Хотiлося палити. Страшенно.
* * *
– Катя телефонувала! – повiдомила з кухнi мама.
– Ага, – вiдгукнувся вiн.
Пiшов у душ. Сьогоднi вiн уже був у душi двiчi: вранцi й пiсля тренування, – але в таку спеку досить пробiгти вулицею, i вiд футболки несе, як з роздягальнi на зборах, нiякi антиперспiранти не допомагають. До речi, мама випрасувала бiлу сорочку чи, як завжди, забула? Треба нагадати, ще е час.
Часу було достатньо, щоб пройти кiльканадцять бiлетiв з лiтератури. Спрямувавши тугi струменi собi на плечi, Стар залiзно вирiшив так i зробити. Скласти iспит краще за всiх у класi! А чом би й нi, йому це не складно. Головний затик – вiршi. Особливо той довгий, про вiйну, з п’ятого бiлета. От iз нього й почнемо.
Закрутив кран i, не втримавшись, глянув у дзеркало. Бреше вiн усе, цей психований Бейсик, i тiпа-правдивi його джерела теж брешуть. Про те, нiби у малих чоловiкiв завжди бiльший, нiж у високих, – повна фiгня, маячня в надii на прихильнiсть Вiдкривачки. А Марiсабель хихикала, бо дурна. Всi вони дурнi, малолетки сопливi. Всi до одноi.
Обкрутившись рушником, Стар вийшов iз ванноi кiмнати. І ледь не зiштовхнувся з мамою; в ii руках, затиснута мiж двома ганчiрками, парувала величезна каструля. Знову стало спекотно. Мама скрикнула, вiдступивши на крок:
– Сергiю!
– Я не хотiв. Попередила б, чи що.
– Мiг би обваритися! Це компот. Вiднеси на балкон. Тобi Катя телефонувала.
– Вже знаю, – вiн акуратно перехопив iз ii рук ганчiрки; праву долоню вiдразу ж обпекло крiзь витерту тканину. – Чорт! Навiщо я тобi рукавицi подарував?
– Вона знову телефонувала. І просила передзвонити.
– Їй треба, хай дзвонить. Ти мене пропустиш чи як?
Мама вiдступилася, i Стар на простягнутих руках понiс каструлю з компотом по коридору. Гаряча пара миттево зiпсувала весь ефект вiд прохолодного душу; гаразд, перед тим як вийти, залiземо ще раз. У дверях вiтальнi вiн обернувся:
– Випрасуй сорочку, мам! Чуеш?
Залишивши компот холонути (ха-ха!) на балконi, Стар пройшов до себе в кiмнату. Увiмкнув дзижчалку-вентилятор: голосно загуло, на стiнах зашурхотiли кутики плакатiв iз гравцями Ен-Бi-Ей, але прохолоднiше в тiсному тамбурi з вiкнами на сонце не стало. Стар вилiз iз ногами на диван, що займав пiвкiмнати, i розкрив хрестоматiю. Вiрш про вiйну не викликав нiяких почуттiв, окрiм нудьги, – навiть здоровоi спортивноi злостi. А треба.
Не те щоб вiн хотiв вiдтягнути момент. Але, врештi-решт, треба ж хоч якось збадьоритися, позначити високу мету, як би висловився Бейсик. Не встаючи, Стар простяг руку до полички, намацав мiж корiнцями книжок i витягнув за куточок вузький конверт. Помилувався голографiчною емблемою турфiрми: дракон на переливчастому гребенi хвилi. Вiдкрив, провiв пальцями по рельефному паперовi з округлим i тьмяно-блискучим, як бронзова медаль, текстом. Краса!..
А бабки народ ще пiдзбирае. Куди вони подiнуться?
Зiтхнув i героiчно позирнув на перший чотиривiрш. Прикрив книжку, заклав пальцем, спробував повторити. З першого разу, звичайно ж, не вийшло.
А другий перебив телефонний дзвiнок.
– Дилда? – напiвзапитально, замiсть «алло», сказав Стар. І вгадав.
– Я тобi телефонувала, – у ii голосi, як завжди, тремтiла образа. Не на нього, а на життя. – Тобi мама казала?
