– Іване, – наказав Валантен, – пiдiть i приведiть майора О’Браена i пана Брейна. Пан Брейн, мабуть, сидить iз сигарою в iдальнi. А майор, гадаю, зараз вештаеться по оранжереi, хоча я не впевнений.
Його вiрний зброеносець кинувся виконувати наказ, а Валантен продовжував тим самим, по-вiйськовому скупим i рiшучим тоном:
– Усi присутнi знають, що в саду знайшли труп iз вiдтятою головою. Докторе Сiмон, ви оглядали його. Як гадаете, чи повинен вбивця бути таким дужим? Чи, можливо, досить мати дуже гострий нiж?
– Я б сказав, – вiдповiв лiкар, зовсiм блiдий, – що цього взагалi не можна зробити ножем.
– Тодi чи не знаете в такому випадку, – продовжував Валантен, – яким знаряддям це можна зробити?
– Із сучасних, вважаю, нiяким, – сказав медик, болiсно вигинаючи брови. – Шию i так просто не перерубати, а тут ще й зрiз дуже гладкий, нiби дiяли алебардою, чи старовинною сокирою ката, або ж дворучним мечем.
– Рани Божi! – iстерично зойкнула герцогиня. – Ну звiдки ж тут дворучнi мечi?
Валантен, як i ранiше, не вiдривався вiд папiрця, що лежав перед ним.
– Скажiть, – спитав вiн, продовжуючи квапливо записувати, – а чи не можна це зробити довгою шаблею французьких кавалеристiв?
У дверi неголосно постукали, й у всiх у кiмнатi захолола кров, немов вiд стукоту в «Макбетi». І посеред мертвоi тишi доктор Сiмон насилу вимовив:
– Шаблею, мабуть, так.
– Дякую вам, – сказав Валантен. – Увiйдiть, Іване!
Той вiдчинив дверi i доповiв про прихiд майора Нiла О’Браена. Слуга виявив його, коли той знову вештався по саду. Вигляд в офiцера був засмучений i роздратований.
– Що вам вiд мене треба? – обурився вiн.
– Сiдайте, будь ласка, – спокiйно i люб’язно попросив Валантен. – А чому ви без шаблi? Де вона?
– Залишив у бiблiотецi на столi, – пояснив О’Браен, у котрого вiд розгублення став помiтнiшим iрландський акцент. – Вона менi набридла i…
– Іване, – сказав Валантен, – будь ласка, пiдiть i принесiть iз бiблiотеки шаблю майора.
Коли лакей зник, вiн продовжив:
– Лорд Гелловей стверджуе, що бачив, як ви увiйшли iз саду в будинок, а вiдразу пiсля цього там виявили труп. Що ви робили в саду?
Майор упав на крiсло.
– Ох, – вигукнув вiн уже зовсiм по-iрландськи, – милувався на мiсяць! Спiлкувався з природою, нiчого бiльше.
На якийсь час повисла важка тиша, а потiм знову пролунав той же звичайний i моторошний стукiт у дверi. Повернувся Іван, вiн принiс порожнi сталевi пiхви.
– Це все, що я знайшов, – повiдомив вiн.
– Покладiть на стiл, – не пiднiмаючи голови, звелiв Валантен.
Запанувало крижане мовчання, схоже на непроникну тишу, що оточуе в залi суду засудженого вбивцю. Давно стихли невиразнi вигуки герцогинi. Клекiт ненавистi лорда Гелловея був задоволений. І тут сталося несподiване.
– Я вам скажу, – вигукнула ледi Маргарет тим дзвiнким голосом, який бувае лише у смiливих жiнок, котрi наважуються виступити публiчно, – я вам скажу, що робив у саду пан О’Браен, оскiльки вiн змушений мовчати. Вiн пропонував менi стати його дружиною. Я вiдмовила: сказала, що в моiх сiмейних обставинах можу запропонувати йому лише свою повагу. Його це розсердило. Мабуть, моя повага йому не дуже потрiбна.
