– Облиш, Розi! Не кажи дурниць. Я знаю, що ти цього не зробиш. І ти сама це чудово знаеш. Вiзьми себе в руки. Заспокойся, я повернуся ввечерi, або завтра. Але я мушу знайти собi якусь справу, от i все. Зрозумiло тобi?
Розалi раптом якось знесилiла вiд його погляду. Вона раптом вiдчула, що це кiнець. Вона не зможе його втримати, якщо вiн захоче пiти.
– Не йди, Брюсе! – у розпачi повторювала вона, притискаючись до нього всiм тiлом. – Я тебе не пущу! не пущу! не пущу! Ти не можеш отак взяти й пiти!
– Не можу? – засмiявся вiн. – А ну подивимося!
Вiн вiдштовхнув ii i, переступивши порiг, швидко почав спускатися сходами. Розалi стояла не рухаючись i з жахом чекала, як ляснуть внизу, зачинившись за ним, важкi вхiднi дверi. Потiм вона повернулася до кiмнати й, зачинивши за собою дверi, притулилася до них спиною.
Уже був час iти на репетицiю, та вона навiть i подумати про це не могла й лише тремтiла всiм тiлом. Тепер усе втратило сенс. Нiщо, нiщо не мало значення… хiба що… може, вiн ще повернеться… хоча б для того, аби забрати своi речi…
Роздiл 9
Ідея, що саме спала на думку Толлiферу, полягала в тому, аби влаштуватися агентом у якiй-небудь маклерськiй фiрмi або в нотарiальнiй конторi, що вiдае опiкою й справами багатих удiв або дочок багатих батькiв. Однак ii здiйсненню перешкоджало те, що вiн зовсiм вiдiрвався вiд кола спритних молодикiв, якi мали доступ до самого серця нью-йоркського вищого свiту. Такi люди були не тiльки кориснi, а iнколи i просто необхiднi дамам з грошима, але без зв’язкiв, що мрiють зайняти положення в суспiльствi, а також переспiлим дiвицям, якi прагнуть його зберегти.
Для такого роду дiяльностi вимагалось багато чинникiв, включаючи гарне американське походження, приемну зовнiшнiсть, свiтський лиск, велику ерудицiю з рiзних видiв спорту – яхти, перегони, тенiс, поло, верхова iзда, гонки на автомобiлях, а також стосовно розваг: опера, театри й усiлякi видовища. Цi люди iздили з багатiями до Парижа, Бiаррица, Монте-Карло, Нiцци, Швейцарii, Ньюпорта, на Палм-Бiч, для них були вiдчиненi всi дверi – i таемних осередкiв на пiвднi й рiзних аристократичних клубiв. У Нью-Йорку вони крутилися переважно в шикарних ресторанах, в оперi та в iнших театрах. Звiсно, вони мали бездоганно i вiдповiдно до етикету вдягатися, мати спритнiсть дiставати найкращi мiсця на перегони, на тенiснi й футбольнi матчi й на всi моднi прем’ери. Бажано було, щоб вони могли скласти партiю в карти й ознайомити з правилами й тонкощами гри недосвiдченого партнера, а при нагодi ще й дати корисну пораду стосовно дамських убрань, ювелiрних виробiв i оздоблення кiмнат. Але насамперед, вони мали турбуватися про те, щоб iмена iхнiх патронес якомога частiше з’являлися на сторiнках газет у вiддiлi свiтськоi хронiки.
Звiсно, цi кориснi молодi люди так чи так отримували пристойну винагороду – також в очах суспiльства – за своi зусилля, а iнший раз навiть жертви: адже вони мали протистояти всiляким спокусам, зокрема спокусам юностi, оскiльки iхнi послуги були потрiбнi передусiм старiючим дамам, таким, що, подiбно до Ейлiн, нудилися на самотi, не знаючи куди себе дiти.
Толлiфер чимало рокiв попрацював на цiй нивi, але на тридцять другому роцi свого життя вiдчув, що це починае йому набридати. І вiд нудьги й вiдрази вiн все частiше знаходив утiху в пияцтвi та в обiймах якоiсь красунi-акторки, що дарувала його справжньою палкою любов’ю. Але зараз вiн знову подумував повернутися в цi ресторани, бари, розкiшнi готелi та iншi мiсця, де товчуться багатi люди, з яких вiн мiг поживитися. Вiн вiзьме себе в руки, кине пити, знайде трошки грошей, може, навiть у Розалi, дасть собi раду – i, звiсно, йому ще випаде нагода показати себе в свiтi.
А тодi… тодi вони всi побачать!
Роздiл 10
У цей час у Нью-Йорку Ейлiн, що вже майже в усьому зневiрилася, даремно намагалась придумати, як влаштувати свое життя. Хоча маеток Ковпервуда, як його тепер називали, був одним iз найкрасивiших i розкiшних будинкiв у всьому Нью-Йорку, для Ейлiн вiн був просто порожньою шкаралупою, навiть могилою ii кохання i ii свiтських успiхiв.
