– Та ти вiчно бачиш обличчя, – обiрвав ii брат Джон.
– Не так уже й погано бачити факти, навiть якщо це обличчя, – спокiйно зауважив патер Браун. – Вважаю, що персону, яку ви бачили…
Знову почувся стукiт у параднi дверi, i через хвилину на порозi з’явився чоловiк, побачивши якого Дiвайн пiдвiвся зi стiльця. Прибулець був високий, прямий, з довгим блiдим обличчям i важким пiдборiддям. Величезне чоло i живi синi очi Дiвайн погано розгледiв удень через крислатий солом’яний бриль.
– Прошу вас, не вставайте, – чiтко i чемно вимовив Карвер, але в розбурханому мозку Дiвайна ця чемнiсть знайшла зловiсну схожiсть iз чемнiстю бандита, котрий спрямував на вас пiстолет.
– Сядьте, будь ласка, пане Дiвайн, – попросив Карвер, – i, з дозволу панi Бенкс, я зроблю те ж саме. Маю пояснити свiй вiзит. Мабуть, ви пiдозрювали, що я – знаменитий злодiй.
– Пiдозрював, – похмуро вiдповiв Дiвайн.
– Як ви правильно зауважили, – сказав Карвер, – не завжди легко вiдрiзнити осу вiд бджоли.
Пiсля паузи вiн продовжив:
– Щодо мене, то я – одна з найкориснiших, хоча i водночас нестерпних комах. Я детектив i прибув сюди, щоб з’ясувати, чи не вiдновив свою дiяльнiсть злочинець, котрий називае себе Майклом Сновидою. Вiн спецiалiзувався на крадiжцi коштовностей, а зараз обiкрали Бiчвуд-гаус, i, судячи з аналiзу, це його робота. Рiч не тiльки у вiдбитках пальцiв, але i в маскуваннi – тому самому, яким вiн користувався, коли був заарештований востанне, а також, мабуть, i в iнших випадках. Ви, либонь, чули про цю просту, але вдалу вигадку: вiн одягав руду бороду i великi окуляри в роговiй оправi.
Опал Бенкс нажахана рвонула вперед.
– Це воно! – зойкнула вона. – Це обличчя, яке я бачила! Великi окуляри, руда кудлата борода, як у Юди. Я думала, що це привид.
– Такого ж самого «привида» бачила i служниця в Бiчвуд-гаусi, – сухо додав Карвер.
Вiн поклав якiсь папери i згортки на стiл i почав iх дбайливо розпаковувати.
– Як я сказав, – продовжував вiн, – мене прислали сюди для того, щоб дiзнатися про злочиннi намiри Майкла Сновиди. Ось чому я зацiкавився бджолами й оселився у пана Смiта.
Запанувала мовчанка, i потiм озвався Дiвайн:
– Ви справдi хочете сказати, що цей милий дiдок…
– Вважали ж ви, пане Дiвайн, – усмiхнувся Карвер, – що вулик – моя ширма. Чому б i йому не вибрати собi таку ж?
Дiвайн похмуро кивнув, i детектив схилився до своiх паперiв.
– Я пiдозрював Смiта i хотiв без нього оглянути його речi. Тому пiдтримав люб’язну пропозицiю Бенкса. Обшукуючи будинок, я виявив певнi цiкавi предмети, якi дивно бачити в будинку старого сiльського жителя, котрий цiкавиться винятково бджолами. Ось один iз них.
Із розгорнутого пакета витягнув волохатий предмет майже червоного кольору – такi бутафорськi бороди носять в аматорських театрах. Поруч iз нею лежали важкi окуляри в роговiй оправi.
– Але я натрапив на одну рiч, яка мае безпосереднiший стосунок до цього будинку i виправдовуе мое сьогоднiшне вторгнення. Це записка. У нiй вказанi назви та приблизна вартiсть коштовностей, власники яких живуть у вашiй мiсцевостi. Вiдразу ж пiсля тiари ледi Пулмен згадане смарагдове намисто панi Бенкс.
Панi Бенкс, котра досi споглядала навалу вiдвiдувачiв в гордовитому сум’яттi, при цих словах насторожилася. Їi обличчя вiдразу постарiло рокiв на десять i стало набагато усвiдомленiшим. Але не встигла жiнка вимовити й слова, як Джон стрiмко пiднявся на повний зрiст.
– Тiара вже пропала! – заревiв вiн, як слон. – А намисто? Поглянемо, що з намистом!
– Непогана iдея, – схвалив Карвер, коли той кинувся з кiмнати. – Хоча ми, звiсно, тримаемося напоготовi. Я не вiдразу розшифрував записку, i коли закiнчував, зателефонував патер Браун iз Бiчвуд-гауса. Я попросив його поспiшити сюди i сказати, що йду за ним, а…
Його мову обiрвав крик. Пiдводячись iз стiльця, Опал вказала на кругле вiкно.
