– Давай.
– Отже, так, – заторохтiв Горобець. – Ми порадилися й вирiшили… Нiхто не йде. Ну й грошi, звичайно ж… шкода, що ти вже влетiв iз цим подарунком. А повернути нiяк не можна?
– Почекай… Куди не йде?!
– До Єви. Їй самiй, мабуть, не до того, поховання завтра…
– Я перепитував, – роздiльно мовив Стар. – Вона нiчого не вiдмiняла. Вона на нас чекае.
– Та ну тебе, Стар… Якого хрiна? Їi все одно випруть зi школи, вона ж донька цього фашиста. На iспитi по-любе нiкого не завалить, буде тихше трави… так на фiга, питаеться, висуватися, лизати задницю старiй? Особисто я не по цих справах. Не в кайф.
– Якого фашиста?..
Це все, на що його вистачило.
Стар слухав короткi гудки, геть не пам’ятаючи, чи вiн сам вдарив кулаком по важелю, чи гад Горобець перелякано кинув слухавку. А, власне, яке це мае значення? Тим бiльше, що Горобець зробив свою гарну пiдлабузницьку справу: повiдомив його. Стояв би, як iдiот, пiвгодини бiля метро… а пiслязавтра однокласники робили б однаковi козячi писки: «Сорi, Старе, я думав (-ла), ти в курсi». Безсовiсно списуючи в неi пiд носом, – «тихше води!» – i тiльки вiн один не смiв би пiдвести погляд вище вчительського столу…
І чия це, хотiв би вiн знати, iдея? Вiдкривачка пригадав переекзаменування позаминулого року? Бейсик – з любовi до мистецтва експерименту над людиною? Чи Марiсабель – як завжди i скрiзь, через ревнощi? Вiд останнього припущення вiн почервонiв. І впрiв; але все одно час пiд душ.
Якi все-таки козли! – Стар вилляв на плечi пiвбанки гелю й почав розмащувати його по грудях i пiд пахвами. З усього класу ранiше про Лiлового полковника знала, максимум, одна Дилда, та й то не факт. Та вiн iм глибоко байдужий, той полковник. Тут iнше. Просто в кайф почувати себе сильнiшим i крутiшим за когось, особливо, якщо цей «хтось» виказав свою слабкiсть. І вдесятеро кайфовiше – якщо перед ним, кимось, треба було пiслязавтра труситися зi шпорами пiд партою, але внаслiдок останнiх подiй вже далеко не так страшно…
Тобто перед нею.
Лiловий полковник… Вiн, Стар, знав. Вiн прочитав усе, що знайшов на цю тему в iнтернетi. Так, диктатор, так, жорстокий i кривавий, але вона… Принцеса! Справжнiсiнька! Їй, мабуть, варто було натякнути, й вiдразу робилося все, чого б вона не забажала, i цiлий Зрiз без залишку належав iй… сказитися можна. Так дивно, а ранiше вiн дивився на неi – й не помiчав. Стар облизнув губи: хлорована вода з мильним присмаком гелю. Та хто сказав цим придуркам, що вони взагалi гiднi переступити порiг ii дому?!
Пiд пахвами кололо. Намилився й пройшовся бритвою: якщо в спеку вiдпустити там волосся, то нiяких дезикiв не вистачить. Про всяк випадок пошкрябав i щоки, хоча вони, чесно кажучи, приводу не давали. Вiдкривачка, Лисий i деякi iншi пацани солiдно, по-дорослому обговорювали проблеми, пов’язанi з голiнням, i Стар часом сумнiвався, чи все в нього гаразд. І прищiв чомусь немае: з одного боку нiби класно, а з iншого – це ж, по iдеi, ознака статевого розвитку… Як завжди, оглянув себе в дзеркалi у повен зрiст. Нормально!..
Вiдхилив дверi, впускаючи iлюзiю прохолоди, переконливу першi кiлька секунд:
– Ма! Ти сорочку випрасувала?
– Зараз, Сергiю, в мене суп на плитi.
– Ну ма!!!..
– Ти що, сильно поспiшаеш? – вона виглянула з кухнi, вкрита бiсером поту. – Здаеться, в тебе ще е час. Я звiльнюся за десять хвилин.
Вiн зiтхнув:
– Давай швидше, а? Треба ще квiти купити.
– Що, крiм тебе нема кому?
– Я ж староста класу.
Магiчний титул допомiг, як завжди, вiн допомагав у найрiзноманiтнiших ситуацiях, компенсуючи незручностi громадського навантаження. Їй вiн також скаже: я прийшов, бо я староста класу. А зовсiм не тому, що пiдло сподiваюся на особливе вiдношення пiд час iспиту. І тим бiльше не тому… про що вона ще може подумати?
Мама винесла зi спальнi сорочку на плiчках. Стар щедро втер пiд пахви антиперспiрант iз запахом медичного спирту. Взагалi-то мама мала рацiю: ранувато виходити за пiвтори години. Хоча йому таки треба купити квiти. І не хапати ж будь-що…
Стар узяв з полицi конверт iз голографiчним драконом. Подумав i вклав його в другий, бiлий, витрусивши звiдтiля купу фоток «три на чотири», якi залишилися пiсля военкомату i паспортного столу. Залiпив, подивився на свiтло: дракона й хвилю було видно ледь-ледь, нiзащо не вгадаеш, що там усерединi. Вiн попросить ii не заглядати туди до вечора пiслязавтра. І нехай Дилда i всi, хто спромiгся здати по двадцятцi, скiльки завгодно не вiрять, що вiн про це попросив. А решту вiн так чи iнакше заткне, якщо спробують бодай щось ляпнути.
