– А що ж ви збираетесь робити ввечерi?
– Нiчого… – вiдповiла Керрi сумно.
– Бачу, вам не дуже подобаеться там, де ви живете?
– Ну, не те щоб…
– То що ж ви робитимете, коли не знайдете роботи?
– Мабуть, поiду додому…
Їi голос ледь помiтно затремтiв. Вони обое зрозумiли без слiв: вiн – безвихiдь ii становища, а вона – те, що йому все ясно.
– Нi! – рiшуче заявив вiн. – Це неможливо! – В цю мить вiн був сповнений щирого спiвчуття. – Дозвольте допомогти вам… Вiзьмiть у мене трохи грошей.
– О нi! – вiдсахнулася вона.
– Що ж ви будете робити?
Вона замислилась i мовчки похитала головою.
Вiн дивився на неi з усiею лагiднiстю, на яку був здатен. У жилетнiй кишенi в нього лежало кiлька м’яких зелених банкнот. Друе, беззвучно намацавши iх, дiстав i затис у руцi.
– Послухайте, крихiтко, – заговорив вiн доброзичливо – Я щиро хочу стати вам у пригодi. Ось, купiть собi дещо з одягу…
Вiн уперше зачепив цю болючу тему, i вона одразу згадала, що вдягнена так кепсько! Своiм прозорим натяком вiн вразив ii в найболючiше мiсце. Губи дiвчини затремтiли.
Їi рука лежала на столi. Вони були зовсiм самi в своему куточку. Вiн поклав на цю ручку свою – велику й теплу.
– Ну, годi вже, Керрi, – умовляв вiн. – Що ви можете вдiяти самi? Дозвольте менi по-дружньому допомогти вам.
Вiн злегка стиснув ii ручку. Вона спробувала звiльнитись. Вiн стиснув мiцнiше, i вона бiльше не пручалась. Тодi вiн всунув зеленi банкноти в ii долоньку i на ii заперечливий жест прошепотiв:
– Не хвилюйтесь, я вам iх лише позичаю…
Вiн таки примусив ii взяти грошi. Тепер вона вiдчувала, що якийсь дивний зв’язок еднае ii з ним. Вийшли на вулицю, i вiн провiв ii далеко на пiвдень, до Полк-стрiт.
– Вам таки не хочеться iти до ваших родичiв? – спитав вiн, нiби мiж iншим.
Керрi почула, але пропустила повз вуха.
– Знаете що? Приходьте сюди завтра зранку! І ми з вами пiдемо на денну виставу. Гаразд?
Керрi спершу вiдмовлялась, але нарештi погодилася.
– А у вiльний час купiть собi, що треба – гарненькi черевички i жакет.
Вона й не уявляла собi, якi складнi думки хвилюватимуть ii по його вiдходi. Поки вiн був тут, ii не полишав бадьорий, безтурботний настрiй.
– І не сушiть собi голову, як жити далi зi своiми родичами, – сказав вiн пiдбадьорливо. – Я вам допоможу.
Керрi попрощалася з ним, почуваючись так, нiби якась велика, дужа рука простяглася до неi, щоб скинути тягар клопотiв з ii плечей. У неi тепер були грошi – аж двi м’якi зеленi десятидоларовi банкноти!
Роздiл VII
Земне вабить. Краса говорить сама за себе
Справжнього значення грошей i досi ще нiхто до ладу не роз’яснив i не збагнув. Коли кожен усвiдомить, що основне призначення грошей – це оцiнювати по заслузi i виплачувати за чесно витрачену працю, а не перетворюватися на грабiжницький привiлей, – тодi купа соцiальних, релiгiйних i полiтичних проблем назавжди вiдiйдуть у минуле. Щодо Керрi, то для неi значення грошей було таке ж, як i для бiльшостi. Формулювання: «Грошi, це те, що е в iнших, i менi теж треба мати» – якнайкраще передае те, що вона думала. І ось тепер вона тримала в руцi двi м’якi зеленi десятидоларовi банкноти. І почувала себе куди краще! Цi папiрцi таiли в собi якусь магнетичну силу. Людина ii рiвня була б щаслива, навiть опинившись на безлюдному островi з великою торбою грошей. І тiльки неминучi злигоднi та голодування навели б ii на думку, що часом грошi нiчого не вартi. Але i тодi вона не збагнула б iх умовноi цiнностi. Вона б лише пошкодувала, що, маючи в руках таку суму, позбавлена можливостi скористатися з цього.
Пiсля зустрiчi з Друе бiдна дiвчина не чула пiд собою нiг вiд хвилювання. Вона трошки соромилася думки, що не знайшла в собi сил вiдмовитись. Але ж потреба в грошах була така пекуча! Тож як було не радiти? Тепер вона купить гарненький новий жакет! А ще – чепурнi черевики з гудзиками. І панчохи, i спiдницю, i ще, ще… Знову, як i тодi, коли вона пiдраховувала свiй майбутнiй заробiток, Керрi, в полонi нестримних бажань, значно переоцiнила купiвельну спроможнiсть отих грошей.