– Ось вiн, знову! – верещала вона.
На якусь мить усi побачили картину, що зняла з панни Опал звинувачення у брехнi й iстерii, що часто зводилися на неi. Обличчя, що випiрнуло зi синьоi iмли за вiкном, було блiдим або, можливо, зблiдло через те, воно припало до скла, а великi пильнi очi, оточенi колами, надавали почварi схожостi з рибою, що зазирае з темно-синього моря в iлюмiнатор корабля. Зябра або плавники цiеi риби були мiдно-червоними. У наступну мить усе щезло.
Дiвайн одним махом опинився бiля вiкна, i тут же пролунав несамовитий зойк, що наповнив увесь будинок. Вiн був настiльки потужний, що слова злилися воедино. Однак, почувши його, Дiвайн збагнув, що сталося.
– Намисто зникло, – кричав, з’явившись у дверях, захеканий Джон Бенкс i вiн негайно зник сам, рвонувшись, як пес, що йде по слiду.
– Злодiй тiльки-но був бiля вiкна! – нагадав сищик, кинувшись у сад за шаленим Джоном.
– Будь обережним! – голосила господиня. – У них пiстолети!..
– У мене також, – пролунав голос безстрашного Джона з темноi глибини саду.
Дiвайн зауважив, коли молодик пробiгав повз нього, що той зухвало розмахуе револьвером, i вiд щирого серця бажав, щоб цю зброю не довелося застосувати. Не встиг вiн це подумати, як пролунали два пострiли, що спричинили шалену зграю вiдзвукiв у тихому примiському саду.
– Джон мертвий? – спитала Опал тремтячим голосом.
Патер Браун, котрий просунувся далi в темряву i стояв до них спиною, дивлячись вниз, спростував це:
– Нi, це iнший.
До нього пiдiйшов Карвер, i якийсь час двое людей, високий i низький, затуляли картину, освiтлену мерехтливим i тривожним свiтлом мiсяця. Коли вони вiдiйшли вбiк, всi побачили маленьку сухорляву постать, яка лежала, вигнувшись нiби в останньому поривi. Фальшива червона борода стирчала вгору, глузливо вказуючи в небо, а мiсячне свiтло грало у великих бутафорських окулярах чоловiка, котрого назвали Сновидою.
– Який кiнець… – бурмотiв детектив Карвер. – Пiсля всiх пригод його застрелили в примiському саду, мало не випадково, i хто? Бiржовий маклер!
Маклер, звiсно, ставився до своеi перемоги з бiльшою врочистiстю, хоча i з певним неспокоем.
– Нiчого не вдiеш… – промовив вiн, все ще важко дихаючи. – Менi дуже шкода. Вiн стрiляв у мене.
– Певна рiч, буде слiдство, – похмуро зауважив Карвер. – Але вважаю, вам нема про що турбуватися. У пiстолетi, що випав у нього з рук, бракуе одного набою. Природно, вiн не мiг стрiляти пiсля вас.
До цього часу вони знову зiбралися в кiмнатi, i детектив збирав своi папери, готуючись iти. Патер Браун стояв навпроти нього, дивлячись на стiл в похмурих роздумах. Потiм вiн раптом заговорив:
– Пане Карвер, ви блискуче розплутали цю складну справа. Я, зiзнатися, здогадувався про ваш фах, але не очiкував, що ви так швидко все зв’яжете – бджiл, бороду, окуляри, i шифр i намисто, словом – усе.
– Завжди вiдчуваеш задоволення, коли доводиш справу до кiнця, – зашарiвся Карвер.
– Авжеж, – вiдгукнувся священик, все ще споглядаючи стiл. – Я просто в захватi. – І додав смиренно, майже злякано: – Заради справедливостi варто додати, що я не вiрю жодному слову.
Дiвайн нахилився вперед, несподiвано зацiкавившись:
– Ви не вiрите, що це злодiй Сновида?
– Я знаю, що вiн злодiй, але цього грабунку не скоював, – пояснив патер Браун. – Я знаю, що вiн не приходив нi сюди, нi в той великий особняк, щоб викрасти коштовностi i померти. То де коштовностi?
– Там, де вони зазвичай бувають у таких випадках, – вiдповiв Карвер. – Вiн або сховав iх, або передав спiльниковi. Це пограбування скоено не однiею людиною. Звiсно, моi люди обшукують сад…
– Може, так, – припустила панi Бенкс, – спiльник украв намисто, коли вiн зазирав у вiкно?
