– Послухайте, – кажу я йому. – Данiель Тобiн при своему розумi. Може, його думки трохи безладнi: вiн випив достатньо, щоб розхвилюватись, але це не означае, що вiн не сповна розуму. Вiн керуеться своiми уявленнями та забобонами, про якi я вам усе поясню.
Сказавши так, я виклав йому iсторiю про даму-хiромантку i про те, що йому випало стати знаряддям щасливоi долi.
– Тепер вам зрозумiло, – закiнчив я, – яка моя доля у цiй приключцi? Я друг мого друга Тобiна саме так, як я це розумiю. Неважко бути другом мазунчика долi, бо це вигiдно. Та й другом бiдаря – теж: зроблять iз вас святого, ще й портрети вашi надрукують – з сиротиною, яку ви тримаете однiею рукою, i з вiдерцем вугiлля у другiй. Найважче тому, хто дружить з повним дурником. От це менi й дiсталося, – кажу, – бо, як на мене, з долонi долi не питають, окрiм, хiба що, тiеi, яку залишив держак кайла. І хоч, можливо, нiс у вас найгачкуватiший у Нью-Йорку, не думаю, щоб усi вiщуни, разом узятi, витиснули з вас бодай краплю удачi. Але лiнii на руцi у Деннi справдi вказують на вас, то ж я пiдтримуватиму його доти, доки вiн сам не переконаеться, що взяти з вас нiчого.
І чоловiк раптом почав розкотисто смiятися. Вiн сперся на стiну будинку i довго реготав. Потiм вiн поплескав мене i Тобiна по плечах i взяв кожного попiд руку.
– Був неправий, – вiдказав вiн. – Хiба мiг я сподiватись, що на розi вулицi зi мною трапиться така приемна i чудова пригода? Менi здавалося, що ви не вартi уваги. Тут зовсiм близенько е невеличке кафе – якраз, щоб розважитись з такими цiкавими людьми. Ходiмо туди, вип’емо i побалакаемо про марноту сущого.
Говорячи так, вiн повiв нас iз Тобiном до окремого кабiнету, замовив напоi i заплатив за них. Ми курили сигари, i вiн дивився на нас, як на рiдних братiв.
– Мушу вам сказати, – сказав цей посланець долi, – що моею професiею е те, що зветься лiтературою. Я виходжу ночами з дому i блукаю, вишукуючи у людях дивацтва й iстину у небесах. Коли ви мене зустрiли, я роздумував про надземну залiзницю у зв’язку з головним свiтилом ночi. Швидкiсна надземка – це поезiя й мистецтво. Мiсяць – нудне мертве тiло у безсенсовному русi. Але це лише особистi думки, бо лiтература мае своi окремi закони. Я сподiваюсь написати книгу, у якiй поясню дивнi речi, якi я вiдкрив у життi.
– Ви збираетесь всунути мене у книжку! – сказав Тобiн швидко. – Мене – у книжку?
– Нi, я цього не зроблю, – вiдповiв чоловiк, – бо ви не умiститесь пiд обкладинку. Нi. Найкраще, що я можу зробити, – це одержати вiд вас насолоду самому, бо ще не прийшов час зламати обмеження друку. Ви виглядали б фантастичним типом. І все ж тiльки я сам мушу випити цю чашу насолоди. Але дякую вам, хлопцi, повiрте, я справдi вдячний.
– Ваше базiкання, – каже Тобiн, пихкаючи крiзь своi вуса i б’ючи кулаком по столу, – це тiльки огиднi випади проти мого терпiння. Через ваш нiс-гачок менi було обiцяне щастя, але ви приносите плодiв не бiльше, нiж барабанна паличка. Своiми балачками ви, як вiтер, що дме крiзь дiрку. Певна рiч, тепер я подумав би, що моя долоня збрехала, але, оскiльки виявилися правдою чорний i блондинка, i…
– Помовчте, – вiдказав гачконосий здоровило. – Чи ви зневiрилися у моiй фiзiономii? Мiй нiс зробить все, що зможе. Наповнимо знову цi склянки, бо птахiв в головi треба добре поiти, iнакше вони захирiють у сухiй моральнiй атмосферi.
