* * *
Дилда рюмсала вiдчайдушно й мовчки, не знiмаючи окулярiв: з-пiд оправи iз запрiлими скельцями блищали мокрi щоки й шморгав буряковий нiс. Дивитися на неi було шкода. Навiть Вiдкривачцi.
– Не реви, – миролюбно сказав вiн, кладучи долоню iй на плече з висоти парапету. – До осенi вiзьмуть нормальну лiтераторку. І почапаемо гуртом типу перескладати: я, ти, Бейсик…
Дилду пересмикнуло – чи то вiд дотику, чи то вiд пропонованого синонiмiчного ряду; Вiдкривачка втратив рiвновагу, ледь не полетiв з парапету на клумбу й виматюкався, пригадавши Дилду вже вкупi зi вчителькою, письменником Антоколовським та iншими класовими ворогами. Потiм посунув Горобця, всiвся зручнiше й запалив щось самокрутне й смердюче. Втiм, тут, на свiжому повiтрi, майже не вiдчувалося.
– Розслабтеся, – мовив Бейсик. – Перескладемо вже сьогоднi. Євi дехто популярно пояснить, наведуть певнi аргументи, i… – вiн багатозначно гигикнув. – А декому й без того свiтить гарантоване «дванадцять».
Дилда глянула на нього почервонiлими очима. Без окулярiв – окуляри вона протирала носовичком. Висякалась туди ж, клiпнула кiлька разiв i знову iх начепила.
Бейсик замовк, обернувшись до шкiльних дверей. До них звiдси було щонайменше десять крокiв, але iнтуiцiя його нiколи не пiдводила.
Дверi вiдчинилися повiльно, артистично, i в них з’явилася Марiсабель. Плавно, без поспiху, нi на кого не звертаючи уваги, попливла сходами вниз; еротизм ii рухiв геть перекреслював i картату спiдницю нижче колiн, i косичку за спиною, i вiдсутнiсть косметики. Бейсик присвиснув. Горобець та Вiдкривачка засовалися на парапетi. Дилда пчихнула.
– От западло, – мовила Марiсабель, зрiвнявшись iз групою. – Якби знала, пiшла б вiдповiдати першою. А тепер стирчи тут до другоi… Наче в мене своiх справ немае.
– Ти шо? – не зрозумiв Лисий. – Вона ж валила всiх!
– Начхати, – вiдгукнулася Марiсабель.
Загадковостi в ii голосi було не менше, анiж у Бейсика, а чарiвностi набагато бiльше. Назустрiч довгiй сигаретi, видобутiй зi скромного портфелика, заклацали запальнички. Дилда скривилася, але схлипувати припинила.
– Це все тому, що ми не пiшли до Єви на день народження, – мовила вона. – Я б на ii мiсцi теж образилася.
Марiсабель скоса кинула на неi погляд, у якому вiдбилося все, що вона думала про перспективи Дилдиного самотнього сорокалiття. Але тема не вартувала розвитку. Втiм, подавати неймовiрну новину отак вiдразу, без ефектноi паузи, не хотiлося. Та й присутнi були не всi, кого б Марiсабель хотiла бачити в цей момент. Отже, вона сексуально затяглася сигаретою й сперлася на парапет, розсунувши лiктями Горобця з Вiдкривачкою.
– Як повiдомляють компетентнi джерела, – прорiк Бейсик, – Єва Миколаiвна не залишилась на самотi.
І замовк, урочисто дивлячись на Марiсабель. Один-нуль. Спробувала б вона тепер бовкнути про щось свое. Зашикали б насмерть.
– Що, невже Блiнбергу обломилося? – припустив Лисий. Всi прикололися, але ненадовго; з розрiзнених вигукiв утворилася тиша.
– Ну? – нетерпляче писнув Горобець.
Бейсик насолоджувався.
Вiдкривачка зiскочив з парапета й кiлька разiв пройшовся туди-сюди по алеi, ледь не збивши з нiг Дилду, яка запобiжно вiдскочила вбiк. Дивовижно, але на його простуватiй фiзiономii вiдбувалася мисленнева робота. Зупинився раптово, з-пiд його кросiвок вилетiла хмарка пилюки, як вiд колiс автомобiля, що рiзко загальмував. Обернувся до Бейсика:
– Стар?!
– Стар, – трохи розчаровано, хоч i не без поваги пiдтвердив той.
– Уб’ю гада.
Дилда здригнулася, спiткнулась об бордюр. Лисий i Горобець перезирнулися, намагаючись збагнути уривки iнформацii; випитувати повнiшу версiю було стрьомно. Лише Марiсабель, випустивши в небо вузенький, нiби мiнiатюрний смерч, струмiнь диму, вимогливо мовила:
– Не зрозумiла.
– Шо тут незрозумiлого, – процiдив Вiдкривачка. – Я завжди казав, що вiн сука найостаннiша. Поперся. Ще й з подаруночком, мабуть. За нашi бабки. Сволота.
Бейсик хихикнув. Вiн нiколи не видавав усю цiнну iнформацiю вiдразу, тiльки порцiями. І всi про це знали.
– Ну? – не витримала Марiсабель. Два-нуль.
