Телефон задзвонив, коли вiн збiгав сходами у промоклий осiннiй день, до метушнi на тротуарах i спiву клаксонiв у заторах. Дмитро дiстав з кишенi слухавку. Абонента не було у списку телефонноi книги.
– Слухаю, – буркнув Дмитро.
– Послухай, Дмитре, нам справдi потрiбно зустрiтись, – мовив до нього невiдомий чоловiчий голос.
– Хто ти?
– Я тобi щойно писав.
– Я зрозумiв. Але це нiчого не пояснюе.
– Я знаю, як це виглядае. Але повiр – я бажаю тобi добра.
– Яка рiдкiсть у наш час. Послухай, давай почнемо з початку: хто ти такий?
– Це не телефонна розмова. Нам потрiбно зустрiтись. Вважай – тобi загрожуе небезпека. Смертельна небезпека.
– Хто б мав сумнiв. Нехай тобi щастить, Робiн Гуде! – Дмитро вiдiмкнувся i вирiшив бiльше не здiймати слухавку у разi, коли телефонуватимуть незнайомi номери.
На зупинцi Дмитро замислився. Їхати додому було зарано, та й не хотiлось. Програму вiн майже дописав, залишилось роботи усього на кiлька днiв. Максимум через тиждень вiн зможе, нарештi, передати ii замовнику i отримати грошi. Перспектива провести вечiр перед телевiзором також не грiла. Залишалась можливiсть провештатись кiлька годин мiстом, залишаючись на самотi серед багатолюдних натовпiв. Дмитро звик до самоти. Вiдтодi, як три роки тому його життя круто змiнилось, ранiше, анiж потрiбно викидаючи Дмитра у дорослий свiт, вiн навiть вiддавав перевагу самотностi.
Батьки Дмитра летiли у закордонне вiдрядження, коли лiтак, у якому вони перебували раптово зник з радарiв наземних служб… Все вiдбувалось наче у страшному снi для Дмитра, якому щойно виповнилось шiстнадцять. Тривожне очiкування чергового випуску новин, репортажi, що iх передавали з укритого уламками поля журналiсти усiх каналiв новин. Нарештi похорон i розмова з тiткою Вiрою, яка вiдтепер стала офiцiйним опiкуном Дмитра. Тодi вiн вiдмовився переiздити до неi i довiв, що зможе жити у батькiвському домi сам. І, потрiбно вiддати належне тiтцi, вона змогла зрозумiти його, тож залишила можливiсть пiсля втрати родини зберегти хоча б рiднi стiни. Хоча й, з властивою лише iй прискiпливiстю, намагалась проконтролювати кожен крок племiнника i навiть завела знайомство з деякими його iнститутськими викладачами. Крiм того, вона неодноразово нарiкала Дмитру за недостатню пошану пам’ятi загиблих батькiв. Вiдвiдання могили батька i матерi усього раз на рiк пiд час провiдноi недiлi, стверджувала тiтка Вiра, не е достатнiм вшануванням для люблячого сина. Звiсно, Дмитро погоджувався з нею, але нiчого поробити з собою не мiг. Його просто не тягнуло на кладовище за мiстом. Головним чином тому, що завдяки якомусь неясному шостому вiдчуттю вiн знав – вони не померли. Дмитро не вдавався у подробицi, просто знав, i все. А з огляду на неймовiрнiсть власних переконань не поспiшав дiлитись ними зi стороннiми. Нинiшнi загадковi повiдомлення i дзвiнок сколихнули в душi у Дмитра тi давнi переживання, а разом з ними й пiдозру, що буденний сiрий свiт, де йому доводиться жити, е лише декорацiею, якою вiд нього намагаються щось прикрити.
Роздумуючи про це, Дмитро вирiшив зайти у кав’ярню i випити чашку кави. До такого рiшення спонукав дрiбний холодний дощ, який почав засiвати вулицi мiста – вочевидь у небеснiй канцелярii вважали, що вогкий вересень вивергнув на них надто мало вологи.
Замовивши каву, Дмитро почав розмiрковувати про дзвiнок незнайомця. Можливо, слiд було поспiлкуватись i з’ясувати, що йому потрiбно? Втiм, це зробити не пiзно – номер телефону незнайомця зафiксовано у пам’ятi мобiльного. Але вiн не хотiв продовжувати перерваноi розмови, навiть боявся ii продовження. Чому? Цього Дмитро не знав. Мабуть, все те ж шосте вiдчуття, що було у Дмитра значно бiльш розвинуте, анiж у його однолiткiв. Йому, наприклад, не складало жодних труднощiв вiдгадати результати футбольного матчу, який щойно розпочався, а це, у свою чергу, викликало щире захоплення знайомих. Або той випадок з Олечкою Павлишиною, коли вiн вiдважився запросити ii на побачення. Чомусь Дмитро вiд початку знав, що вона не прийде, а буде, розташувавшись з подругою на терасi лiтньоi кав’ярнi неподалiк, смiятись з його безглуздого вигляду. Ще б пак, як у анекдотi – пiд годинником, з букетом квiтiв i розгубленими очима. Проте ii очi виглядали не менш розгубленими, коли Дмитро раптово з’явився у неi за спиною, пожбурив на стiл букет i покрокував геть.
