Однак дiвчина вже не слухала вiдвiдувача. Вирячившись у простiр перед собою незрячими вiд жаху очима, вона вся трусилася вiд нервового напруження, а по щоках двома блискучими струмочками котилися сльози. Гауптштурмфюрер зрозумiв, що на сьогоднi спiлкування з племiнницею краще завершити, тому сказав:
– Ну, нiчого, Сашунько, нiчого страшного. І нема чого плакати, коли все складаеться настiльки чудово! Я подбаю про те, щоб тебе як слiд пiдлiкували. Але вже не тут, а десь в Австрii, наприклад. А ти поки що подумай над моiми словами. Подумай добряче, гаразд?…
І вийшов в коридор, де на нього чекав головний лiкар шпиталю.
Глава 2
Подвiйний агент
Лiкарня Святого Михаiла,
Торонто, 14 липня 1977 року
– А?! Де це я?…
Старий спробував пiдвестися, як раптом маленька i при цьому несподiвано дужа жiноча ручка з легкiстю втримала його за плече, а знайомий лагiдний голос промовив:
– Лежiть, дядечку, благаю! Для вас такi спроби е шкiдливими…
– Сашунько, це ти?
– Я, дядечку. Авжеж, я.
Порфирiй Андрiйович повернув голову на звук, придивився уважно до розпливчастого силуету… але все ж таки не впiзнав жiнку, яка говорила:
– Сашунько, це справдi ти?
– Хiба ви не бачите, дядечку?!
– Уяви собi, не бачу.
Старий навпомацки зловив праву руку племiнницi, обережно доторкнувся до неi та мовив жалiсливо:
– Так-так, Сашунько, долоню твою впiзнаю. Але ж я нiчого не бачу… Що це таке зi мною? Перед очима немовби марево якесь.
– Ах, так! Лiкар попереджав, що у вас можуть бути тимчасовi вiдхилення, пов’язанi iз зором. Це наслiдок лiкiв, що iх вам вкололи…
– Лiкар… Який лiкар – Фредерiксен, чи що?
– Нi, дядечку, iнший лiкар. Той, який з лiкарнi.
– То я, виходить…
– Ви, дядечку, в найкращому шпиталi Торонто – в лiкарнi Святого Михаiла. В окремiй палатi. Все влаштовано найкращим чином.
– Так, зрозумiло… – старий зiтхнув i негайно запитав заклопотаним тоном: – А день сьогоднi який?
– Чотирнадцяте липня, четвер.
– Так… Отже, я не iв вiд учора?
– На жаль, саме так. Тим паче, вчора ми так i не пообiдали разом.
– Отож бо я вiдчуваю, що зголоднiв…
– Ох, дядечку, я ж запрошувала! Ви ж самi вiдмовилися.
– Отож i вчинив нерозумно, що вiдмовився. Треба було тебе послухатися, – Порфирiй Андрiйович слабко посмiхнувся.
– Нiчого, дядечку, ми це зараз виправимо.
Олександра пiднялася зi стiльця, приставленого впритул до лiжка, але була зупинена жестом старечоi руки i переляканим запитанням:
– Ти куди?!
– Не бiйтеся, дорогий дядечку, я не йду! Я тiльки попрошу, щоб вам принесли поiсти. Вам сили потрiбнi, щоб одужувати. Багато сил…
– Не залишай мене, Сашунько! Я ж майже нiчого не бачу.
– Кажу ж, не хвилюйтеся! І щодо iжi не переймайтеся: я годуватиму вас.
Олександра нарештi вивiльнила свою праву долоню iз старечих пальцiв i пiшла до дверей в коридор. А Порфирiй Андрiйович сказав iй услiд:
– Та не переймаюся я за iжу, нi! Ми з тобою, Сашунько, до такого народу належимо, який себе завжди нагодуе. Завжди i скрiзь. Навiть в таборi. От як зараз пам’ятаю, було це в Італii…
Табiр iнтернованих воякiв 1-i Украiнськоi дивiзii УНА,
Італiя, кiнець вересня 1945 року
На раптову появу на порозi iхнього барака американського сержанта нiхто не звернув особливоi уваги. З’явився здоровань – ну то й що?! Союзники без особливого поспiху, методично працювали… нi, краще сказати: вояка за вояком просiювали всю украiнську дивiзiю. Допитували одного за одним, одного за одним. З раннього ранку до пiзнього вечора. Всiх i кожного.
