У хатi, сидячи за столом, вже вмитий, виголений i переодягнений, вiн одразу запитав про Ялену Полек.
– Яка Ялена? – перепитала сестра.
Потiм, трохи подумавши, вiдповiла:
– А, Полечка, та шо кептарi вишивае? Йо, та ходе з якимось Юрiем, галiцiяном. Здаеться, шо вагiтна вiд нього, а той нiби в «бандi» лiсами бiгае. Федора аж перекривило. Згодом, опанувавши себе, вiн намагався не подавати виду, що ця новина його вразила. Та сестра встигла побачити в ньому перемiну, i що ця новина була йому фейст неприемна.
– Та, Федьо, лиши ii гет, хiба дiвок на селi мало, бiгме!?
Вiн так подивився на неi, що та просидiла до кiнця вечерi, не вiдкриваючи рота. Якби ж вона знала, що всi цi мiсяцi у вiйську, пiд час принизливоi муштри, яку не сприймала його вольова, сильна i горда душа, едине, що його грiло, – це спогади про Ялену. Може б вiн i пiшов на фронт, але думка, що вiн вже нiколи не зможе через дурну вiйну побачити ii, хай навiть через роки рокеннi, душила його, i вiн мiсяцями, йдучи через гори, мав на розумi не рiдний дiм, сестер чи братiв, а лише ii одну – свою Ялену. Аж тут хтось насмiлився вкрасти в нього цю едину мрiю його життя. Федорова дiева i свавiльна натура збунтувалась, вiн не мiг з цим змиритись.
Сестра завела Федора до кiмнати. Вiн закинув руки за голову, втупився у стелю. Коциха лише зараз наважилась йому сказати новину про братiв:
– Онуфрiй з Іваном до лiсу пiшле, а Петро у комунiсти вступев.
Федор не звертав уваги на сестру, все дивився на дерев’янi сволоки, ледь пiдсвiченi лампою, що ii тримала Марiя. Тiльки буркнув:
– Шо менi до того? Най вступают, куди хочут, леш бе у гiвно не вступели. Най мастять собi голову самi. Велекi вже, абе я неми переймавсе!
– Слухай, Федьо, те леше нiчого такого собi не подумай, але у нас дiти малi, а те дезертир… Може б те йшов у полонени, бо у нас проблеми можут бути.
Федор мiркував про щось, усе ще втупившись у стелю, й не вiдповiдав нiчого. Сестра нiби навмисно не гасила лампу, чекала вiдповiдi брата.
– Добре, вилежусь тiльки, i пiсля свет пiду.
Їi брат упав, як був, на лiжко, повернувся лицем до стiни. Вже засинаючи, пробубонiв: «Все одно румуни з нiмцями вже програли цю вiйну, одне тiльке питання…». Федор не встиг договорити – заснув.
– Шо, шо те там сказав? – перепитала, нiби не розчувши, Коциха. Зрозумiвши, що брат заснув, тихо прошепотiла до нього: «Зморело, сараку… На добранiч».
Коциха загасила лампу.
На свята Юрiй, Яленин галiцiян, стояв коло церкви в Киселицях. З-пiд його кожуха визирав ствол ППС. Федор вибрав момент, коли бiля Юрiя нiкого не було, пiдiйшов до нього й, схопивши за барки, прошипiв:
– Ти не меш з нею ходети!
Юрiй вiд несподiванки вкляк, але за мить, схаменувшись, схопив Федора за руки.
– Шо е, чоловiче!? – зарепетував вiн. – Чоловiче, те шо, слабей на голову?
Федор мовчки подивився в очi Юрiю i вiдпустив його зi словами:
– Я тебе попередив!
– І шо буде? – навздогiн прохопився Юрiй.
Федор вже вiдiйшов на кiлька метрiв, але обернувся й з ненавистю в голосi кинув:
– Меш ведiти!
Юрiй нервово засмiявся. Вiн бачив перед собою лише чорнi вiд лютi очi Пойдаша, якi зиркали з-пiд лоба i чорних брiв, що нiби зрослися на перенiссi, коли Федор крiзь зуби, майже не вiдкриваючи рота з мiцним пiдборiддям, мовив: «Меш ведiти»… По спинi Юрiя пробiг неприемний холодок.
«ЗВІРНО»[26 - Звiрно – багато хижих звiрiв.]. ДРУГІСОВІТИ
Старий паламар бив у церковнi дзвони в Жеб’е, на Верховинi. Гуцули повиходили з церкви i, за звичаем, чоловiки та хлопцi почали пiдходити до панотця, цiлуючи рiзьбленого хреста в його руках. Панотець благословляв кожного на коляду. Радiсно заревли трембiти та роги, сповiщаючи гори про народження Сина Людського. По тому чоловiки, що iх отець благословив, зiбравшись докупи, почали пiд скрипочку колядувати, ходити по колу, пiдкидуючи догори своi бартки. Топiрцi хурчали, перекручувались у повiтрi. За цим дiйством спостерiгали офiцери з солдатами Червоноi армii, що стояли бiля вантажiвки. Один iз офiцерiв викрикнув:
– Эй, поп! Почем опиум для народа?
Солдати засмiялися, але iхнiй смiх вже не було чути через коляду.
