– Чорт забирай! – вдруге вилаявся Консул. – Така робота нiкуди не годиться! Як можна проводити вербовку, залишаючи у континуумi найближчих родичiв людини? Чому я про це не знав?
Гелiодор спокiйно знизав плечима. Марк Светонiй кiлька секунд про щось роздумував, заплющивши очi, пiсля чого пiднявся з крiсла, обiйшов стiл i поглянув на Префекта Преторiя впритул.
– Ви ще тут? Дiставайте його звiдти, Гелiодоре!
Гелiодор мовчки встав, вiддав честь, притиснувши кулак до металу кiраси, крутнувся на пiдборах i зник за дверима.
Роздiл 1
07.30 03 жовтня 2017 р. Украiна. м. Днiпро
Погода оптимiзму не додавала – вiд початку ранкових сутiнок йшов дрiбний холодний дощ. Автомобiлi, якi дiловито сновигали за вiкном, мали неохайний вигляд. Пiдкидали похмуростi картинi осiннього ранку й каштани – вони захворiли ще пiд час лiтньоi спеки i тепер стояли майже голi. Мокрi, безлистi i чорнi.
Дмитро зiтхнув i поглянув на годинник. Стрiлки вказували на сьому тридцять. За годину вiн мае бути в iнститутi. Сьогоднi першою парою iсторiя, а це, поеднуючись з непривiтною картиною за вiкном, примушувало гарячково вiдшукувати причину не виходити з дому. Втiм, перегорнувши кiлька з найбiльш популярних «вiдмазок», Дмитро зрозумiв, що жодна з них не пiдходить. На ГРВІ вiн «хворiв» позаминулого тижня, а минулого понедiлка прогуляв першу пару взагалi без вагомих на те причин. Тож тепер, ризикнувши iгнорувати вiдвiдини предмету з назвою «Історiя», цiлком вiрогiдно мiг наразитись на двiйку у семестрi. А це вже проблема.
Дмитро не любив iсторiю. Так було не завжди, ранiше вивчання ii навiть приносило задоволення. У сьомому класi вiн попросив батька принести з кафедри репродукцiю картини Шарля Ленепве «Жанна д’Арк пiд час облоги Орлеана». Дмитро мiг годинами роздивлятись репродукцiю, уявляючи, якою насправдi була героiня середньовiчноi Францii. І не лише Орлеанська дiва цiкавила його, являючись крiзь глибину столiть, були й iншi улюбленi персонажi. В розкiшних античних вбраннях або закутi у залiзо лицарських обладункiв, позбавленi страху могутнi воiни i мрiйники-вченi, винаходи яких колись круто змiнили хiд iсторii. А як цiкаво було слухати розповiдi шкiльного вчителя про часи, що давно минули! Слухати i уявляти себе то командиром римського легiону, який, сидячи у сiдлi баского скакуна, спостерiгае за залiзними лавами солдатiв, то галантним кавалером, центром уваги дiвчат у пишних шовкових сукнях.
Але дитячi фантазii залишились у минулому. І справа зовсiм не у тому, що змiнився вiн сам. І не у тому, що iнститутський викладач iсторii був зовсiм не тiею людиною, яка могла зацiкавити студентiв вивченням предмету. Хоча Буцефал (як потай кликали професора студенти) мав справжнiй талант налаштовувати проти себе людей i Дмитро вiд перших днiв навчання конфлiктував з ним, не вважаючи себе першопричиною розбрату. Однак була у нелюбовi Дмитра до iсторичноi науки ще одна вагома причина. Але без потреби вiн не любив згадувати про неi.
З кухнi, вiдволiкаючи Дмитра вiд невеселих думок, бадьоро засвистiв чайник. Хлопчина зiтхнув i почимчикував пити каву з бутербродами. На ходу з насолодою вимкнув телевiзор, на екранi якого шикарна блондинка оповiдала голлiвудського вигляду чоловiку про переваги нового засобу вiд геморою з назвою «Проктозан».
Телефон задзвонив у ту мить, коли Дмитро, обпiкаючи горлянку гарячою кавою, був схильним до дiалогу найменше. Телефонувала, звичайно, тiтка Вiра.
– Ти ще вдома! – повним трагiчностi голосом мовила вона.
– Я вже збираюсь у iнститут.
– Ти знову запiзнишся.
Дмитро зiтхнув.
– У мене ще е час.
– Молодий чоловiче, не сперечайся зi мною. Ти знову запiзнишся, а зрештою тебе просто вiдчислять. Ти цього бажаеш?
– Тiтко Вiро, ви надто згущуете фарби. Загроза вiдчислення доки що не е невiдворотною.
– Ти завжди намагаешся все перевести на жарт. Але менi не до жартiв. Твоi батьки, земля iм пером, мрiяли бачити тебе освiченою людиною. Невже ти хочеш iх пiдвести?
– Нi. Саме тому я кладу слухавку i виходжу з квартири.
– Дмитре… – Дмитро, не дослухавши останньоi фрази, змiст якоi йому був вiдомим наперед, поклав слухавку. Вiн змахнув зi столу хлiбнi крихти, помив чашку i, поставивши ii на полицю, пiшов одягатись.