Тепер вона зрозумiла, скiльки зла заподiяла вона першiй дружинi Ковпервуда i його дiтям. Тодi вона, звiсно, не уявляла, яких страждань iй завдала. Але тепер iй самiй довелося вiдчути всю ту гiркоту. Адже вона принесла Ковпервудовi в жертву й свою родину, i друзiв, i становище у суспiльствi, i репутацiю, – а тепер iй не лишилося нiчого, крiм розпачу. Іншi жiнки, жорстокi, безжальнi, вiдняли в неi Френка й тримаються за нього не тому, що вони його люблять, а просто через його багатство, через його славу. А його, звичайно, вабить iхня молодiсть, краса, хоча лише якихось два-три роки тому вони не могли зрiвнятися з нею! Але ж – вона не вiдпустить його! Нiколи! Жодна з цих жiнок не називатиметься мiсiс Френк Алджернон Ковпервуд! Вона зв’язана з ним нерозривними узами любовi, шлюбу – i цього в неi нiхто нiколи не вiднiме. Вiн нiколи не насмiлиться вiдкрито розiрвати з нею або розлучитися. Надто багато вона про нього знае, та й iншi теж, i вона вже подбае, щоб це стало вiдомо всiм, хай тiльки спробуе почати справу про розлучення. Вона не забула його вiдвертого зiзнання про те, що вiн любить цю гарненьку юну Беренiс Флемiнг. Цiкаво, де вона тепер? Імовiрно, з ним! Але вона нiколи не буде його дружиною. Нiколи!
Але як жахливо бути самотньою! Цей розкiшний будинок, цi величезнi кiмнати з мармуровими пiдлогами, лiпнi стелi, прикрашенi рiзьбленням дверi й обвiшанi картинами стiни! І цi слуги, що, ймовiрно, шпигують за нею. Принаймнi так iй здавалося. І нiяких занять, нiяких знайомих, нiкого, хто був би радий ii бачити! Мешканцi всiх цих пишних маеткiв уздовж авеню навiть не помiчали нi ii, нi Ковпервуда, попри все iхне багатство!
Бiля неi крутилися декiлька залицяльникiв, яких вона ледве терпiла, i час вiд час навiдувався хтось iз родини, зокрема два ii брати, що жили у Фiладельфii. Це були заможнi люди з суспiльною вагою, дуже релiгiйнi; iхнi дружини й дiти не схвалювали поведiнки Ейлiн, а тому й брати рiдко ii вiдвiдували. Зазвичай вони приiжджали до обiду або до снiданку й навiть, траплялося, лишалися на нiч, коли справи затримували iх у Нью-Йорку, але нiколи не привозили з собою когось зi своеi родини. А потiм вони знову надовго зникали. І вони, i вона розумiли, в чому тут справа.
Окрiм цього, в неi не було нiкого. Подеколи несподiвано з’являлася компанiя акторiв i шалапутiв, звiсно, лише для того, аби погуляти на ii грошi, тодi як насправдi вони цiкавилися лише своiми молоденькими подругами. Та чи могла б вона пiсля Ковпервуда закохатися в кого-небудь iз цих жалюгiдних шукачiв пригод? Хiба що вiддатися хвилинному бажанню. Але ж пiсля довгих годин самотностi й болiсних думок варто iй випити кiлька келихiв вина, i вона здатна кинутися в обiйми кого завгодно, аби тiльки забутися, вiдчути себе жаданою, слухати нiжну любовну балаканину. Ох, це життя! Ця самiтнiсть! Старiсть! Марнiсть усiх зусиль, всiх колишнiх мрiй i сподiвань!
Яка насмiшка – цей чудовий палац з його картинними галереями, скульптурами, гобеленами! Адже Ковпервуд, ii чоловiк, так рiдко тепер навiдуеться сюди. А коли вiн тут, то завжди поводиться стримано i холодно, хоч i удае перед слугами турботливого чоловiка. А вони плазують перед ним, адже вiн тут хазяiн, вiн розпоряджаеться всiм i всi вiд нього залежать. Якщо ж вона, не витримавши, намагалася висловити йому свое обурення, вiн одразу ставав таким уважним, ласкавим, гладив ii по руцi й говорив: «Послухай, Ейлiн! Ти маеш пам’ятати: ти завжди була й будеш мiсiс Френк Ковпервуд, а отже, не забувай про нашу угоду».
І якщо в обуреннi вона починала кричати або плакати, так що в неi тремтiли губи, навiть вибiгала з кiмнати, вiн iшов слiдом за нею й умовляв так м’яко й переконливо, що вона врештi погоджувалася на все. Якщо ж йому цього не вдавалося досягти, вiн надсилав iй квiти, запрошував увечерi до опери – i такi вчинки незмiнно перемагали ii впертiсть i слабкiсть. Адже з’являтися з ним на людях, хiба це не означало, принаймнi почасти, що вона його дружина i господарка його будинку?