Так от, цей лiтератор зробив, на мою думку, добре, охоче розрахувавшись за все, бо наш з Тобiном капiтал був остаточно вичерпаний пророцтвами. Але Тобiн вважав себе скривдженим, i, хоч i пив спокiйно, його очi наливались кров’ю.
Через якийсь час ми вибрались звiдти, бо була вже одинадцята година, i постояли трохи на тротуарi. Тодi чоловiк сказав, що йому час повертатись додому i запросив нас до себе. Так ми пройшли два квартали i завернули у провулок, вздовж якого тягнулися цеглянi будинки з високими ганками i залiзними огорожами. Чоловiк пiдiйшов до одного з них i глянув на верхнi вiкна, якi вже були темнi.
– Це i е мое скромне помешкання, – каже вiн. – За всiма ознаками, моя дружина уже пiшла спочивати, i тому я ризикну проявити трохи гостинностi. Я хотiв би, щоб ви зайшли до нижньоi кiмнати, де ми обiдаемо, i перекусили. Там знайдеться трохи смачноi холодноi качки, сир i пляшка-двi елю. Заходьте, будь ласка, бо я перед вами в боргу за задоволення.
Нашi з Тобiном апетит i совiсть були схильнi прийняти цю пропозицiю, хоч Тобiну з його забобонами важко було повiрити, що саме кiлька склянок елю i холодна качка i означають щастя, обiцяне у вiдповiдностi з лiнiями на його долонi.
– Спускайтеся вниз цими сходами, – припрошував чоловiк з гачкуватим носом, – а я пiду наверх i вiдчиню вам. Я скажу новiй дiвчинi, що працюе у нас на кухнi, зварити вам кави. Як на молоду iрландку, що прибула до Америки лише три мiсяцi тому, Кетi Магорнер чудово готуе каву. Заходьте, – повторив чоловiк, – а я зараз пошлю ii до вас.
Роман бiржового маклера
Пiтчер, довiрений клерк у конторi бiржового маклера Гарвi Максвела, дозволив своему зазвичай незворушному обличчю виразити деяку цiкавiсть i здивування, коли о пiв на десяту ранку до контори швидко увiйшов його роботодавець у супроводi молодоi стенографiстки. Квапливо промовивши «доброго ранку, Пiтчере», вiн кинувся до свого столу так, нiби збирався перестрибнути через нього, i вiдразу поринув у величезну купу листiв та телеграм, що чекали на нього.
Молода стенографiстка працювала у Максвела вже рiк. То була красива жiнка, але в цiй красi не було нiчогiсiнько стенографiчного. Вона зневажала пишнiсть чарiвноi зачiски Помпадур. Вона не носила нi ланцюжкiв, нi браслетiв, нi медальйонiв. У неi не було такого вигляду, нiби вона завжди готова прийняти запрошення на обiд. На нiй була проста сiра сукня, яка, проте, рiвно i скромно облягала ii постать. І строгий чорний капелюшок-тюрбан прикрашало золотаво-зелене перо папуги. Цього ранку вона наче свiтилась м’яким, сором’язливим свiтлом, ii очi замрiяно сяяли, щоки були схожi на персиковий цвiт, на щасливому обличчi мiнилися спогади.
У своему стриманому зацiкавленнi Пiтчер помiтив, що цього ранку вона поводиться трохи не так, як завжди. Замiсть того, щоб пройти прямо до сумiжноi кiмнати, де стояв ii стiл, вона нерiшуче затрималась у конторi. Раз навiть пiдiйшла до столу Максвела досить близько, щоб вiн мiг помiтити ii.
Людина, що сидить за столом, – бiльше не людина. Це заклопотаний нью-йоркський маклер – машина, у якiй дзижчать колiщата i розмотуються пружини.
