Постать якоiсь потвори морськоi; врiс в черево вовче
Хвiст дельфiна. Гей, краще для тебе, коли поза Пахiн,
За трiнакрiйський, об'iдеш i зробиш далеку дорогу,
430 Нiж тiльки раз лише глянеш на Сцiллу-потвору в печерi
Дикiй, послухаеш раз лиш, як виють собаками скелi.
Ще одно знай: якщо в ворожбита Гелена е розум,
Є лише вiра якась у вiщання його i як правду
В серце йому прищепив Аполлон, одного лиш прошу я,
435 Запам'ятай собi, сину богинi, одне це пророцтво
Передусiм i, прошу я й благаю, зваж добре на нього:
Ти молитвами Юнону благай, премогутню царицю,
Їй i обiти вiд щирого серця складай, ii, сильну,
В жертвах благальних ущедрюй дарами, бо так лише зможеш,
440 Врештi, усе побороти й, лишивши Трiнакрiю, в'iхать
В край iталiйський. Щойно туди припливеш ти, нарештi,
І до Кумейського города вступиш, над води пророчi,
І до Аверну, лiсами сповитого шумними, – стрiнеш
Там ворожбитку,[75 - Ворожбитка – Сiвiлла.] що в шалi, з глибокоi скельноi прiрви
445 Долю вiщуе й на листi записуе знаки й iмення.
Так, записавши на листi, вiщання цi дiва складае
Вряд i лишае закритi в печерi. Вони так лежать там,
Кожне на мiсцi своему в порядку. Та щойно завiса
Трохи повернеться в дверях, i подув легенький повiе,
450 Й нiжнi листочки iз мiсць iх зворушить, вона вже не хоче
В летi легкiм iх ловити в печерi просторiй, щоб скласти
Знов до ладу. Із жалем вiдходять нi з чим вiд Сiвiлли.
Там не пожалуй ти часу й затримайсь, хоча товариство
Наглити буде тебе i самi вже вiтрила тягтимуть
455 В море широке, бо iх наповнятиме вiтер попутний;
Конче зайди до вiщунки й проси вiщування у неi.
Хай лиш сама вона зволить вiдкрити уста i вiщуе.
Скаже вона тобi все про народи Італii й вiйни
Тi, що чекають, i скаже, яку небезпеку як можна
460 Витримать чи оминути, й щасливу дорогу у неi
Випросить можна. Ось маеш, що вiльно було нам казати.
Йди ж i дiлами до зiр пiднеси тепер Трою могутню».
Дружнiми все це до них ворожбит промовляе устами,
Й зносить велить iм iз золота цiннi й важкi подарунки
465 Й з костi рiзьбленi слоновоi, й дно корабля заповняти.
От почали звiдусiль вони зносити срiбний великий
Посуд, купелi додонськi i плетенi втрое кольчуги
З золота, й шапку шолома блискучу, i китицi буйнi —
Неоптолема це зброя. Були i для батька дарунки.
470 Коней додав вiн iще з вiзниками.
Також доповнив гребцiв i зброю для друзiв достачив.
Флот у дорогу тим часом Анхiс наказав лаштувати,
Щоб не утратити вiтру, такого потрiбного суднам.
Фебiв вiщун[76 - Фебiв вiщун – Гелен.] тодi в шанi глибокiй до нього промовив:
475 «Божий любимче Анхiсе, ти гiдний був жити в подружжi
Гордiм з Венерою, вирваний двiчi з-пiд Троi, з руiни,
Там е авзонська земля, до неi керуй ти вiтрила.
Той бiк, однак, треба здалеку буде на суднах об'iхать;
Далi частина Авзонii та, яку Феб вам одкрие.
480 То вирушай же, о, сина любов'ю щасливий. Чого ж тут
Бiльш розмовляти, хiба щоб прогаяти вiтер пiвденний?»
Та й Андромаха не в меншому смутку в хвилину розстання
Золотом тканi, коштовнi несе покривала; й Асканiй
В дар одiння одержав фрiгiйське, воно-бо завдати
485 Сорому iй не дае i дарами з тканин обсипае.
Й мовить йому: «Бери цi дарунки, хлопчино, це спомин
Рук моiх буде тобi, хай згадають любов Андромахи,
Гектора жiнки: вiзьми iх, останнi дари твоiх рiдних.
Ти-бо единим для мене е образом Астiанакта.
490 Очi такi ж були в нього, такi ж були рухи i усмiх;
Нинi, так само змужнiвши, твоiм вiн ровесником був би».
Я на вiдходi прощався i ревними плакав сльозами:
«Будьте щасливi, вже ваше минуле позаду лишилось,
Ми ж вiд одноi пригоди у другу мандруем. Спокiйно
495 В вас тут, не треба вам бiльше скородити море; не треба
Вам i авзонського поля шукати, що вiчно тiкае.
Маете образ i Ксанта, i Троi, яку вашi руки
Тут збудували на кращу – бажаю вам – долю, щоб менше
Грекам були на завадi.[77 - …щоб менше грекам були на завадi… – тобто краще, щоб цi мiсця лежали подалi вiд шляху грекiв.] Якщо вже до Тiбра колись я,
500 Врештi, прибуду й на ниви, якi прилягають до Тiбра,
Й мiсто побачу, народу моему призначене, злучим
Рiднi колись ми мiста i братнi народи в Епiрi,
Як i в Гесперii; батьком iх роду обом iм Дардан був,
Тим-то i доля одна в них – з обох буде Троя з единим
505 Серцем, а внуки хай нашi подбають, щоб сповнилось все це».
Їдемо морем, минаем сусiдню Керавнii землю,
Звiдки в Італiю путь i шляхи найкоротшi по хвилях.
Сонце тим часом заходить, i гори темнiють тiнистi.
Всi полягали на лонi землi, що нам така люба,
510 При самiм морi – весло свое кожен призначене взявши,
Ми на сухiм узбережжi тiлам даемо своiм волю,
Втомлених сон пiдкрiпляе. Та нiч ще, годинами гнана,
Кругу свого не пройшла й половини, як вже невсипущий
Встав Палiнур i вiтри всi дослiджуе, ловлячи вухом
515 Подув найлегший: читае по зорях, що плинуть у небi.
Бачить Арктура, сльотливi Гiади й Трiони подвiйнi,
І Орiон той величний у зброi, що золотом сяе.
А як упевнивсь, що все на спокiйному небi в порядку,
Гасло дае голосне вiд керма, i складаемо шатра,
520 В путь вирушаемо ми й напинаемо паруснi крила.
Вже, розiгнавши зiрки, загорiлася заграва рання,
