Дмитро зiтхнув i зручнiше примостився, намагаючись стати непомiтним для Буцефала. І потерпiв цiлковите фiаско.
– Пане Мiщенко, не бажаете розповiсти нам тему домашнього завдання?
Дмитро мужньо витримав Максове поплескування по плечу, пiсля чого поплентався до дошки.
– Отже, що ви можете повiдомити нам про внутрiшню полiтику великого гетьмана пiсля пiдписання трактату у Зборовi? – Буцефал не говорив, вiн смакував слова.
Суд, вирок i страта не зайняли бiльше трьох хвилин. Буцефал з задоволенням влiпив Дмитру двiйку i, дивлячись поверх своiх окулярiв, сказав:
– Просто феноменальна недбалiсть. Ви, молодий чоловiче, вперто iгноруете мене i мiй предмет. І не який-небудь предмет, а iсторiю! Те минуле, без якого немае майбутнього. Адже ще древнi казали… – Буцефал посипав латиною, i Дмитро вiдверто занудьгував.
– А для вас, я бачу, моi слова лише пустий звук? – лиховiсно притишив голос Петро Олексiйович. – Пiд час залiку я знайду можливiсть продемонструвати, що ви чините не зовсiм пристойно.
Дмитро вiдчув, що з нього досить.
– Послухайте, Петре Олексiйовичу, а ви не перебiльшуете значення вашого предмету у моему наступному життi?
– Що? – глипнув очима Буцефал, замовкнувши на пiвсловi.
– Я маю на увазi той факт, що на дворi XXI сторiччя. А гетьман Хмельницький i його полiтика – це лише порох на архiвних полицях. Я розумiю, що iсторiю потрiбно знати, але ставитись до неi як до фетишу не надто розумно.
– До фетишу?! – вражено прошепотiв Буцефал.
– Саме це я мав на увазi. Тож чи не краще менi, як людинi, котра готуеться стати iнженером-програмiстом, звернути свою увагу на бiльш актуальнi речi?
Буцефал вiд несподiванки навiть зняв окуляри.
– Але… Як ви смiете?! – промимрив вiн.
Дмитро змахнув рукою i пiшов на свое мiсце.
– Я й не сподiвався на ваше розумiння.
– Ох i пожалкуете ви про своi слова i недбале ставлення до iсторичноi науки, молодий чоловiче! – зарипiв за спиною голос Буцефала.
Якби ж Дмитро мiг знати, що чуе цiеi митi справжне пророцтво!
Роздiл 2
14.30 03 жовтня 2017 р. Украiна. м. Днiпро
Все розпочалось за годину до закiнчення пар. Саме у той момент, коли Дмитро сидiв за монiтором у комп’ютерному класi й заглибився у цифровi джунглi мови для програмування пiд назвою C#. Поряд, щось мугикаючи собi пiд нiс, трудився за монiтором свого комп’ютера Макс.
Тодi й прийшло повiдомлення. На Фейсбук.
Дмитро клацнув «мишкою» на ярлику нового повiдомлення, виводячи його на екран.
«Привiт. Нам потрiбно зустрiтись».
Дмитро поглянув на сторiнку дописувача – фото вiдсутне, iм’я Іван Іваненко нi про що не говорить. Якась маячня. Невже хтось з однокашникiв вирiшив зайнятись дурними жартами? Ну, так легко його не вiзьмеш.
«Я вже зустрiчаюсь з чарiвною дiвчиною. І не надто полюбляю таемничих незнайомцiв».
Дмитро натиснув клавiшу «Enter» для вiдправки повiдомлення i почав потай спостерiгати за присутнiми у кабiнетi. Хто ж почне клацати клавiатурою? Клацали двое – Андрiй Петренко i Макс. Кандидатуру Петренка Дмитро вiдкинув одразу – цей худий, немов велосипед, «ботан» про почуття гумору знав не бiльше, анiж вченi про поверхню Марса. Макс, точно вiн! Зарееструвався пiд новим «нiком» i блазнюе. Користуеться тим, що з одного робочого мiсця важко побачити те, що робиться на монiторi iншого. Дмитро вiдкрив вiкно повiдомлень до Макса i заклацав клавiшами:
«Нудьгуеш?»
«З чого ти взяв?»
«Сам знаеш».
Макс знизав плечима i запитливо поглянув на Дмитра. Хотiв про щось запитати, але цiеi митi на його столi запищав телефон. Макс похапцем вимкнув слухавку i схилився до Дмитра.
– Димитрiус, виручай!
Дмитро одяг на обличчя крижану посмiшку.
– А що сталось?
– Не виступай, Дмитре, допоможи. Нiчого не можу зрозумiти, – судячи з вигляду Макса, вiн зараз був далеко не в тому гуморi, щоб писати на Фейсбук всiляку маячню.
Дмитро швидко набрав у вiкнi для розмов з Максом потрiбнi формули i вiдiслав. Макс поглянув на нього вдячними очима i заклацав клавiатурою.
Невiдомий дописувач озвався вдруге:
«Це не Макс».
У Дмитра виникло вiдчуття, що за ним спостерiгае хтось невидимий.
«А хто?»
«Ми незнайомi. Але потрiбно дещо обговорити. Питання вкрай важливе».
«Звучить надто складно».
«Раджу не зволiкати. Це у твоiх iнтересах».
Дмитровi набридла ця гра у шпигунiв на самому початку. Вiн закрив дiалогове вiкно i заблокував сторiнку Івана Іваненка. Близько чвертi години осягав премудростi С#, пiсля чого зберiг файл лабораторноi роботи i скинув його на електронну адресу викладача – здорованя з високими залисинами i розумними очима – Андрiя Сергiйовича. От це викладач, не те що зануда Буцефал! Пiд його керiвництвом навiть лабораторнi з програмування можуть здаватись цiкавими.
Андрiй Сергiйович визирнув з-за монiтора, що стояв на столi викладача.
– Ти вже закiнчив, Дмитре?
– Так, Андрiю Сергiйовичу.
– У такому разi не буду тебе затримувати.
Вiдчуваючи, що зiпсований на початку дня настрiй значно полiпшився, Дмитро закинув на плече ремiнь свого наплiчника i пiшов до дверей, не забувши глузливо пiдморгнути Максу.