– Ну, в чому рiч? Що таке? – рiзко спитав Максвел. Розпечатана пошта лежала на його столi, як кучугура бутафорного снiгу. Його гострi сiрi очi, байдужi й холоднi, блиснули на неi майже неприязно.
– Нiчого, – вiдповiла стенографiстка i, всмiхаючись, вiдiйшла.
– Мiстере Пiтчер, – звернулась вона до довiреного клерка, – мiстер Максвел казав вам учора про нову стенографiстку?
– Так, – вiдповiв Пiтчер. – Вiн велiв менi знайти нову стенографiстку. Вчора пiсля обiду я сповiстив у бюро, щоб вони сьогоднi зранку прислали кiлька зразкiв. Вже за чверть десята, а жоден модний капелюшок i жодна паличка ананасноi жувальноi гумки ще не з’являлась.
– Тодi я працюватиму, як завжди, – сказала молода жiнка, – поки хтось не прийде на мое мiсце.
І вона вiдразу пiшла до свого столу й повiсила чорний капелюшок-тюрбан з золотаво-зеленим пером папуги на звичне мiсце.
Той, кому не доводилося бачити гарячковоi дiяльностi заклопотаного манхеттенського маклера за роботою, не може вважатися справжнiм знавцем антропологii. Поет оспiвуе «переповнену до вiнця годину славного життя». Година маклера не тiльки переповнена, хвилини й секунди в нiй тримаються за ременi й висять на буферах та пiднiжках переднiх i заднiх платформ.
Сьогоднi ж у Гарвi Максвела був гарячий день. Телеграфний апарат почав конвульсивно розмотувати свою стрiчку, телефон на столi слабував на хронiчнi припадки дзижчання. Контору заповнював натовп людей, якi зверталися до нього через бар’ер – хто весело, хто рiзко, хто гнiвно, хто схвильовано. Вбiгали i вибiгали посильнi з листами й телеграмами, клерки контори бiгали i стрибали, як матроси пiд час шторму. Навiть на обличчi Пiтчера з’явилося щось схоже на пожвавлення.
На бiржi бушували урагани та снiговi бурi, виникали обвали, ожеледi та виверження вулканiв, i усi цi стихiйнi лиха вiдбувалися в мiнiатюрi в конторi маклера. Максвел вiдсунув стiлець до стiни й укладав угоди, танцюючи, як балерина на пуантах. Вiн стрибав вiд телеграфного апарата до телефону, вiд столу до дверей з професiйною спритнiстю арлекiна.
Серед цього дедалi зростаючого напруження маклер раптом помiтив перед собою високо закручений френзель золотавого волосся, над яким похитувався балдахiн з оксамиту i страусових пер, торбинка iз штучного хутра та низку великих, завбiльшки з добрячий горiх, коралiв, на кiнцi якоi, десь аж бiля пiдлоги, бовталося срiбне сердечко. З цими аксесуарами була зв’язана самовпевнена молода особа. Поряд iз нею стояв Пiтчер, готовий пояснити ii появу.
– Це з стенографiчного бюро, щодо мiсця, – сказав Пiтчер.
Максвел обернувся; в руках у нього були папери i телеграфнi стрiчки.
– Якого ще мiсця? – спитав вiн, насупившись.
– Мiсця стенографiстки, – вiдповiв Пiтчер. – Вчора ви наказали менi подзвонити в бюро, щоб сьогоднi вранцi прислали нову стенографiстку.
– Ви збожеволiли, Пiтчере, – сказав Максвел. – Як я мiг дати вам таке розпорядження? Мiс Леслi вже цiлий рiк, вiдколи вона тут, чудово працюе. Мiсце залишиться за нею, поки вона сама не надумае вiдмовитись од нього. У нас нема вiльних мiсць, мадам. Повiдомте бюро, Пiтчере, i нiкого бiльше до мене не водiть…
Срiбне сердечко з обуренням залишило контору, незалежно погойдуючись i зачiпаючи конторськi меблi. Пiтчер, вибравши хвилинку, зауважив бухгалтеровi, що «старий», що не день, стае все бiльше неуважним та забудькуватим.
