– Скурв'яче колiно! Кажи негайно, iнакше я тебе, лотра, примушу це зробити!
– Я не знаю! – уперто повторив Іван.
– Добже! То е добже! – хижо осмiхнувся Рудницький i оперезав хлопця батогом.
З несподiванки Іван ледве втримався в сiдлi. Кров раптово вдарила йому в голову, i вiн з криком обурення вихопив з пiхов шабельку.
– Пся крев! Це стае навiть цiкавим. У сих скажених псiв козакiв скаженi навiть цуценята! – засмiявся Рудницький i повернувся до одного з шеренгових. – Януше, полоскочи його списом. Тiльки так, щоб вiн ще деякий час мiг говорити.
Януш – дебелий жовнiр у вкритих памороззю обладунках, схилив спис i почав наближатися. Іван заворожено дивився на спрямовану в його груди рихву, але не торкався з мiсця. Лише мiцнiше стискав рукiв'я шаблi. І в цю мить оглушливо та несподiвано для всiх ударив мушкетний пострiл. Рудницький, не встигнувши навiть кавкнути, полетiв з коня. Швидко, моторошно, наче мiшок. Іван блискавично повернув голову в бiк, звiдки почув пострiл. Не далi, як за сорок крокiв, за рiдким кущиком верболозу Омелько закладав за спину мушкет.
– Гей, собаки! Чи ви не по мою душу?! – i вiн щосили уперiщив коня. – Ловiть!
За хвилину бiля Івана залишився лише кiнь невдахи Рудницького i вiн сам, ногою заплутавшись у стременах, з широко розкритими невидющими очима i темною плямою на лобi. Іван неспiшно торкнув коня, об'iхав розпростерте на землi тiло i подався до хутора. Сутiнки приховували посмiшку на його обличчi. Вiн не мав сумнiвiв – Омелька iм нiзащо не нагнати. Колесо долi стрiмко пiдхоплювало Івана, i вiн вiдчував: золота пора дитинства залишаеться позаду. А попереду… Один Бог знав, що чекае його попереду.
Роздiл II
І
Терпкий, сповнений ароматами перегрiтого степу вiтерець розчiсував неслухняну тирсу, утворюючи в нiй важкi темно-зеленi хвилi. Звiдкiлясь з височини подавав свiй пронизливий голос сокiл, якому вторив безтурботними переливами життерадiсний жайворонок. Сонце, не дивлячись на те, що наблизилося вже до заходу, все ще вiдчутно припiкало. Козацькi конi, немов човни, якi неквапно прорiзають рiчковi хвилi, розтинали могутнiми грудьми море степових трав. Одразу ж за вершниками трави знову змикалися, чим доповнювали подiбнiсть до безмежних морських просторiв. Далеко на обрii, вкрита iмлою вiдстанi, застигла, немов острiв серед океану, одинока могила. Нiмий свiдок столiть, що пропливли над нею, майже не змiнюючи вигляду ii урочистоi непорушностi над степом. А степ жив. Гелготав, шипiв, цвiрiнчав i ревiв з рiзних сторiн на прибульцiв, якi мали нахабнiсть тривожити його спокiй. Мало не щохвилини з-пiд кiнських копит вистрибували курiпки, зайцi та лиси. Стрiмко пiрнала у трави вигрiта на сонцi гадюка, важко пiдiймала свое тiло в повiтря невправна дрохва. Час вiд часу, лякаючи коней, десь здалеку долинало густе басовите ревiння чи то тура, чи то казкового полоза – змiя, який, згiдно з чутками, мiг розчавити, опутавши мiцними кiльцями, вершника разом з конем. Але на обрii не виникало жодного руху, лише одвiчнi хвилi у високих травах.
Надвечiр пласка немов стiл рiвнина почала виказувати невидимi здалеку зморшки мiсцевостi, дорога нарештi пiшла похило донизу, i за пiвгодини невеличка кавалькада вершникiв почала збiгати стрiмким схилом глибокоi балки. Утворена природою схованка серед степу мала продовгастий перетин, була близько версти завдовжки i не бiльше пiвтораста крокiв завширшки. На порослому кущами верболозу i шипшини сподовi балки виблискувала у променях вечiрнього сонця невеличка калюжка-озерце, один берег якого був вкритий очеретом та паростками запашного татариння, а другий, дещо вищий, смарагдовим килимом невисокоi трави. Там розкинули над плесом своi могутнi крони три кiлькасотрiчних дуби. До них i спрямували коней потомленi мандрiвники. Зiйшли в затiнку дерев з коней i повели змучених спрагою тварин до води. Конi пили довго, грузнучи переднiми ногами в намулi, стригли вухами, вiдганяючи настирливу комашню, що хмарами здiйнялася з очеретiв i миттю налетiла на них, як на безкоштовний бенкет.