Зате у неi склалося зовсiм iнше уявлення про Друе. Який вiн хороший, добрий, щирий. В ньому не вiдчувалось нiчого лихого. Вiн позичив iй грошей, бо в нього добре серце, вiн розумiв, що вона iх потребуе! Певна рiч, вiн не дав би такоi суми бiдному юнаковi. Але не треба забувати, що бiдний хлопець, цiлком природно, не мiг би так зворушити його, як молода дiвчина. Зауважимо, що прекрасна стать завжди впливала на його почуття. Жадання вирувало в ньому повсякчас. Правда, коли йому на очi траплявся жебрак, що благав: «Згляньтесь, мiстере, я конаю з голоду», – вiн нiколи не вiдмовляв, i з готовнiстю подавши стiльки, скiльки вважав за потрiбне, одразу ж i забував про це. Бо не став би мiркувати й фiлософствувати з цього приводу. Йому взагалi не властивi були усiлякi розумування. То був метелик – веселий i безжурний, що кружляв навколо квiтки. Мабуть, позбавившись свого становища, зазнавши тяжких ударiв долi, вiн став би таким же безпорадним, як i Керрi. Так само розгубленим i, коли хочете, таким же вартим жалю.
Що ж до його загравань iз жiнками, то вiн не мав на думцi нiчого лихого i не вважав, що тi стосунки, якi вiн прагнув зав’язати, можуть iм зашкодити. Вiн любив залицятись до жiнок, пiдкоряти iх своiми чарами. Вiн не був холодним, пiдступним негiдником. Просто його вродженi нахили тягли його до цього, як до найвищоi насолоди. Вiн був марнославний, хвалькуватий i втрачав голову вiд гарного личка, наче дурненький. Якийсь цинiчний негiдник обдурив би його так само, як вiн легко умiв сподобатися гарненькiй фабричнiй робiтницi. Успiх Друе у торговельних справах пояснювався його добродушною вдачею i доброю репутацiею фiрми. Отак i крутився вiн помiж людей, сповнений невичерпноi життерадiсностi. Однак про нього нiяк не можна було сказати, що в нього е якась духовна сила чи iнтелект, що в нього е глибокi й благороднi думки. Навряд чи почуття тривали в нього довше, нiж мить. Сафо назвала б його «свинею»; Шекспiр сказав би про нього: «Жвава дитина». Старий пияк Карiо вважав його розумним, здiбним, метикованим. Одне слово, вiн був хорошою людиною в його власному розумiннi цього слова.
Керрi таки взяла в нього грошi. І це було найкращим доказом того, що у ньому було щось щире й привабливе. У пiдступного, низького чоловiка з лихими намiрами вона не взяла б i кiлькох центiв, якою б личиною дружби той не прикривався. Люди з наiвним поглядом на життя не такi вже й безпораднi. Адже природа навчила диких тварин тiкати перед лицем невiдомоi небезпеки. Скажiмо, прищепила маленькому бурундуку незрозумiлий жах перед змiею. «Господь оберiгае своi створiння» – цi слова стосуються не тiльки тварин. Наiвна Керрi, мов та овечка, керувалась у своiх вчинках iнстинктом. Залицяння ж Друе не збудили в нiй того iнстинкту самозбереження, дуже сильного у таких безпосереднiх натур.
Коли дiвчина пiшла, вiн привiтав себе: здаеться, зумiв справити на неi добре враження. Чорт, це просто обурливо, що молодим дiвчатам доводиться отак поневiрятись! Уже холоднеча, а у неi немае у що вдягнутись! Просто жах! Зараз же треба пiти до «Фiцджералда i Моя» i викурити заспокiйливу сигару. Вiн згадував личко Керрi, i ноги поспiхом несли його.
Керрi повернулась додому в такому пiднесеному настроi, що не могла його приховати. Але несподiванi грошi принесли з собою цiлий ряд ускладнень, якi ii неабияк непокоiли. Як же купити собi щось iз одягу? Адже Мiннi знае, що у неi iх немае? Ще не дiйшовши додому, вона зрозумiла: це неможливо! Якi пояснення вона могла б дати?
– Ну як? – спитала Мiннi, маючи на увазi ii пошуки.
Керрi не мала звички обманювати i, почуваючи одне, говорити протилежне. Якщо вже ухилятися вiд правди, то принаймнi тодi, коли в цьому е нагальна потреба. Отже, щоб не скиглити, адже на душi було так радiсно, вона усмiхнулась:
– Менi дещо обiцяли!
– Де? – скинулась сестра.
– У магазинi «Бостон».
– Точно пообiцяли? – допитувалась Мiннi.
– Завтра дiзнаюся, – вiдповiла Керрi, не маючи охоти брехати довше, нiж це необхiдно.
Мiннi вiдчула, що в Керрi полiпшився настрiй, i вирiшила, що це слушна нагода, щоб розтлумачити сестрi, якоi думки Гансон про цi ii спроби переiзду до Чикаго.
– А коли тобi не вдасться одержати це мiсце… – вона затнулася.
– Якщо я найближчим часом не знайду нiчого, то, мабуть, поiду додому.
Мiннi швидко пiдхопила:
– Гансон теж вважае, що так буде краще, принаймнi на зиму…
Керрi одразу все зрозумiла: iм не хочеться тримати на шиi безробiтну. Вона не сердилася на Мiннi, та й на Гансона теж. Але сидячи оце зараз i мiркуючи над словами сестри, дуже радiла, що у неi е грошi Друе.
– Авжеж, – промовила вона розважливо, – я теж так гадала.
