З ГІРКОТОЮ…
Коли ти спробуеш себе перервати,
а я спробую перервати себе —
жодному з нас не вдасться
бути одночасно собою
i кимось iншим.
Як колотi рани, ми прагнемо вигоiтись.
Але рани були ранiше нанесенi?
То ж, зустрiчаючись разом,
ми тiльки гамуемо вiчний бiль.
Завжди пробуем доростати до себе
(одвiчний егоiзм людського серця!),
але нiхто не може подвоiтись.
Нас двое.
Завше двое.
(самiтники,
запраглi кохання, як пластиря,
вiнчаем червоний гребiнь плотi
дешевою мiшурою з унiвермагу).
Перериватись нiхто не може з нас:
наш крик: безсилий.
Довго очiкувана попереду, минае молодiсть,
лишаючи тугу нiмого – за словом,
тугу калiки – за ампутованими кiнцiвками.
Коли нас облишае голодний бiль,
ми, нахиляючись над собою,
прозрiваемо в полисках
синю вiчнiсть.
VII. 1964
* * *
Даруйте радощi моi
i клопоти моi —
нещастя й радощi моi —
веснянi ручаi.
Пресвiтле небо аж кипить,
просвiтле – аж кипить.
Блажен, хто не навчився жить,
блажен, хто зна – любить.
О, кара земле, окрай гри,
бери мене, бери,
спасибi, що вгорi кипить
сонце – угорi!
Спасибi, що росте трава
i що душа жива,
i що бiлiе голова,
i кiльчиться трава.
Спасибi, коли ти е ти,
що ти – це ти i ти,
що досить руку простягти —
i край, i грай, i ти.
І золота твоя габа —
на рутi, на пiску,
i на руках, i на губах,
i на моiм вiку.
Пробудь же завжди молодим,
пробудь же молодим,
в святому лiтеплi води
ти сам стаеш святим.
І хай-но очi як вода,
хай – як жива вода —
але ж бо й горе – не бiда,
i горе не бiда.
VI. 1969
НАКЛИКАННЯ ДОЩУ
Трипiльських сонць шалена коловерть
волого ллеться у трипалi руки
богiв поганських. Спопелiлi круки
розлiтанi круг ватрища пожертв.
Волiв i коней на кострi димлять
патрошенi гнiдi й круглi тушi,
i лопаються лунко, як гладущики,
обезголосенi тiла закланнi.
В гiнких руках мовчазних рожаниць
високi чари, димом прокiптявiлi.
І рветься зойк, високий до нестями,
тугими борлаками кобилиць.
Кружляе ватрище в рухливiм колi чар,
простертi чари вкручуються в простiр,
мов пасма дощовi, долонi гострi
жiночою колишуться печаллю.
Сколiненi мужi i ницi пахолки
нiмотнi руки перед себе рвуть.
І неба молять i дощу зовуть,
окляклi круг багаття, нiби пакiлля.
Чотири сонця вiдгорять вгорi,
чотирикрилий день вiдмайорiе.
Загрузнуть в нiч язичницькi бори.
Самi тiла жалобнi бовванiють.
IV. 1965
* * *
