийшли з капсули. Пiд ногами було м’яко, м’якше, нiж на ковзальному покриттi. А повiтря, ви уявляете, воно рухалося!!! – i вiдразу ж кинуло волосся менi в обличчя, залоскотавши щоки. Вiд нього смачно-пресмачно пахло. Морем.
…І я розплющила очi.
Море хвилювалося!
* * *
Рибка лежала на круглому каменi. Навколо ворушилися водоростi.
Я пiдкралася ще ближче. Ловити морських мешканцiв, звичайно, не можна, – але ж це не по-справжньому, вона все одно встигне поплисти геть. А цiкаво. Опустила складену човником долоню в воду – рибка ворухнула хвостиком, але залишилася на мiсцi, – та швидко опустила руку на камiнь. Послизнулася, брьохнула обличчям у воду, скаламутила воду пiском i повiтряними бульками, пiдняла невеликi хвилi.
Через хвилину море знову стало гладким i прозорим, неначе стiнка капсули.
Водоростi ледь коливалися, обiймаючи круглий камiнь. Рибки на ньому вже не було.
– Юсто! – гукнула мама з берега. – Вилазь, кому кажуть!!!
Вона кликала мене чи то вп'яте, чи то вшосте. Я поплюскалася ще трохи й вилiзла. Вiдразу стало холодно, хоча сонце свiтило яскраво-яскраво, пiднявшись майже над самою головою.
– Загорнися, – мама накинула на мене великого рушника. – Губи вже синi. От захворiеш, i нам доведеться летiти геть.
– Гадаеш, якщо нема Виховальки, то не треба слухатися? – пiдтримав ii тато.
От вiн мiг би й помовчати. Сам пiшов купатися набагато ранiше за мене, а вийшов з води осьо щойно. З його волосся ще скочувалися краплини води, падаючи прямiсiнько на розкриту книжку, сторiнками якоi бавився вiтер.
Мама перехопила мiй погляд:
– Едваре, хiба так можна? Це ж книж-ка!
– Заспокойся, Андре… – сторiнка знову перегорнулася, i тато стиха лайнувся. – Нам же казали в бiблiотецi на Базi, що це бульварне чтиво, жодноi культурноi цiнностi не мае, – вiн нарештi знайшов потрiбне мiсце й заклав книжку пальцем. – Чортiв папiр… До речi, й справдi, рiдкiсна дурня.
– Чого ж ти тодi читаеш?
Тато знизав плечима.
Я його розумiла: якщо постiйно купатися, то синiють губи. А бiльше на морi нема чого робити. Мiй персональчик i той довелося покинути в Базовому блоцi, а батьки вже були в курсi, що на екодозвiлля не можна брати з собою нiяких електронних пристроiв – щоб не збивати баланс природних бiополiв. Навiть цифрознiмки для Роба я робила здалеку, через прозорi стiни Бази.
До речi: я подивилася на сонце. Воно стояло вже зовсiм високо: що трiшки, й ми будемо йти геть, бо в години прямих сонячних променiв i, вiдповiдно, найсильнiшоi радiацii, засмагати не можна. І ми з мамою й татом йдемо обiдати. А пiсля обiду може прийти лист вiд Роба.
Я зiгрiлася та стягнула рушника. Але тепло менi було всього лиш кiлька хвилин, а тодi вiдразу ж – страшенно спекотно. Точно, зараз почнемо збиратися.
– Ходiмо, – сказала мама, дивлячись на небо.
Я скочила на ноги:
– Тiльки ще один раз булькну, добре, мам?
– Юсько!..
Але я вже мчала до моря. На пiвдорозi почула за спиною вовтузiння й вигуки, озирнулася. Засмiялася й побiгла швидше. Але тато все одно наздогнав мене й плюснувся у воду на мить ранiше вiд мене. З веселою й обуреною мамою на руках.
…Перед обiдом я заскочила до Інформацiйного центру, але листа вiд Роба ще не було. Звiсно, вони ж завжди завантажують поштову програму пiзнiше, та й пише вiн менi не щодня… але ж могло й надiйти! Шкода.
Зате годують тут нормальною iжею для дорослих. Смачною й зручною.
* * *
«Маленька моя сестричко!
(на «маленьку» не ображаешся?)»
Дякую за твою привiталку, дуже смiшна. День народження вiдзначив добре. Спочатку ми з Понтi й Кором (ти iх не знаеш) зависали в одному клубi з гарною вiртуалкою й випивкою (про випивку батькам анiтелень, домовилися?). Тодi повернувся додому, потиснув штангу десять по вiсiмдесят, i бiльше б потиснув, але вона чогось заблокувалася (мабуть, через алкоголь у кровi). Поганяв нову iграшку, яку Кор подарував. (Запрошувати хлопцiв додому не став, бо пiсля них такий свининець, що анiгiлятор глючить). Зазирнув у пошту, а тут якраз твоя привiталка. Дякую, Юс (ще раз).
Дивився новини. Ти знаеш, учора на гаугразькому кордонi двох наших убили. Із загону. І ще одного забрали в гори, а через дванадцять годин його маячок перестав ловитися (може, просто маячок зламали)…
Загалом, Юсько, я тепер дорослий. Можу вiдвiдувати блок-побачення (якби було з ким). Можу загримiти на повний строк до виправника (було б за що). Можу навiть балотуватися до Глобального парламенту. А ще…»
Читати з паперу було жахливо незручно. Але в Інформацiйному центрi тiльки так i видають листи, в роздрукованому виглядi. В принципi, я вже звикла. Єдине, коли вiтер загинае аркуш, то дуже складно знайти потрiбне мiсце.
«…зрозумiеш, що справжнiй чоловiк…»
Нi, не тут, вище. Я вхопилася пальцями лiвоi руки за горiшнiй край аркушика, а нижнiй спробувала притиснути колiньми. Тато радив читати роздрукiвки горизонтально, але то виходить зовсiм якесь збочення. Якби не вiтер…
До того ж у Робових листах часом трапляються секрети вiд батькiв. А отже, я не можу допустити, щоб текст прочитав хтось крiм мене. От i йду з папiрцем до самого берега моря, а тут вiтер, здаеться, дме ще дужче…
«…Гауграз…»
Ну, де ж воно?!.. «…до Глобального парламенту» Ура, знайшла!..
І в ту ж мить лист, як живий, вирвався менi з рук.
Здаеться, я зойкнула – перед тим, як кинутися в море з простягнутою уперед рукою, майже як тодi, коли ловила рибку. Здаеться, мама гукала щось про забруднення екосистеми й про штрафнi санкцii. А тато – це вже не здаеться, а точно, – плив попереду, вiдразу ж обiгнавши мене, але теж нiяк не досягаючи папiрця, що бiлiв здалеку, наче по водi розiклала крила втомлена птаха чайка. Так дивно: хвилi ж бiгли нам назустрiч, до берега, – а лист несло все далi й далi в море…
– Юсько, повертайся!!! – долетiв розпачливий мамин голос.
Я вже не бачила листа, навiть витягнувши шию понад водою. І повернула до берега.