Чорт. Треба було ненав’язливо розпитати у вчительськiй, якi вона любить квiти.
…Вже на схiдцях вiн злякався. Що квiти не такi, ну що для неi, питаеться, якiсь там троянди? У неi в замку, напевне, пiдлогу посипали трояндовими пелюстками. І ця путiвка, та ще й в iдiотському слiпому конвертi, наче хабар… Головне, не забути висловити спiвчуття. Коли?! – вiдразу на порозi?.. Чи спочатку привiтати?.. чи пояснити, чому власне… як…
Вiн вiдчував, що змок, що запах поту легко перемагае антиперспiрант, що треба якнайшвидше, розвернувшись на сто вiсiмдесят градусiв, бiгти в душ… Але палець уже сам по собi натиснув гудзик дзвоника, втинаючи шлях до вiдступу.
– Зараз! – притлумлений голос iз казкового замку з драконом.
Їi звати Ева. Ева Роверта. Принцеса Евiта.
Клацнув замок.
Гаряче повiтря iз запахом ванiлi. Жiнка в маленькому фартушку поверх чорноi сукнi. Щось в’язке й задушливе в горлi…
– Здрастуйте… Єво Миколаiвно.
– Старченко, – вона усмiхнулася сумно, наче вiдразу все зрозумiла. – Проходь.
Драстуй, тату!
Тут зима, дуже холодно, деякi дерева вже без листя. Вчора навiть комин затопили! Цiкаво дивитися на вогонь, майже так само, як на море. Але в лiтнiй резиденцii все одно краще. Я б хотiла завжди там жити.
Сеньйор Рiчес замовив тобi новi пiдручники. Це добре, тому що старi ми вже пройшли. Цього року в нас гуманiтарний ухил. Менi подобаеться. Подбай, щоб i далi був гуманiтарний, я цю математику ненавиджу! А фiзику взагалi. З неi навiть пiдручникiв немае, тобто, всi вони неправильнi, каже сеньйор Рiчес. Вiн задоволений мною. Я вже пишу без помилок п’ятьма мовами! Каже, що я дуже-дуже здiбна учениця.
Щоправда, Вiлья смiявся. «Спробував би твiй сеньйор Рiчес так не сказати, знаеш, що б йому було?» А що б йому було, тату? Вiлья старший вiд мене на рiк. Його мама кастелянша у зимовому замковi. Ми товаришуемо.
Ти уявляеш, тут пiд пiвнiчною стiною вiдбивалка!!! Вiлья показав менi. Вiдбивалка – це… Ну, вона вiдбивае, наче дзеркало, а якщо ходити туди й сюди, з’являеться зображення, просто з повiтря! Ми iх багато наробили, дуже смiшнi, особливо тi, де я з висунутим язиком. Роза сказала: «Ти принцеса, тобi мае бути соромно». Але менi не дуже соромно, вони ж усе одно пощезали потiм. А так я б тобi надiслала на згадку.
Приiжджай, тату! Тут добре, хоча й зима. А може, ти вже влiтку приiдеш? У лiтню резиденцiю, так? Тодi поки пиши довшi листи. Знаеш, Вiлья каже, що iх узагалi пишеш не ти. Бреше, еге?
Твоя Евiта.
21.02.12
РОЗДІЛ ІІІ
– Бiлет номер двадцять п’ять. Ги-ги. Історичний роман двадцятих рокiв минулого столiття. Нi фiга собi!.. Творчiсть Г.Ан-то-ко-ловського. Тю!.. а хто це такий?
– Не кривляйтеся, Бушняк. Якщо ви не готовi, кладiть бiлет i можете бути вiльнi.
Щось таке чулося сьогоднi в ii голосi. Невловиме, як низькi частоти у трiснутiй органнiй трубi. Байдужа й безжалiсна звукова хвиля, на шляху якоi краще не стояти; той, хто опинявся в безпосереднiй близькостi вiд ii джерела, добре це розумiв. Всi до одного. Починаючи з директриси, яка пiсля трьох поспiль негативних оцiнок (а хто винен, що клас з’явився всуцiль не готовим до iспиту?) вибiгла з класу, мабуть, порадитися з кимось вищим за рангом – i закiнчуючи оцим вилупком, що на очах губив залишки нахабства й хулiганського куражу.
Бушняк ковтнув, притих, пiдвiвся з-за екзаменацiйного столу. Якщо вiн, другорiчник, не складе iспиту i знов не буде переведений до наступного класу, то загримить прямiсiнько в армiю. Вiн чудово знав, що класнiй керiвничцi про це вiдомо. Але не мiг собi уявити, наскiльки iй буде байдуже.
Функцiя, що приймае iспит з лiтератури в десятому класi. Не бiльше того.
– Хто наступний?.. нема бажаючих? Тодi продовжимо за списком. Дмитрiев.