Себто не те щоб допитували… Швидше, розмовляли, причому доволi доброзичливо. Якщо через таку бесiду iнтернований спiзнювався на снiданок, на обiд або на вечерю – негайно компенсували це невеличким сухим пайком. Палити пiд час бесiд можна було скiльки душа забажае. А якщо слiдчий з боку союзникiв був в особливо доброму гуморi, то мiг навiть налити пiдслiдному з похiдноi фляжки один-два невеличкi келишки вiскi! Про те, що поряд iз загальним розслабленням, вiскi допомагае розв’язатися затиснутому за зубами язику, думав далеко не кожен.
Але головне – нiякого мордобою, нiякого рукоприкладства взагалi!
Отже, з огляду на те, що якихось чотири або п’ять мiсяцiв тому союзники i Перша Украiнська дивiзiя УНА (колишня Чотирнадцята гренадерська дивiзiя ваффен-СС «Галичина») перебували по рiзнi сторони лiнii фронту, i кровi з обох бокiв було пролито бiльш нiж достатньо, умови утримання iнтернованих в таборi можна було з повним правом назвати курортними. А все завдяки тому, що жахи Другоi свiтовоi вiйни скiнчилися кiлька тижнiв тому – другого вересня. Якби не ця обставина, навряд чи союзники панькалися би з iнтернованими украiнцями. Все могло скластися зовсiм, зовсiм по-iншому…
Але добре, що сталося саме те, що сталося! І тепер единий (та й то надзвичайно слабкий) iнтерес до черговоi появи на порозi барака чергового сержанта зводився виключно до одного: в яку унiформу вiн одягнений – у американську чи в англiйську? Вiд цього залежало, куди саме викличуть на допит чергового iнтернованого вояка – до «янкi» або ж до «томмi».[10 - «Томмi» – етнiчне прiзвисько солдатiв-англiйцiв.]
– Пор-рфi-рi-i Сiл-льен-нко! – намагаючись не перекрутити чужорiдне iм’я з не менш чужорiдним прiзвищем, мало не по складах старанно вимовив здоровань-американець.
– Я!
Вiн неквапливо пiдвiвся з лiжка i вийшов на середину барака. Американський сержант мовчки мотнув головою, запрошуючи йти за ним. Дочекавшись, доки Силенко наблизиться до дверей, вiдiйшов трохи вбiк i пропустив iнтернованого поперед себе. Пiсля чого обидва попрямували до адмiнiстративноi будiвлi, яку бiйцi дивiзii в розмовах мiж собою охрестили «штабним будиночком».
Порфирiй Андрiйович сьогоднi перебував у лiричному настроi, тому по дорозi в адмiнiстрацiю, променисто посмiхаючись, продовжував розмiрковувати над тим, як все ж таки iм поталанило: здатися союзникам, а не радянцям! Подумати страшно, що сталося би з ними, якби вони потрапили в лапи червоних комiсарiв… То було би пекло – бо, як мiнiмум, половину iхньоi дивiзii розстрiляли би без суду i слiдства! Розстрiляли би просто так, для залякування. Решту би пiддали жорстокiй фiльтрацii в катiвнях НКВС. Із неодмiнними жахливими тортурами, якi далеко не кожен здатен витерпiти з гiднiстю i самовладанням… Тому безкраi снiги далекого Сибiру з усiма тамтешнiми «принадами» i виснажливою каторжною роботою здавалися б тим, хто залишився в живих, справжнiм раем.
Зате тут, у союзницькому таборi для iнтернованих, все доволi культурно i пристойно. Клiмат в цiй частинi Італii вищий вiд усiляких похвал. Можна сказати – европейський курорт. Умови утримання такi, що дай Боже здоров’я i благополуччя союзникам: сухi й чистi бараки, пральня, лазня. Харчування вельми пристойне, хоча лише дворазове: це вже Силенко мiг оцiнити з професiйноi точки зору – як дивiзiйний iнтендант.