Натиск невiдкладних справ ставав дедалi бiльшим, темп роботи зростав. На бiржi топтали i шматували з пiвдюжини акцiй, у якi клiенти Максвела вклали великi грошi. Накази про купiвлю та продаж лiтали туди-сюди, як ластiвки. Пiд загрозою була частина власного портфеля акцiй Максвела, i вiн працював з величезним напруженням, мов складна, чутлива i сильна машина, запущена на повну потужнiсть; не вагаючись, вiн вчасно знаходив потрiбнi слова, рiшення i дiяв швидко й точно, як годинниковий механiзм. Акцii та облiгацii, кредити й iпотеки, прибутки й цiннi папери – це був свiт фiнансiв, i в ньому не було мiсця нi для свiту людини, нi для свiту природи.
Коли прийшла пора обiду, цей вир на якийсь час трохи вщух.
Максвел стояв бiля столу, в руках у нього було повно телеграм та меморандумiв; за праве вухо вiн заклав авторучку, скуйовджене волосся пасмами спадало йому на лоба. Вiкно було вiдчинене, бо мила двiрничка Весна вже вмикала радiатори парового опалення землi.
І через вiкно в кiмнату проникали – може, випадково – чудовi пахощi, тонкий запах бузку, який змусив маклера на мить завмерти. Бо цей запах належав мiс Леслi. Це був ii запах, i тiльки ii.
Цей запах поставив ii перед ним – видиму, майже реальну. Свiт фiнансiв раптом стягнувся у цятку. А вона була в сусiднiй кiмнатi, за якихось двадцять крокiв.
– Їй-богу, я це зроблю, – мовив Максвел напiвголосно. – Зараз я ii спитаю. Дивно, як я ранiше не зробив цього.
З поспiшнiстю бiржового гравця, який намагаеться покрити недостачу вже проданих товарiв, вiн кинувся в сумiжну кiмнату до столу стенографiстки.
Вона глянула на нього i всмiхнулась. Легкий рум’янець зарожевiв на ii щоках, а погляд у неi був лагiдний i щирий. Максвел сперся лiктем на ii стiл. Вiн усе ще тримав у руках купу паперiв, а за вухом у нього стирчала авторучка.
– Мiс Леслi, – поспiхом почав вiн, – я маю щонайбiльше хвилину вiльного часу. За цю хвилину хочу вам щось сказати. Чи згоднi ви стати моею дружиною? У мене не було часу залицятися до вас, як це звичайно роблять, але я справдi люблю вас. Кажiть, будь ласка, швидше – тi хлопцi вибивають останнiй дух з «Об’еднаних Тихоокеанських».
– Ой, що ти говориш? – вигукнула молода жiнка. Вона пiдхопилася i дивилася на нього широко розплющеними очима.
– Ви не розумiете мене? – занепокоено спитав Максвел. – Я хочу, щоб ви вийшли за мене замiж. Я люблю вас, мiс Леслi. Я давно хотiв вам сказати про це й ось урвав вiльну хвилину, поки там трохи стихло. О, знову мене кличуть до телефону! Скажiть iм, щоб почекали хвилинку, Пiтчере. То як, мiс Леслi?
Стенографiстка повелася дуже дивно. Спершу, здавалось, вона здивувалась, з ii розгублених очей потекли сльози, а потiм вона радiсно всмiхнулась крiзь сльози i нiжно обняла однiею рукою маклера за шию.
– Тепер я розумiю, – сказала вона лагiдно. – Це все робота, вона вибила на якийсь час iз твоеi голови все iнше. А спершу я злякалась. Невже ти забув, Гарвi? Ми ж обвiнчалися вчора о восьмiй вечора в Маленькiй церквi за рогом.
