Як довго, з нудьгою подумала Ева. Хоча, власне, куди поспiшати?
– Тягнiть бiлет.
Десь на краю поля зору над рядами бiлих прямокутникiв зависла рука з короткими пальцями й обкусаними нiгтями. Проробила кiлька шулерських пасiв – клас вiдгукнувся безрадiсними нервовими смiшками – i нарештi спiкiрувала вказiвним пальцем донизу.
Щезла разом iз бiлетом. Пiдводити очей Евi не хотiлося.
– Шiстнадцятий.
– Добре, – вона зробила вiдмiтку. – Йдiть готуйтеся.
– А якщо я без пiдготовки? – запитав хлоп’ячий голос. – Менi тодi належать додатковi бали, так?
Класом пробiг гомiн, i стало зрозумiло, що тут якийсь пiдступ; iз цим Дмитрiевим, ледве пригадала Ева, нiколи не миналося без пiдступу. Нехай. Сьогоднi вона вiдчувала себе невразливою, як фортечний мур над морем. І такою ж байдужою.
– Спробуйте.
– Поети-авангардисти початку столiття, – з невловимою iнтонацiею в голосi почав Дмитрiев. – Рiзноманiтнiсть напрямкiв i шкiл. Творчiсть Петра Деомидова. Розповiдаю. На початку столiття в поезii буйним цвiтом розцвiв авангардизм. Напрямкiв i шкiл було дуже багато. Найяскравiшим представником своеi школи був Петро Деомидов, який прославився авангардистською поезiею. Друге питання: образ Микити в романi «Хлiб» (А.Мiненко). Це дуже яскравий i виразний образ, у якому талановитий письменник А.Мiненко майстерно розкрив свое бачення психологii головного героя. Роман «Хлiб» заслужено вважають…
Вона подивилася перед собою, понад головою вiдповiдача i решти переляканих, але зацiкавлених голiв. За останньою партою в компанii напiвсонноi тiтки з районо страждав фiзик Лiмберг. Зустрiвся поглядом з Евою i миттю опустив очi: йому було соромно. За те, що малодушно погодився пiдмiнити директрису; що нетерпляче, як наречена моряка, очiкуе на ii повернення; ну i, звичайно, за свiй майбутнiй звiт, вiд написання якого не вiдкараскатися. Ева посмiхнулася. Нiякоi жалостi до Лiмберга вона не вiдчувала.
Вона взагалi не мала сьогоднi нiяких почуттiв.
– У вас усе? Два.
– А додатковi бали? – пiдступно поцiкавився учень.
– Це з урахуванням додаткових, – пояснила Ева. – Прийдете на переекзаменування. І раджу все-таки пiдготуватися. До речi, Анна Мiненко – жiнка. Наступний!
Наостанок вона ковзнула поглядом по його обличчю: розгубленi оченята помiж червоними крилами вiдстовбурчених вух. Це ж як?!.. адже вчителька мала оцiнити винахiдливiсть та натягнути задовiльну оцiнку, на що вiн i розраховував; сорi. Сьогоднi ти мав справу з чистою функцiею, позбавленою почуття гумору.
Клас замовк, зачаiвся так, що з задньоi парти почувся шелест сторiнок дамського роману на колiнах у районошноi тiтки. Бажаючих не було в принципi.
– Димов, тягнiть бiлет. Андреева, ви готовi вiдповiдати?
– Так-так, Єво Миколаiвно, – на блiду вiдмiнницю в окулярах було шкода дивитися; себто, комусь iншому було б шкода. – Бiлет номер сiм. Перiодизацiя лiтератури двадцятого столiття. В цiлому… ну… На сьогоднi iснують три основнi перiодизацii лiтератури цього перiоду. Згiдно з першою, вся лiтература двадцятого столiття дiлиться на три основнi перiоди, кожен з яких, в свою чергу…
…Вiйськовi почестi обмежилися багряними подушками, до яких прикололи хрести й багатопроменевi зiрки нетутешнiх орденiв, i залпом з триногоi ракетницi, схожоi на фотографiчний штатив. Вартовi солдатики вимахували в повiтрi несправжнiми гвинтiвками з оперетковими штиками. Двое спiвробiтникiв, що спостерiгали за церемонiею, звичайно ж, були в цивiльному. Ева так i не змогла розiбратися, з котрим iз них iй довелося нещодавно бесiдувати. Обое дивилися на неi з однаковим казенним спiвчуттям, за яким маячило якесь таемне, навiть iнтимне знання – i докiр: адже вас попередили, Єво Миколаiвно. Вголос нiчого подiбного, звiсно, не казали. І вона вiдмовлялася розшифровувати цi погляди, намагаючись зосередитися на чомусь iншому, на важливому й головному; хоча б тепер…
Не виходило.
Всього лиш товстелезний шар гриму на мертвому обличчi, що розпливався й змiнював колiр вiд спеки. Вiдблиски на складках лiловоi тканини, надто яскравоi й благенькоi, мабуть, пiсля хiмчистки. Бiлi рукавички; а це неправда. Бiлих рукавичок вiн нiколи не носив… нi в прямому, нi в переносному розумiннi. То й що?
А потiм була земля. Суха, проте липуча, вона нiяк не хотiла вiдставати вiд долонь. Тi ж солдатики, попритулявши рушницi до огорожi сусiдньоi могили, браво накидали лопатами пристойного пагорба. Просто перекопана земля. Потiм, коли вона осяде, можливо, встановлять якийсь пам’ятник… Ева подумала, що нiколи бiльше сюди не прийде. Навiщо?