– Що ж, – додала вона з блiдою посмiшкою, – не знаю, чи стане вiн дорожити цим тепер, але я i зараз запевняю в своiй повазi до нього. І присягнуся де завгодно, що цього злочину вiн не скоював.
Лорд Гелловей, нахилившись до неi, намагався (як йому здавалося, нi для кого не чутно) напоумити жiнку.
– Дурепо! – громоподiбно шепотiв вiн. – Чому ти його захищаеш? Ти хоч подумай, де його шабля! Ця клята…
Вiн замовк пiд дивним пильним поглядом блискучих очей, який уразив усiх.
– Старий дурень! – тихо сказала вона без тiнi поваги. – Що ви хочете довести? Невже не ясно, що вiн не вбивав, поки стояв поруч зi мною? А якщо б вiн убив, я все одно була там. Хто ж повинен був це бачити чи хоча б знати про це, якщо не я? Невже ви так ненавидите Нiла, що пiдозрюете власну доньку…
Ледi Гелловей пронизливо зойкнула. Решта сидiли, як у лихоманцi, торкнувшись жорстокоi трагедii закоханих, як бувало в давнi часи. Горда блiда шотландська аристократка та ii коханий, iрландський авантюрист, нiби зiйшли зi старовинних портретiв у середньовiчному замку. Притихлу кiмнату заполонили примарнi тiнi отруених пар i вiроломних коханцiв.
І тодi, серед похмурого мовчання, пролунав простодушний голос:
– Скажiть, а що це за така довга сигара?
Запитання було до того несподiване, що всi обернулися поглянути, хто це сказав.
– Маю на увазi, – пояснив патер Браун, – сигару, яку докурюе пан Брейн. Схоже, що вона не менша за цiпок.
Обличчя Валантена, незважаючи на недоречнiсть реплiки, висловило згоду, змiшану з роздратуванням.
– Справдi, – рiзко зауважив вiн, – Іване, ще раз пошукайте пана Брейна i зараз же приведiть його сюди.
Коли дверi за слугою зачинилися, Валантен звернувся до дiвчини з серйознiстю, викликаною новим вигином справи:
– Ледi Маргарет, ми вдячнi вам i захоплюемося, що ви переступили через свою гордiсть, пояснивши поведiнку майора. Однак одне незрозумiло. Як менi здаеться, лорд Гелловей зустрiв вас, коли ви йшли з кабiнету в вiтальню, а вийшов у сад, де побачив майора, тiльки через кiлька хвилин, чи не так?
– Ви, мабуть, пам’ятаете, – вiдповiла Маргарет iз легкою iронiею, – що я тiльки-но вiдмовила йому, i навряд чи ми могли йти взявшись за руки. Вiн усе ж таки джентльмен, тому залишився в саду – ось на нього i впала пiдозра.
– Але в цi кiлька секунд, – вагомо заперечив Валантен, – вiн цiлком мiг би…
Знову пролунав стукiт, i в дверях виникло спотворене шрамом обличчя.
– Даруйте, сер, – сказав вiн, – але пан Брейн зник.
– Зник! – вигукнув Валантен i вперше за весь час пiднявся з-за столу.
– Утiк. Змився. Випарувався, – продовжував Іван, смiшно вимовляючи французькi слова. – Його капелюх i плащ також зникли. Але я вам скажу дещо краще. Я вискочив iз будинку подивитися, чи не залишив вiн якихось слiдiв. І я знайшов!
– Що ж ви знайшли? – поцiкавився Валантен.
– Зараз покажу, – сказав Іван.
Наступноi митi вiн з’явився знову з оголеною кавалерiйською шаблею, i лезо ii було закривавлене. Присутнi втупилися на неi, нiби на блискавку, що залетiла в кiмнату. Але твердошкiрий Іван незворушно правив свое:
– Ось що валялося в кущах, за пiвсотнi ярдiв звiдси, як iхати на Париж. Вочевидь, ваш поважний пан Брейн кинув там цю штуку, коли втiкав.