На зупинцi маршрутного таксi, як завжди, було не проштовхнутись – ранкова година пiк: усi iхали зi спального мiкрорайону Березинка, де мешкав i Дмитро, у центр. Щоб зайняти мiсця у навчальних аудиторiях, офiсах, за прилавками крамниць, або верстатами заводiв. І хоч Дмитро здогадувався, що саме таку картину спостерiгатиме на зупинцi, в душi все ж вилаявся. Так, як лаявся вчора, i як, напевне, лаятиметься завтра. Хоча завтра настрiй буде не таким кепським – п’ятниця i розумiння факту, що цiлих два днi вiн матиме можливiсть забути про заповнену натовпом зупинку i обридлий кабiнет з портретами великих iсторикiв минулого.
Перше маршрутне таксi, як того i слiд було очiкувати, не зупинилось. Лискучий жовтий автобус поважно продефiлював повз зупинку, демонструючи Дмитру абсолютну ним незацiкавленiсть. Подiбним чином вчинив i другий, запам’яталась лише розпластана по бiчному склу чиясь спина – вона була схожа на метелика, котрого готують для колекцii. Доля змилувалась лише хвилин через десять – третя маршрутка все ж зупинилась i Дмитро у супроводi кiлькох товаришiв по нещастю розпочав ii стрiмкий штурм.
Коли, спiтнiлий i добряче пом’ятий, Дмитро заходив до аудиторii, стрiлки годинника докiрливо показували, що вiн спiзнюеться на десять хвилин. Це одразу ж помiтив викладач – той самий товстун на iм’я Петро Олексiйович, у студентському середовищi вiдомий пiд назвиськом Буцефал.
– А ось i наш довгоочiкуваний Мiщенко! – з посмiшкою, яка не вiщувала Дмитру нiчого доброго, викладач повернувся спиною до недбало витертоi дошки i поклав руки на поручнi крiсла. – Втiм, як завжди. Яку версiю своiх неймовiрних пригод ви нам оповiдатимете цього разу?
Дмитро вiдчув роздратування. Вiн нiколи не був схильним до вiртуозноi брехнi, тож неймовiрних iсторiй, як це полюбляли робити деякi iншi студенти, пояснюючи запiзнення, не складав. Та це жодним чином не цiкавило Петра Олексiйовича. Дмитру навiть здавалось, що усi напучування, що iх доводилось вислуховувати вiд iсторика, були лише спробами того похизуватись власним красномовством.
– Вибачте, Петро Олексiйович, але транспорт… – Дмитро знав, що виглядае жалюгiдно, але погоджувався на таку жертву. – Пiвгодини простояв на зупинцi.
– Дмитро, ви не оригiнальнi.
– Але чесний.
– Можливо. А вас не лякае той факт, що чеснiсть не завжди допомагае уникнути покарання за здiйсненi вчинки?
З райка почулись лiнивi смiшки – колеги радiли короткочаснiй iнтермедii, котра вiдстрочувала нинiшне покарання у виглядi опиту на тему «Гетьман Богдан Хмельницький та його полiтика пiсля укладення Зборiвськоi угоди 1649 року».
– Зауважу, Дмитре, проблеми з транспортом легко вирiшуються бiльш завчасним виходом з дому, – продовжив Петро Олексiйович з самовдоволеним виглядом. – Ви не цiнуете часу. А вiн такого вiдношення не терпить!
– Менi це вiдомо.
– Маю надiю. Що ж, сiдайте на свое мiсце, молодий чоловiче. Я залишаю за собою право детально побесiдувати з вами на тему домашнього завдання.
Дмитро зрозумiв, що поганий настрiй вранцi був лише передчуттям бiди, яка зараз набувала реальних обрисiв – його знання полiтики гетьмана Хмельницького не витримувало жодноi критики. Як до Зборiвськоi угоди 1649 року, так i пiсля неi. Втiм, до часу аудiенцiю у викладача було закiнчено, i Дмитро, повiсивши мокру парасольку на вiшалку, почимчикував за свiй стiл. Сiв поряд з Максом – приятелем, поряд з яким сидiв вiд початку навчання в iнститутi.
– Ну ти даеш! – зашепотiв Макс. – Хiба не знаеш, що Буцефал зранку не в гуморi?
Дмитро не вiдповiв. Звичайно, вiн це знае.
– Тюхтiй, – змахнув рукою Макс.
– А тобi лише позубоскалити, – буркнув Дмитро i виклав на стiл кiлька зошитiв.
Макс, з виглядом ображеноi чесноти, приклав руки до грудей.
– Я – само милосердя. Не переймайся. Зараз Олечка Павлишина ще бiльше отримае.
Немов у вiдповiдь на його слова, дверi вiдчинились i до кабiнету забiгла Олечка. Рожевощока i перелякана.
– Петро Олексiйович, я…
– Що, Олю?! Що знову?! – голосом мученика обiзвався зi свого кутка викладач.
– Вибачте, я запiзнилась!
– Я помiтив це, Олечко. А ще я помiтив, що ви запiзнюетесь з iстинно нiмецькою пунктуальнiстю! Просто генiально запiзнюетесь – на чверть години кожного дня. Меншого ви просто не можете собi дозволити! Я, здаеться, скоро почну вдаватись до заходiв!
– Але, Петро Олексiйович…
– Нiяких «але», Олю. Ідiть на свое мiсце. Вiд завтрашнього дня запiзнення бiльш як на три хвилини буду карати з середньовiчною жорстокiстю. Тебе, Мiщенко, це теж стосуеться!
Оля, ще бiльш рожевощока, анiж хвилину тому, пiшла до свого столу, намагаючись не помiчати сяючих посмiшок одногрупникiв. Хоча могла б звикнути. Вистава, яка мала мiсце щойно, проходила без перерв i значних змiн сценарiю протягом багатьох мiсяцiв.