Ракетниця виявилася майже саморобною, з тих, якими особливо фееричнi громадяни пiдтримують новорiчний салют. Оглушливо вдарило по вухах, у гарячому повiтрi блиснув спалах, потiм згори посипалися, кружляючи, цiлком матерiальнi й вогненебезпечнi iскри. Одна з них пропалила блузку на плечi, обпекла шкiру, й Ева зойкнула, а цивiл…
– У вас усе?
– Все, – пробелькотiла Андреева. Вiдмiнниця, золота медаль… для чистоi функцii це не аргумент. Вiдповiдала вона посередньо, на вiсiм-дев’ять. Ну, нехай, одне-два додаткових запитання заслужила:
– Коли i де вiдбулася прем’ера спектакля за п’есою Леонiда Ланового «Порох»?
Дiвчина приплющила очi пiд окулярами i, нiби читаючи з невидимого аркуша, вiдрапортувала:
– Двадцять п’ятого червня дванадцятого року. В театрi Сучасноi драми.
– Правильно. А як ви вважаете, чому герой п’еси зрадив свою наречену?
– Тому що… – вона затнулася. Зняла окуляри, тодi знову iх почепила; за скельцями, наче дощ, зiбралися сльози. – Вiн ii… я думаю…
– Ви не читали, – пiдсумувала Ева. – А в пiдручнику цього немае. Вiсiм балiв. Можете йти.
Вiдмiнниця схлипнула, рвучко звелася на ноги, вхопила речi – на пiдлогу з гуркотом впала ii сумка i хрестоматiя з-пiд парти сусiда, – i вже у дверях встрягла довгим носом у декольте директриси. З останньоi парти пiдхопився фiзик Лiмберг; та дарма, його нiхто не збирався отак просто вiдпускати. Директриса тримала паузу. Пiд ii поглядом чиновниця з районо нiяк не наважувалася перегорнути сторiнку.
Напевне, все це було смiшно. Ева глянула в список:
– Євстратова, тягнiть бiлет. Васильченко, я вас слухаю.
– Перерва! – пролунав гучний голос директриси. – Іспит продовжиться о чотирнадцятiй нуль-нуль. Зайдiть до мене, Єво Миколаiвно.
Клас тихо, без ентузiазму попiдводився з мiсць. Ева знизала плечима й закрила журнал. Функцiю зупинено, всього-навсього.
У коридорi вона наскочила на Лiмберга. Фiзик прогулювався пiд стiною, почитуючи цитати з великих на дощатих планшетах. Справдi, чим не поважне заняття. Зупинилася – не вiд спiвчуття, просто щоб вiдтягнути вiзит до директриси. Безгучнi тiнi учнiв ковзали повз них, намагаючись не потрапляти вчительцi на очi; перший вибух обурення пролунав знизу миттю пiзнiше, наче далекий грiм услiд уже згаслому небесному спалаху.
– Даремно ви так, Єво Миколаiвно, – кинув Лiмберг, конспiративно задерши голову догори.
– Що – даремно?
– Влаштували розгром. Катя Андреева йде на золоту медаль, ви ж це знаете. Крiм того, я впевнений, вона читала п’есу, просто ви збили ii з пантелику. Навiщо?
– Що – навiщо?
– Навiщо вам це потрiбно?
Цiкава виходить розмова, констатувала Ева без натяку на внутрiшнiй смiх. Найкумеднiше, що Лiмберг однозначно стенографуе ii в пам’ятi. Й мета в нього, звичайно ж, найшляхетнiша: розiбратися, зрозумiти, допомогти. Всi навкруги нiби змовилися iй допомагати!..
…Наполiг, що опiк треба змастити маззю, передбаченою для таких випадкiв в особистiй аптечцi спiвробiтника цивiльних спецслужб. Аптечка знаходилася в кабiнетi, тому самому – чи точнiсiнько такому ж – де Ева була минулого разу, i позаминулого, i так далi. Дракон, сiмейне фото, комп’ютер, монiтор якого чомусь розвернули на три чвертi до дверей. Втiм, зрозумiло, для чого. Щоб вiдразу. Навiдлiг.
– Перепрошую, – досить переконливо знiтився цивiл, повертаючи монiтор у висхiдне положення. – Перед церемонiею я саме… Ми заблокували сигнал з iхнього сервера, йдуть переговори. Можете не хвилюватися, крiм нас iз вами цих фотографiй поки що нiхто не бачив.
«Поки що» в нього вийшло професiйно, майже без притиску. І часу iй дали рiвно стiльки, скiльки треба. Щоб устигла впiзнати й жахнутися, але не надто роздивилася подробицi, навряд чи такi смаженi, як того вимагае класика жанру. Далi мала вiдбутися душеспасительна бесiда, що вiдразу й розпочалася. Нудна, наче поховальний цивiльний костюм.
Ось тут Евi i стало байдуже. Жiнка перетворилася на функцiю. На той момент – аналiтичну функцiю, яка розмiрковуе, чи це можливо. Технiчно.
З фотографiями найпростiше: цивiли озброенi будь-якою оптикою. Чи вони справдi потрапили до реального iнтернет-видання? – вона тодi ковзнула поглядом по заголовку веб-сторiнки, не читаючи, – та яка рiзниця. Пiдбити зграю десятикласникiв не пiти на день народження до вчительки ще легше. І, мабуть, зовсiм не важко проiнструктувати певним чином окремо взятого хлопця п’ятнадцяти рокiв…
Та невже вони зрежисували навiть iскру вiд салюта?