– Нi, – збрехав вiн. – А що сталося?
– Та нi, нiчого. Просто, по-перше, ти маеш у зошитi по Лiмбергу про види аберацiй?
– У зошитi немае. Але в пiдручнику ж усе написано, вiн бiльше не запитае. А ти що, лiтературу вже вивчила?
– Звiсно. А ти ще нi? Маеш проблеми? Я взагалi-то могла б прийти й…
– А по-друге?
– Що? – не зрозумiла Дилда.
– Я питаю, що по-друге? «По-перше» проiхали.
Зависла мовчанка. Стар мiг закластися, що ображена тепер уже на нього особисто Дилда вирiшила кинути слухавку й навiть пiднесла ii до апарата. Але потiм передумала.
– По-друге, – вона говорила дзвiнко, нiби падали металевi сльози, – я сьогоднi не зможу прийти. До Єви на день народження. Маю справи.
– Якi справи?
– У мене… у мене iспит пiслязавтра!.. Коротше, я не мушу нiчого пояснювати. Ти староста, я тебе попередила. Бувай.
Стар прослухав кiльканадцять коротких гудкiв, знизав плечима. Теж дурепа.
Знову вiдкрив хрестоматiю. Военний вiрш розлягся папером, безкiнечний, нiби окружне шосе, завертаючи за горизонт наступноi сторiнки. Щоб ступити на цю дорогу, Стар потребував бiльше мужностi, нiж мав пiсля розмови з Дилдою. Іспит у неi!.. а в кого не iспит? Повний iдiотизм. Але Дилда принаймнi без проблем здала двадцятку. Чого не можна сказати про багатьох iнших.
Вiн усе ще тримав у руках слухавку. До речi. Натиснув на важiль i, почувши довгий гудок, по пам’ятi вистукав номер Марiсабелi. Пам’ять на цифри Стар мав добру, вiн запросто тримав у головi телефони мало не всього класу. Якби з вiршами було так само легко!..
– Драстуйте! Можна Марину? Запитуе староста класу.
Звичку солiдно називатися Стар виробив давно: це скорочувало вступну частину розмови й вiдкривало серйозний кредит довiри з боку батькiв однокласникiв, а особливо однокласниць. Але не завжди в тему: балакуча бабуся Марiсабелi буквально вчепилася в нього, з деталями, як родичевi, розповiдаючи, чому саме онуки немае вдома. Стар пропускав ii слова повз вуха цiлими пачками, вишукуючи зачiпку для втечi вiд розмови: нiбито йшлося про якийсь конкурс красунь у телевiзорi… й наплела ж Марiсабель своiй наiвнiй бабцi! Врештi-решт вiн зачепив лiвою рукою важiль. Справдi, геть випадково. А що, бувають перешкоди на лiнii!
Бейсик, як повiдомила його мати, пiшов до iнтернет-кафе. Лисого просто не було вдома: його старший брат не пояснив, чому. Ще кiлька номерiв узагалi не вiдповiдали; де той народ носить, нiби нiкому не треба готуватися!.. А от Горобець зняв слухавку сам.
– Старе? – в його голосi не було ентузiазму. – Привiт.
– Привiт. Зубриш?
– Ну? – Горобець явно нервував. Чого б воно?
– Збираемося бiля метро, у пiв на сьому, як домовлялися. І грошi прихопи.
– Якi грошi?
– Слухай, – теревенити з ним хотiлося не бiльше, нiж iз Дилдою чи бабцею Марiсабелi. – Не клей дурня. Я майже половину доклав своiх, iз тих, що в мене на мопед.
– На фiга?
Стар вилаявся повз слухавку. Хоча можна було й не повз.
– Старе, – голос Горобця раптом понизився, став майже iнтимним. – Я тобi щось скажу. Я так бачу, ти ще не знаеш, усi бояться казати, сволота, а я скажу. Ти мене чуеш?
У чому сила шiсток: iх зневажаеш, але слухаеш, нiкуди не дiнешся. Стар скривився, зчепив зуби й коротко мовив крiзь них:
