Останнi слова вiн вимовив урочистим тоном, спiлкуватися яким в лiкарнянiй палатi нiкому навiть на думку не спаде. Проте вiдчувалося, що вiдвiдувач анiтрохи не кривить душею. Поранена вiдреагувала на його незрозумiлу промову загадковим запитанням:
– Кубики… що вони у вас означають?
– Кубики?! Якi ще кубики?…
– Ну, цi… Квадрати. Квадратики…
Вона трохи здiйняла праву руку, намагаючись вказати на шию вiдвiдувача.
– Ах, оцi, в петлицi!.. – здогадався вiн.
– Так, вони. Нашi червоноармiйцi ще торiк носили такi ж самi… Дивно. Ми ж з вами е ворогами, а кубики були i у нас, i у вас… Але тепер у наших запровадили погони, в яких я досi не розбираюся як слiд, а у вас тут i погони, й петлицi вiдразу. Всi докупи. Дивно… Три кубики на петлицi – це по-нашому, по-червоноармiйському, означае старшого лейтенанта. Ви е старшим лейтенантом СС, я вiрно зрозумiла?… Оберлейтенантом себто.
– Гауптштурмфюрер ваффен-СС. Це все одно, що гауптман вермахту. Себто капiтан по-вашому, по-червоноармiйському.
Останнi слова вiдвiдувач вимовив уже з неприхованою iронiею. Очевидно, подiбне ставлення до ii переконань образило поранену, оскiльки вона вимовила доволi рiзко, з поступово наростаючим надривом:
– Добре, товаришу капiтане… себто, гер капiтан-есесiвець! Мушу вас розчарувати: я не збираюсь перейматися красою ваших людожерських есесiвських iдеалiв! Ви негiдники – кривавi кати, от ви хто! На ваших руках кров наших радянських людей. Кров робiтникiв i селян, отак! Бийте мене, катуйте, вбивайте, але я не стану – чуете? – нiколи не стану спiвпрацювати з вами, з мерзенними есесiвськими карателями! І не мрiйте. Отакоi!..
Сказавши таке, дiвчина втомлено заплющила очi. Вiдчувалося, що цi декiлька фраз далися iй нелегко. Вiдвiдувач вислухав ii, не перериваючи. Й лише переконавшись, що поранена сказала все, що хотiла, заговорив сам:
– Вашi слова, фройляйн, зайвий раз пiдтверджують, що ви перебуваете пiд гiпнозом пропаганди комiсарiв-бiльшовикiв. І перш за все, не враховуете, що ваффен-СС – це далеко не те ж саме, що СС в загальноприйнятому сенсi. Ми нiякi не кати i не карателi, фройляйн. Ми такi ж фронтовики, як i вермахт. Зокрема, гренадерська дивiзiя, в якiй я маю честь служити, зовсiм нещодавно героiчно билася пiд Бродами.[8 - Бiй пiд Бродами тривав 13–22 липня 1944 року, в ньому зiйшлися 13-й корпус 4-i танковоi армii вермахту (до його складу входила, зокрема, 14-та гренадерська дивiзiя ваффен-СС «Галичина») i частини 1-го Украiнського фронту.] Так, ми билися з вашою бiльшовицькою армiею – але билися з честю! Так, живими з цiеi битви вийшли всього лише пiвтори тисячi чоловiкiв – зате це справжнi героi! А тi, хто не вийшов… Як людинi мистецтва, далекiй вiд вiйни, фройляйн зовсiм нi до чого знати всi подробицi[9 - Значнi сили дивiзii ваффен-СС «Галичина», що потрапили в оточення пiд Бродами, пiшли з усiм озброенням в лiси та влилися до лав УПА. Щоб унеможливити подiбнi речi надалi, нiмецьке командування термiново вивело рештки дивiзii з Польщi й надалi використовувало в iнших мiсцях.] цiеi жорстокоi битви…
– Та я й не бажаю знати нiчого такого! Забирайтеся звiдси геть з усiма вашими есесiвськими секретами. Мене не обдурити: ви нещаднi карателi, у всiх у вас руки по лiкоть в народнiй кровi. Це ви тiльки прикидаетеся добрими й лагiдними… Вiдiйдiть, гер капiтан. Нам немае про що говорити.
– Дуже цiкаво ви мiркуете, фройляйн!
– Невже?
– Скажiть, якщо ми й направду кривавi м’ясники, якими змальовуе нас бiльшовицька пропаганда, навiщо тодi нiмецькi солдати пiдiбрали вас на полi бою? Навiщо нiмецькi лiкарi лiкують вас, чому витрачають на червону балерину дорогоцiннi лiки, якi могли б пiти на зцiлення доблесних нiмецьких воякiв? Знов-таки, помiстили вас в окрему палату… Навiщо все це?
– А це робиться тому, що ви розраховуете мене на свiй бiк перетягнути – отак! Думаете, я не розумiю? Тiльки Радянську Батькiвщину я не зраджуватиму й на вашу нiкчемну фашистську Нiмеччину не шпигуватиму. Можете не розраховувати.
– На жаль, фройляйн безумовно багато чого не розумiе! – Вiд надлишку емоцiй гауптштурмфюрер навiть руками сплеснув.
– Повторюю, я навiть розумiти не бажаю. Забирайтеся геть…
Вiдвiдувач витримав паузу, напружено розмiрковуючи над чимось, i нарештi мовив з найрiшучiшим виглядом:
– Гаразд, хай буде так: назву вам номер моеi дивiзii, хоча це i не заведено робити навiть пiд загрозою смертi.