Вiд думок вiдiрвав телефонний дзвiнок. Невже знову незнайомець? Напевне все ж варто вислухати. Нiколи не пiзно пiти, якщо розмова виявиться розiграшем, або ще чимось непотрiбним. Дмитро поставив на стiл чашечку з кавою i дiстав слухавку мобiльного. Телефонувала тiтка Вiра.
– Ну, що я тобi казала? – зловiсним голосом розпочала вона читку моралi.
– Про те, що я можу спiзнитись.
– От! Ти нiколи мене не слухаеш. А я, мiж тим, завжди бажала тобi лише добра. Тож заявляю тобi, Дмитре, цiлком офiцiйно – ти безвiдповiдальний, недисциплiнований i невдячний юнак!
– Так, тiтко Вiро, ви маете рацiю.
– І все? Я просто маю рацiю i все?!
– Так.
– Як тодi пояснити двiйку з iсторii, отриману тобою не далi як сьогоднi вранцi?
Їй про все вiдомо. І про запiзнення, i про двiйку. Втiм, цей факт до шостого вiдчуття не мав жодного вiдношення – тiтка Вiра просто була знайома з Буцефалом i той про все iй наскаржився. Скорiш за все i про фетиш.
– Мало того, ти ще мав нахабнiсть привселюдно назвати викладача фетишистом! Ну що менi з тобою робити, Дмитре?
– Я не називав Буцефала фетишистом, – Дмитровi стало весело.
– Кого?!
– Петра Олексiйовича.
Тiтка Вiра на тому кiнцi театрально зiтхнула.
– Це переходить усiлякi рамки, юначе! Запам’ятай, подiбна поведiнка нi до чого доброго тебе не виведе. Тебе вiдчислять, ти потрапиш до вiйська. Будеш будувати дороги.
– А чому саме дороги? – здивувався Дмитро.
– Чи що там ще будують будiвельнi вiйська?
– Таких вiйськ не iснуе, тiтонько.
– Яка рiзниця! Ти хочеш до вiйська?
– Я ще не вирiшив. Зрештою, на сходi вiйна, тож, цiлком можливо, я там буду корисним.
У вiдповiдь на останню фразу тiтка Вiра видала таку грунтовну лекцiю про безвiдповiдальнiсть i кару, яка за нею обов’язково настае, що Дмитро змушений був покласти слухавку на стiл i взяти до рук чашку. Близько двох хвилин насолоджувався напоем, роздивляючись у вiкно натовп пiшоходiв, що тiк повз вiтрину кав’ярнi. Закiнчивши, сказав у телефон:
– Я зрозумiв вас, тiтко Вiро. І обiцяю виправитись найближчими днями.
– Нарештi. Нарештi я достукалась до твоеi свiдомостi! Повiр, я турбуюсь про тебе.
– Менi про це вiдомо. Дякую, тiтко Вiро, я намагатимусь виправити двiйку.
Голос тiтки пом’якшав:
– Ти ж розумний юнак, Дмитре. Отже, намагайся чинити так, щоб твоi батьки, якби вони були живi, могли б пишатися тобою. І ця твоя фраза про бажання потрапити на вiйну… Вона мене лякае. Ти ж не зробиш цього?
– Чим я кращий за хлопцiв, якi боронять батькiвщину там, тiтко Вiро? – вiдповiв Дмитро запитанням на запитання.
– Але ти не можеш…
– Можу. Але доки не переймайтесь, – додав вiн, почувши у слухавцi схлипування, – у найближчих планах маю закiнчення iнституту. Буцефал не заслуговуе на таку приемнiсть як мое вiдчислення.
Роздiл 3
23.00 03 жовтня 2017 р. Украiна. м. Днiпро
У квартирi все виглядало так, як i десять з лишком годин тому. Дмитро швидко приготував собi вечерю, проковтнув ii, запиваючи гарячим чаем, постояв кiлька хвилин пiд душем i вирiшив вкладатись спати. Похмуре небо за вiкном набуло смолистих тонiв i це свiдчило про той факт, що черговий бездарний день залишився позаду. А завтра знову настане очiкування чогось такого, що поставить хрест на цьому нецiкавому iснуваннi. Чомусь Дмитро мало не з дитинства звик вважати, що так i мае статись. І, якщо ранiше це можна було списати на дитячi фантазii, з кожним роком така впевненiсть додавала Дмитровi дивацтва у очах оточуючих. От i Макс. Пiсля того, як Дмитро подiлився з ним своiми пiдозрами про декорацii, що iх оточують, розсмiявся: «Усе життя – лиш гра, а люди в нiй актори!»
Дмитро сiв у крiсло i вчергове замислився про нещодавню подiю. Можливо, варто зателефонувати тому невiдомому, який твердив, що iм необхiдно зустрiтись. Зрештою, якщо вiн може заздалегiдь знати результати футбольного матчу, чи не спробувати здогадатись, що криеться за таемничими повiдомленнями?
Дмитро заплющив очi i спробував викинути з голови геть усi думки – iнодi допомагало i вiн мiг побачити вiдгомiн подiй, якi вiдбудуться у найближчому майбутньому. Вiн сидiв близько двох хвилин, доки зрозумiв, що цього разу нiчого не вийде – його чудернацький дар нiяк не хотiв себе виявляти.
Телефон задзвонив саме у ту мить, примушуючи Дмитра здригнутись. Ще до того, як взяти до рук слухавку, вiн знав – телефонував загадковий незнайомець.
– Не вимикайся, Дмитре, все дуже й дуже серйозно! – видихнув йому у вухо таемничий голос.