– Вжей Пречиста Дiва сена родила! Ой дай Бо! Вжей Сена родила, в лiсi сховала! Ой дай Бо! Вжей невiрнi жиди сина шукали! Ой дай Бо! Вжей Сена шукали, лiсе рубале! Ой дай Бо!
Проминуть свята, i всi цi довговолосi гуцули пiдуть до лiсу й будуть стрiляти у цих приблуд, якi зневажають звичаi та закони iхнiх предкiв, iхню вiру, iхнiй край. Хтось iз хлопчикiв-колядникiв не втримався i вигукнув:
– Закрейтисе, курве! Свята закiнчутсе i ме вас будемо колоте, мов свиней!
Солдати припинили смiятися. Їхнiй офiцер забiг у натовп i почав то одного, то iншого хапати за груди: «Кто это сказал!? Блядь, кто это сказал?» Люди з презирством i огидою дивилися на цього офiцера-совiта та продовжували колядувати. Той ще бiльше розлютився, зарепетував:
– Я вам покажу, вашу мать, свиней! Фашисти! Я вам покажу! – Раптом офiцер послизнувся на дорозi i впав, аж ноги задерлися. Малi, що були поруч, засмiялись. Один iз солдатiв пiдбiг i допомiг офiцеру встати. Вдягнувши шапку, обтрусивши снiг iз шинелi та прикуривши сигарету, вiн шкутильгав назад, до машини. Жадiбно затягуючись димом, нервово бубонiв:
– Гуцулы, от, блядь, дикари, я им покажу – мало не покажется!
Солдати вже не смiялися. Коляда з людьми зникла за поворотом, iй услiд дивилися бiйцi та той офiцер.
Перед приходом других руських в смерековi гори румуни вiдступили з Буковини без бою. Тодi хлопцi з «зеленого гаю» спалили румунське староство в Довгополi. Це мало нiби повiдомити новимстарим господарям, що гуцули бiльше не знають нiякоi влади над собою. В центрi села Довгополя озброена «банда» стояла перед знищеним староством. Догорало… Вогонь освiтлював iхнi молодi й старi замисленi обличчя.
Руський офiцер ходив згарищем на мiсцi староi румунськоi адмiнiстрацii. Призначений новою владою вiйт, голова сiльськоi ради, тупцював поруч. Трохи осторонь стояли бiля студебекера солдати. Офiцер лiниво заматюкався:
– Блядь! И кто это сделал? – i сам таки вiдповiв. – Румунские фашисты!
І сплюнувши, додав:
– Вот бляди!
Голова довго мовчав, але згодом усе ж таки наважився докинути п’ять копiйок:
– Та нi, пане офiцер, це нашi, з того боку, зробили. Вони за вiльну Украiну.
– А-а-а, украинские фашисты. Ну, ничего, мы им хвосты прижмем! – останнi слова вiн вигукнув аж так голосно, що солдати бiля машини розсмiялися.
Вони, горяни, вiдвоювали колись усi цi землi у прадавнiх смерекових лiсiв. Жити та газдувати тут могли тiльки вони, гуцули. Чужi ж у всi часи були тут небажаними гостями. Але вiтри iсторii зчинили бурю i в цьому закутку: старий свiт господарiв смерекових лiсiв був приречений! Гуцули цього ще не розумiли i вiдчайдушно пручалися.
В гори прийшли чужi, змiнюючи все на свiй лад. Другi совiти (або ж «руськi») принесли з собою росiйськi матюки i чорну пиятику, зруйнувавши прадавню етику спiлкування у цих незайманих землях, коли найстарша людина зверталася на «Ви» навiть до найменшоi дитини, i де навiть на весiллi була сувора мiра горiлки, котру можна випити, щоб не впиватися. Верховинцi жили з Богом, бачили Його велич у довколишньому свiтi й Вiн щедро вiддячував iм. Вони, старi гуцули, брали рiвно стiльки, скiльки могли спожити, натомiсть цi чужi жили за своiми незрозумiлими законами: вони розпочали промислову вирубку лiсiв, вони розбестили цей край, загнавши людей у колгоспи, позбавивши iх традицiйного трибу життя, пообiцявши соцiальну справедливiсть, на що багато хто купився. Було згвалтовано цей незайманий духовний свiт, i вiдповiдь могла бути лише одна з двох – або йти в лiс, або скоритися i мовчки терпiти. Тi, що не спокусилися, пiшли в лiс i чинили вiдчайдушний опiр окупантам. Вони билися, як леви, вмирали гордi й вiльнi на своiй землi, як i iхнi предки. Ворог боявся iх, бо жорстокiсть iхня буде легендою, допоки стоять гори в смерекових лiсах. Йо, вони були жорстокi, але в першу чергу гуцули жорстокi один до одного. А тут цi – чужi. Вороги називали iх «бандою», але у них була своя вiйна. Вони були на своiй землi, i правда була за ними. Для них це була вiйна проти чужих, котрi зневажають iхнi древнi звичаi та вiру. Москалi переодягались пiд наших воякiв, гвалтували i вбивали, спалювали хати, i нiхто вже не йняв вiри нiкому. А партизани-гуцули продовжували свою безнадiйну вiйну…
Коли у гори знову прийшли совiти, Федор записався у стрибки[27 - Стрибки – «истребительные батальоны», сформованi частково з мiсцевого населення для боротьби з УПА.].
В кiмнатi було накурено.
– Христос воскрес! – зайшов i привiтався Федор.