– А навiщо менi знати цей номер?
– А для того, що це багато чого пояснюе. Отже, я маю честь служити в Чотирнадцятiй гренадерськiй дивiзii ваффен-СС «Галичина». Вона ж – Перша галицька. Отже, дуже сподiваюся, що дiзнавшись таке, фройляйн…
– Що-о-о?! То ти, виходить, один з вилупкiв-украiнцiв, якi зрадили свiй власний народ i продалися бiснуватому фюреру?!
Дiвчину аж пересмикнуло вiд огиди.
– Е-е-е, фройляйн, легше! Вибирайте слова… Та й загалом…
І тут сталося щось неймовiрне – гауптштурмфюрер абсолютно несподiвано перейшов з нiмецькоi на найчистiшу украiнську мову, що була дуже добре знайома пораненiй:
– І взагалi, Олександро, ти навiть не уявляеш, до чого близькi ми насправдi. Адже я нiхто iнший, як твiй рiдний дядько!
– Що-о-о?!
– Оте саме. Звуть мене Порфирiем Силенком. Сподiваюся, ти бодай щось чула про мене вiд батькiв, коли жила в Харковi?
На деякий час в лiкарнянiй палатi встановилася дзвiнка вiд напруги тиша. Гауптштурмфюрер радiсно, вiдкрито й навiть нiжно посмiхався дiвчинi, вона ж розглядала настiльки дивного вiдвiдувача з бридливою цiкавiстю, немовби мерзенну гадюку або ж слимака. Нарештi з тремтiнням в голосi промовила:
– Подумати тiльки, мiй рiдний дядько виявився фашистським карателем свого власного народу!.. Яка ганьба, просто неймовiрне жахiття…
– То згадували про мене твоi батьки чи нi?
– Мама… Так, вона пару разiв говорила, що у мене е дядько Порфирiй.
– Ага, от бачиш!.. Але ж ти, ясна рiч, не запитувала маму, хто я i що зi мною сталося понад двадцять рокiв тому?
– Нi, не запитувала.
– А чому?
– Та так, не знаю… Звикла. Ми всi давно вже навчилися не ставити зайвих запитань. Є людина – ото й добре! А зникла людина – отже, так i треба. І нема чого цiкавитися, куди вона зникла, чи надовго й навiщо. Це може бути небезпечно для тебе самого.
– Отож, залякали вас бiльшовицькi комiсари! – кивнув гауптштурмфюрер. – Всi ви там виструнченi ходите, як я подивлюся… Ну нiчого, нiчого, племiннице моя дорогесенька. Потрапивши в нашу дивiзiю, ти швидко змiниш своi погляди. Станеш тiею, якiй тобi й належить бути – справжньою волелюбною патрiоткою-украiнкою.
– Та що ти верзеш таке, дядечку?! – За прискореним, з легким присвистом диханням i за пiтницею, що виступила на лобi, було зрозумiло, що поранена входить в стан небезпечного збудження, про який попереджав головлiкар. – Нi в яку вашу мерзенну каральну есесiвську дивiзiю я вступати не збираюся…
– А куди тобi подiтися, дорога моя племiннице?! Сама лише помiркуй гарненько: вiдмовишся спiвпрацювати з нiмецькою владою – тебе в якийсь тутешнiй концтабiр запроторять, там i загинеш. Але навiть якщо якимсь дивом вашi червонi солдати увiйдуть до Кракова, тебе це не врятуе: СМЕРШ вiдправить тебе до сибiрського концтабору, ото й уся рiзниця! В Сибiру до того ж клiмат значно гiрший, нiж тут, в центрi Європи.
– При чому тут СМЕРШ?! Я ж не винна, що потрапила в полон. Я була важко поранена, знепритомнiла…
– А хто тобi повiрить, дiвчинко? Комiсари з НКВС?!
– Менi повiрять! До того ж, е кому пiдтвердити моi слова: я ж не сама була, там цiла агiтбригада iздила.
– Сашунько, дуже тебе прошу: розплющ очi якнайширше i не будь наiвною дурепкою! Твоi колеги-артисти з агiтбригади першими скажуть, що ти навмисно до нiмцiв подалася, маючи такого дядечка, як-от я.
– Нi!!!
– Так, племiнничко, так! Адже твоiм колегам власна шкура дорожча вiд твоеi, тож на тебе вони наговорять що завгодно, лише б себе вигородити.
– Але ж я чиста перед моею Радянською Батькiвщиною…
Втiм, нiякоi впевненостi в голосi дiвчини не вiдчувалося. Цим i скористався гауптштурмфюрер, аби довершити справу:
– Сибiр переповнений схожими на тебе дурниками, якi слiпо повiрили червоним комiсарам i жорстоко поплатилися за довiрливiсть. Тому, потрапивши до нiмцiв навiть проти волi, нiчого iншого тобi не лишаеться, окрiм як вступити до лав «Галичини». Ну, сама помiркуй: менi ж просто пощастило зовсiм випадково дiзнатися, що така собi балерина Олександра Тимченко потрапила до нiмецького тилового шпиталю з численними пораненнями. Звiсно, я одразу ж зрозумiв, що йдеться про мою любу племiнницю з Харкова! Поза сумнiвом, це знак долi. Ти одужаеш, станеш у нас санiтаркою, почнеш iнших поранених вiд смертi рятувати – як-от тебе врятували… Це ж так шляхетно – людей з того свiту повертати!..
