Вiн знову взяв чоботи.
– То страшнi люде. Добре, шо нас лишели. А цi з потоку, то увечорi сидiли, нову владу обговорювале, то хiба дедю iхнього не забрали? То тепер не знате, де дiвсе, – вiн знову вiдклав чоботи. – Попiд вiкнами ходют, кажу тобi, вважей, байка за землю, Бог любенький не леше.
Вiн перехрестився.
Анна взяла чоловiка за руку i з любов’ю подивилась йому в очi:
– Ну шо, старий, готуйсе. Нашого Микуцьку завтра прейдут заберати до лiсу.
Дмитро знову поклав чоботи, пiдвiвся i мовчки вийшов у пивницю. Анна не пiшла за ним.
Дмитро Кабюк знав, що таке вiйна. Вiдслужив вiн не один рiк на Австрiйськiй вiйнi артилеристом, отримав на нiй чотири нагороди: медалi, що стали забавками для його численних дiточок, i якi, зрештою, десь розгубилися. Вiн пам’ятав численнi переходи, i цi рiдкiснi моменти вiдпочинку, коли знiмаеш чоботи i виливаеш з них кров, та й радiеш «червакам, котрi вижерають язви з нiг». Йому вкотре пригадався той лiтнiй день, обличчя друзiв i усмiхнене лице молодого командира, коли прибiг той вояк, покликав його термiново до штабу. Вiн прибув, але старший офiцер нагримав на нього i сказав, що нiкого не посилав. Повернувшись, побачив, що у iхнiй розрахунок влучив ворожий гарматний набiй, прямим попаданням. З його товаришiв, що з ними вiн вiдслужив цi довгi роки, не залишилось нiкого, усi «пiшле на правду». Того вояка, який помилково покликав його до штабу i цим врятував Дмитру життя, вiн теж бiльше нiколи не бачив. Протягом свого життя вiн часто намагався згадати його обличчя, але не мiг. Спроби знайти його тодi були марнi, й вiн сприйняв цю подiю однозначно: як диво Боже. Тож цiнував кожну хвилину власного життя. На згадку про тi старi часи i про себе на тiй вiйнi залишилися тiльки двi фотокартки у скляних рамках, що висiли бiля вiкон, поруч з маленьким портретиком Цiсара. На першiй – вiн сам, пiсля отримання третьоi нагороди; гордовито стоiть перед якоюсь хаткою, польовою будiвлею штабу, красивий i високий, у офiцерських чоботах; на iншiй свiтлинi вiн – з одною зiрочкою на петлицях, вже з чотирма нагородами, – сидить зi своiми колегами за столом. На столi —чотири пляшки вина, на них схиленi свiтлини з iхнiми рiдними, i всi вони щасливi. Вояки цiсарськоi армii гордовито дивляться в об’ектив, мiцно стискають склянки у руках. Минув мiсяць, i зi всiх на цiй фотокартцi залишиться живий лише вiн один – Дмитро Кабюк. Його доля тiсно зрослась з долею смерекових гiр. Доля, що припала на часи найскладнiших випробувань. Але вiн нiколи не нарiкав, i завжди був вдячний Боговi за це.
Пiд ранок у вiкно тихо постукали. Анна вiдчинила. Глибоко в душi вона ще сподiвалась, що зранку нiхто не прийде, i ii син лишиться з нею. На вулицi мороз, було ще темно. Сарахан прийшов не сам, але до хати зайшов один. Той, другий, зостався надворi.
– Корнейте сена[28 - Корнейте сена – будiть сина.]!
Меншi дiти ще спали на печi, але Микуця вже не спав: чекав одягнений. Вiн вийшов у двiр, за ним вийшла Анна з чоловiком. Вона, поцiлуваши, перехрестила сина, як то у гуцулiв заведено:
– Най Бог береже Микуцька!
Дедьо мовчки потиснув руку, мiцно поцiлував у губи i допомiг надiти бесаги. Вже свiтало. У лiсi за Сокiльцем на них чекали. Обiйшовши скелю дорогою, вони пiшли потоком горi. З вранiшнього туману почулося:
– Слава Украiнi!
Сарахан вiдповiв:
– Героям слава!
– Ми вже замерзли вас тут чекати.
Причаiвшись мiж дерев, там чекали на них з десятеро чоловiкiв.
У потоцi пiд кригою чуркотiла вода, з розломiв розвiювалась пара.
Багато кого з цих «лiсових братiв» Микуця знав, але бiльшiсть з них були незнайомi. Як з’ясувалось згодом, то були галiцiяни.
– Кого ти нам привiв?
Сарахан усмiхнувся, вдаривши Микуцю по плечi:
– Це – Кабюк Микуця, сен Дметра Петришкана, – i додав: – Надiйна людена, в нех бiльшовики землi вiдiбрали, та й ненченого брата Дметра Дметряка на Урал вевезле.