Іван Богун, насолоджуючись тихою красою краевидiв, пройшовся берегом. Окрiм того, що мiсцина була на диво живописною, а сонце сiдало i забирало за собою спеку, вiн уперше за цiлий день змiг розiм'яти затерплi вiд верховоi iзди ноги, тож вiдчуття землi пiд ногами поповнювало лiричний настрiй юнака. Ще зранку вiн був у Чигиринi, а тепер ось воно – Дике Поле! Таемниче i безмежне, величне i вкрите козацькою славою. Скiльки ж чувано про нього, скiльки разiв бачене воно в юнацьких мрiях та снах…
Невеличкий загiн охочих – лише шiсть вершникiв, пiдiбрався в шинку пiд Замковою горою в Чигиринi ще кiлька днiв тому. Пристав до них i Іван, зачув-бо: на Сiч подорожують. Вiд тiеi пори Іван мiсця собi не знаходив, хотiв не гаючись вирушати, та де там! Ватагу очолили двое спритних, але не дуже поспiшливих запорожцiв – Кiндрат Макогiн та Васюк Зоря. М'яко кажучи – непоспiшливих. До них приеднався iеромонах Інокентiй, якого архiмандрит самоi Киево-Печерськоi лаври особисто рукоположив на посаду попа сiчовоi церкви Святоi Покрови, йдучи назустрiч проханням запорожцiв, якi на той час залишилися без панотця. Четвертим прибився обдертий гультiпака на iм'я Мiсюрка. Його кiнь у досить недешевому рондику i оксамитовий гаман, повний щирого золота, зовсiм не гармонували з довгим скуйовдженим волоссям, подертою свитиною i босими зашкарублими п'ятами. Але нiхто не запитував, звiдкiля в Мiсюрки такi грошi. Досвiдченi розумiли i тому не питали, недосвiдченi знизували плечима. До цих недосвiдчених вiдносилися Іван Богун i Данило Нечай – випускник Киiвськоi бурси, який одразу ж пiсля виходу за ворота братськоi школи пропив усi книжки, вимiняв рясу на каптан i подався на Запорiжжя.
Познайомилися, як уже вiдомо, у шинку. Богун сидiв бiля крихiтного вiконця, за почорнiлим вiд часу i тисяч рукавiв столом i iв, запиваючи пивом, смажену зайчатину, коли вперше зустрiвся з майбутнiми попутниками. Не дивлячись на обiдню пору, в шинку було малолюдно. Окрiм нього i гучноi компанii в кутку, не було жодноi людини. П'ятеро його майбутнiх попутникiв гуляли по-козацьки.
– Гершко, жиде, а йди-но сюди! – мовив дiловито один з них.
Гершко – огрядний представник нацii шинкарiв та орендарiв, з довгими смолянистими пейсами, зодягнений у широчезну брудну опанчу i мащенi гусячим жиром чоботи, запопадливо наблизився до козакiв. Маснi губи пiд його орлиним носом розповзлись у догiдливiй посмiшцi.
– Що пан мае до мене? Я таки маю для пана все, що той забажае!
– Тю! Та невж-же? – язик козака, який говорив (Васюк Зоря), помiтно виходив з покори господарю.
Другий запорожець (Кiндрат Макогiн), пiдняв голову зi столу, де вже деякий час вiдпочивав, i навiв очi на шинкаря.
– Т-треба б пейси йому повисмикувати.
– Зачекай, – пiдняв руку Васюк. – Гершко! Дай горiлки. В нас панотець тверезий.
Інокентiй, що теж добряче сп'янiв, вiдчайдушно замахав руками:
– Од диявола сiе! Геть, христопродавцю, я бiльше пити не буду!
Але Васюк не вгавав:
– Ну то бурсак вип'е чи он пан Мiсюрка.