– Не треба шкодувати грошi на прощальний подарунок улюбленiй вчительцi, – iгноруючи однокласницю, проказав Бейсик й iнтимно пiдморгнув Вiдкривачцi; адже вони обидва й не думали здавати нiяких грошей. – Тим бiльше, що староста вiдпрацював за всiх. От тiльки не треба заздрити.
– Кому заздрити? – продзвенiла Дилда.
Бейсик розвiв руками:
– Питання, звичайно, цiкаве. Я б вiдповiв, що Євi: у ii вiцi!.. але, якщо подумати, – вiн скривився. – Килим у директриси… фi. Хоч би дали звiльнитися за власним бажанням. Зате комусь – дванадцять балiв. Отже, повертаючись до питання, це як подивитися…
– Стар iде, – пiдкреслено байдуже кинув Горобець.
Усi обернулися: синхронно, як на урочистiй лiнiйцi.
Стар крокував паралельною алеею шкiльного парку, перiодично щезаючи за тополями i знову з’являючись у геометрично однакових вiдрiзках мiж ними. Його баскетбольна постать у костюмi й краватцi вiдштовхувалася вiд землi пружно, нiби хотiла злетiти; i справдi, поблизу якогось дерева Стар змахнув дипломатом, перекинув його, нiби м’яч, в iншу руку та у височенному стрибку торкнувся кривоi гiлляки, що порушувала форму тополиноi крони. Й пiшов далi, закинувши голову, нiби рахував ластiвок у небi. Однокласникiв вiн, звичайно ж, не помiтив. І чхати на них хотiв – з високого, звiсно, дерева.
Дилда подалася вперед, знову топчучи клумбу, але передумала, не гукнула. Вiдкривачка стис кулаки та пробурмотiв щось непристойне крiзь зуби. Лисий гмикнув, Горобець неголосно, але виразно присвиснув. Бейсик скорчив одну iз своiх багатозначних гримас, змiст якоi можна було б розписати щонайменше на два абзаци.
– А я пройшла кастинг на реалiтi-шоу «Я – зiрка!» – дуже голосно оголосила Марiсабель. – Зйомки почнуться за три днi!! У Зрiзi!!!
Вона зiскочила з парапета, але невдало – зачепилася спiдницею за якийсь виступ, причому подiл задерся негарно, без натяку на сексуальнiсть. Марiсабель смикнулася, почувся трiск, i позаду над колiном повис прямокутний шмат. Щоправда, Стар цього не побачив.
Вiн взагалi нiчого не бачив, крiм ластiвок i слiпучого сонця.
Привiт, тату!
А у нас сьогоднi дощ. І вчора теж був. А позавчора трiшки йшов, а тодi перестав, i понад морем була веселка. Велика-велика, бiльша за арку над пiдйомним мостом. До речi, мiст скрипить i гойдаеться, жах якийсь. Роза боiться й ходить в купальню через чорний хiд. Робiтники обiцяли минулого тижня, що завтра вiдремонтують. Але ж дощ.
Сеньйорита Марiя каже, що в нас нудьга зелена. Сеньйорита Стефанi теж так каже. А ще вони постiйно теревенять, як весело в мiстi, i з якими хлопцями цiлувалися, i про моднi сукнi, i про те, хто чий батько. Вони постiйно з мене смiються, коли я не бачу. Тату, хай вони поiдуть геть! Для чого вони? Товаришувати з ними зовсiм нецiкаво, тому що дурнi. І бояться Драго.
Я хотiла тобi написати не про них, а про Драго. Роза наказала, щоб його закрили у вежi, уявляеш?! По-моему, вона перевищуе повноваження. Може, замiниш менi дуенью? Кастеляншу ж замiнили. Чи накажи iй. Там бiйницi незаскленi й дощовi краплинки залiтають. І йому сумно, мабуть. Вiн же iнi-цiйований, вiн усе розумiе. І розмовляти з ним цiкавiше, нiж iз сеньйоритами. А Роза перелякалася, тому що ми лiтали над морем наввипередки. Й усiх пажiв iз iхнiми дикими драконами перемогли! Нехай його випустять!!!
А взагалi у нас все гаразд. Лише сумно через дощ. Море зовсiм сiре. Я читаю книжки, але менi не все дають. Одну Роза взагалi поставила на верхню полицю у другий ряд i заховала в коморi драбинку. А сеньйорита Стефанi каже, дуже цiкава. Ти накажи, щоб менi дали! Називаеться «Декамерон».
Хотiла написати, аби ти приiхав. Але ж ти усе одно не приiдеш, у тебе справи й обов’язок перед Батькiвщиною. Я розумiю. Я ж принцеса.
Тодi забери мене звiдси!!!
Твоя Евiта.
21.09.14.
РОЗДІЛ IV
Зампродюсерка сказала, що зателефонуе сьогоднi у другiй половинi дня. І дотепер не потелефонувала. Марiчка починала нервувати.
Бiльш iдiотське заняття, нiж стирчати на цьому горищi, годi було вигадати – навiть з поправкою на багатющу Толiкову фантазiю. Спека пiд розжареним дахом стояла неймовiрна, вiд пилюки й павутиння не було чим дихати, плюс постiйнi напади сумнiву, чи ловить тут мобiла, зважаючи на цiлий лiс теле- й радiоантен над головою. Але найгiршим був, звiсно ж, Толiк.