– О, то фейст багата родена була, пам’ятаю з дедьом у нех на млену зерно молотеле колес.
– Гаразд, подевемосе, че дiйсно те такей дужий, ек виглядаеш, i годней з нами лiсаме ходети! – сказав старший чоловiк з рудою бородою, що взялася морозом.
– Добре, – рудобородий закашлявся. – Зовсiм скоро свiтло буде, будемо вже йте.
– Стрiлети вмiеш?
Микуця завагався.
– Нiчого, навчешсе. Жети захочеш – сам навчешся!
Усi засмiялися. Вiд дороги долинули звуки двигуна.
– Добре, йдемо.
Микуцевi, як наймолодшому й найменш досвiдченому, наказали нести зброю, i вони вервечкою рушили вздовж потоку, вгору. Першим йшов бородань з барткою, – вона йому допомагала долати пiдйом, устелений камiнням, що стирчало скрiзь пiд рiзними кутами, наче хто його навмисне тут похапцем розкидав. Потiк був мiсцями вкритий кригою, проте вiн не замерзав i вода в ньому подекуди була тепла. Люди казали, що цiлюща, i здавна ходили сюди набирати для хворих. Але й смердiла тухлими яйцями нiвроку! Микуця, пройшовши так метрiв десять, встиг упрiти. Вiн зачерпнув долонею цiеi води з потоку, спочатку втер лице, а потiм трохи випив.
– Огов, Петришкан! Не вiдставай! – почулося з туману.
АРХИЮДА – ВОРОГ РОДУ ЛЮДСЬКОГО
– А чуле, шо в Довгополi на Галiцii се стало? Позбералиси комунiсти церкву розберати: директор школи та голова колгоспу, та ще пару активiстiв. Панотця, кажут, ранiше арештували, а попаддю з дiточками на Сибiр вевезли, йуй, та й машен наiхало з активiстами з району, тома… як iх… ну, цех… а, згадала! комсомолцями отеми! Повелазели горi, кресте поскидали, а з села людей нiкого не бiло, окрiм отех двох, директора школе та голове колгоспу з дiтме, та й того мiлiцiонера iхнего. А ек хресте почале скидати, ек за Марковоi кiчери хмара визернула! Йуй! Шо почалосе! Як зачало дощем заливати, а воно сепле i сепле, а воне далi собi розберают, а цi дiти голове колгоспу фани та образе з церкви виносю i у воду кидают.
Інша жiнка перехрестилась:
– Най Бог мелуе!
– То так розiбрали, колоди докупи трактором зачипели i всi у рiку скенули.
– Йуй! Най Бог мелуе! – жiнка у хустцi притримувалаоднурукубiлярота, а iншоюхрестилась.
– То я вам скажу, шо за два мiсяцi «причка»[29 - Причка – лиха подiя, часто нещасний випадок, тут – незворотне покарання за грiхи.] за усiма прейшла: дiтей голови колгоспу вода забрала. Йшле собi кладкою, трос урвавсе. Цей голова колгоспу кенувсе iх рятувати – i сам з неми втопевсе. Мiлiцiонера «банда» вбела, спалела разом з участком. А директор той iхав мотоциклом у район, та й урвавсе з кашецi, то йому голову вiдiмело.
– Най Бог мелуе!
– А ек його ховали, неня його все замiсть голосети, усе йому примовляла: «То це, сенку, я тебе цьому вчела? Та хiба я тебе вчела церкве Божi руйнувати?!», а вiн, покiйний… – жiнка перехрестилась i стишила голос. – Кажут, коле церкву розбирали, то нiмого калiку по писку вдарив. Той нiби прийшов, то до одного, то до другого чiплевсе, хрестивсе, сарака; пальцем вгору все тече; а коле образе в рiку кедале, то вiн, лайдака, у рiку штрик, то оден витягнув, i далi з образом ходев мiж неми, а цей пiдiйшов, образ вiдiбрав та по писку вдарив.
– Най Бог мелуе!
– Але «причка» усiх забрала… А вiд церкви одна дзвiнеця мурована лишеласе. Дзвоне поздiймали, вiдвезли, кажут, у район, на переплавку.
Інша жiнка перебила розповiдь:
– А така церква файна була, такi храми колес були! Уся Галiцiя се сходила, та й ця сторона. Бачите, але Бог усiх покарав. – І задумано додала. – Най Бог мелуе!
– А нiмий, отой калiка, кажут люде, кожну недiленьку Божу на те мiсце, де церква була, молетисе ходе: вклякае та й поклони б’е.
– Шо у свiтi робитсе?!
– Казали люде, шо панотець оден старей iз монастира у Чернiвцях казав, шо вже кiнець свiту скоро буде, то все воно до того i йде, йо, страшней день близетсе!
– Нiхто, ек Бог любенький! – жiнка знову перехрестилась.
БІДОЧА