Мiсюрка одним духом вихилив усе, що залишалося в його об'емистому коряку.
– К бiсу твою брагу! Меду давай, кращого! Золотом плачу!
Гершко iз сумнiвом подивився на «пана Мiсюрку». Той недбало витяг з кишенi цехiна[19 - Цехiн – старовинна iталiйська золота монета] i пожбурив ним у шинкаря.
– Тримай.
Макогiн повiльно пiднявся.
– Таки повисмикую.
Васюк Зоря недбало вiдмахнувся, i Кiндрат знову впав на лаву. Позiхнув.
– Потiм висмикаю.
Бурсак Нечай мовчки палив люльку, пiдсмiюючись з п'яноi розмови. За хвилину на столi стояла величенька сулiя меду. Вiн, зiтхнувши, подивився на неi, потiм на присутнiх за столом i нарештi кинув погляд на Івана.
– Рятуй, чоловiче, – посмiхнувся вiн до Богуна. – Самi не подужаемо.
– Точно! – погодився Зоря. – А ходи-но до нас, хлопче, сидиш там сам…
Двiчi Іван себе запрошувати не примусив. За тиждень подорожi на самотi вiн був радий хоч якому-небудь товариству, але, головне, там були справжнi запорожцi! І його кликали до них за стiл, як рiвного до рiвних! Скоро невiдомо-звiдки з'явилися музики, в яких Макогiн жбурнув жменею срiбла, i гулянка покотилася, набираючи оберти. Тодi й домовилися вирушати на Сiч разом, перед сходом сонця…
Сонце стояло досить високо, коли Іван прокинувся i вiдчув, що знаходиться в соломi, маючи перед очима якiсь скрiпленi мiж собою бруси грубо обтесаного дерева i вкритi пилом та добряче утоптанi чоботи. Над чобiтьми починалися холошi мащених дьогтем шаровар i поли розхристаного каптана. Що було вище, заважав розгледiти оберемок соломи, але з-пiд нього лунало таке могутне хропiння, яке наводило на думку про присутнiсть там когось з вчорашнiх знайомцiв. Вiд спраги, здавалося, злиплося все нутро. Нарiкаючи, Іван вилiз iз соломи i лише тепер помiтив, що вiн знаходився на великому возi, до половини закиданому соломою. На зеленiй ковдрi трави поряд покотом спали Нечай з Макогоном, а з-пiд воза стирчали ноги iеромонаха. Іван озирнувся навкруги. Поблизу, крокiв за тридцять вiд нього, знаходився колодязь. Поряд з ним у дерев'яному жолобi таляпалися, крекчучи, качки, а на чорному вiд часу i дощiв зрубi стояло воно! Вiдро! Вiдро з прохолодною водою, яка скапувала з дощок зрубу в невисоку кропиву унизу.
З насолодою Богун напився з вiдра, а решту води, перевернувши, вихилив собi на голову. Це принесло нi з чим не зрiвняне полегшення. Зiтхнувши, подивився на небо – до пiвдня залишалося не бiльше години.
Коли Іван повернувся до воза, картина там дещо змiнилася. Інокентiй стояв на землi, клав хрести, бурмотiв i витягував з бороди солому. Кiндрат Макогiн, стоячи поряд, порпався в кишенях. Нарештi нашкрябав кiлька мiдякiв. Зiтхнувши, вкинув назад.
– Що за вiз? – запитав вiн невiдомо в кого.
– Мiсюрка вчора купив, – вiдповiв йому хрипким голосом Васюк Зоря.
– На бiса?
– У нього спитай, вiн його тобi подарував.
– Менi? – недовiрливо ткнув себе у груди Макогiн.
– Атож.
Макогiн повернувся i покрокував до шинку.
– Гершко! Гершко, жидiвська твоя душа! А купи вiз, чуеш…
Решту дня Інокентiй разом з Іваном проходили мiстом. На другий день з'явився Мiсюрка. У лундишевому[20 - Лундиш – тонка шерстяна тканина, котру почали виробляти у шведському мiстi Лунда.] каптанi, з пiдбитим оком i повним гаманом. Іван, Інокентiй та Нечай пiшли купатися та прати одяг до великого ставу за Замковою горою… Коли нарештi виiздили четвертого дня, на Мiсюрцi вже не було лундишевого каптана. Свiтили латаними сорочками й обидва запорожцi…