Роздiл 11
Де Сото Сiппенз, прибувши до Лондона з декiлькома потрiбними йому помiчниками, зняв будинок у Найтсбрiджi й одразу почав збирати рiзнi вiдомостi, що, на його думку, могли знадобитися Ковпервудовi.
Перше, що вразило його, був той факт, що двi старi пiдземнi лондонськi лiнii – Метрополiтен i Районна, тобто внутрiшне кiльце, як ii називали – утворювали петлю, подiбну до тiеi, якою так вигiдно для себе скористався Ковпервуд при будiвництвi мiськоi вуличноi мережi в Чикаго i що завдало таких збиткiв його конкурентам i обурило iх проти нього. Цi лондонськi лiнii першоi пiдземноi залiзничноi дороги у свiтi, дуже погано обладнанi, що й дотепер користуються паровою тягою, фактично охоплювали й включали у свою мережу всi головнi дiловi центри. Таким чином, вони являли собою ключ до всiеi мережi пiдземних залiзниць у Лондонi. Вони йшли паралельно одна однiй приблизно на вiдстанi милi, замикаючись кiнцями, щоб потяги тiеi й iншоi лiнii могли робити наскрiзнi рейси, й обслуговували весь район, починаючи з Кенсiнгтона й Падiнгтонського вокзалу на заходi, аж до Олдгейта бiля Англiйського банку на сходi. Отож усi головнi вулицi, дiловий центр, квартали, де перебували магазини, театри, найбiльшi й розкiшнi готелi, вокзали й будинок парламенту – все було охоплено цими лiнiями.
Сiппенз швидко з’ясував, що цi лiнii через зношене обладнання й недолуге керiвництво ледве окупають витрати на них. Але iх можна зробити набагато бiльш дохiдними, оскiльки, окрiм омнiбусiв, нiякого iншого зручного сполучення мiж цими районами не було.
Бiльше того, застарiла система паровоi тяги на пiдземних залiзницях викликала все бiльше й бiльше невдоволення публiки; i молодi фiнансисти, що цiкавилися будiвництвом пiдземки, схоже, мали бажання переобладнати лiнii, пустити електричнi потяги й повнiстю iх оновити. Одним iз них був лорд Стейн, про якого Сiппенз чув ще вiд Ковпервуда, – великий акцiонер Районноi пiдземноi дороги i досить помiтна людина у вищому лондонському свiтi.
Ця ситуацiя, описана в довгому листi Сiппенза, сколихнула Ковпервуда. Ідея з використанням центральноi петлi, якщо узятися за дiло негайно й отримати концесiю на будiвництво гiлок, дасть йому саме те, що йому потрiбно, – контроль за всiею майбутньою системою пiдземних дорiг.
Однак, якщо не вивернути власнi кишенi, звiдки вiн дiстане таку суму готiвкою? Мабуть, не менше ста мiльйонiв доларiв! Навряд вiн може зараз кого-небудь захопити своею iдеею, щоб одержати фiнансову пiдтримку, тим бiльше що нинi дiючi лондонськi лiнii ледь окупають себе. Зважитися на таке пiдприемство зараз, звiсно, справа вкрай ризикована. Їй мае передувати дуже тонка рекламна кампанiя, яка б представила його в найвигiднiшому свiтлi.
Ковпервуд подумки перебрав у пам’ятi всiх визначних американських фiнансистiв, iхнi установи й банки – особливо на сходi, – де вiн, спираючись на своi колишнi угоди, мiг би знайти партнерiв. Треба переконати iх, що в цiй справi вiн прагне аж нiяк не надприбуткiв, а насамеред суспiльного визнання. Беренiс, звичайно, права: це остання й найбiльша з усiх його фiнансових справ, – звiсно, якщо з цього щось вийде! – безсумнiвно мае вiдрiзнятися вiд усiх його колишнiх авантюр, аби стерти пам’ять про всi його старi грiхи й шахрайства.
У глибинi душi вiн, звiсно, не збирався зовсiм вiдмовлятися вiд тих старих трюкiв, до яких вiн удавався в органiзацii й експлуатацii мiськоi залiзничноi мережi. Радше вiн розраховув, оскiльки його прийоми були не так широко вiдомi в Англii, як у своiй краiнi, на можливiсть заснувати кiлька акцiонерних компанiй – для кожноi окремоi дiлянки i кожноi окремоi проектованоi гiлки або пiдземноi мережi, що потребуе переустаткування. Довiрлива публiка однаково кинеться купувати цi «розведенi» акцii. Звичайний прийом. Публiцi завжди можна нав’язати що завгодно, якщо тiльки переконати ii, що справа е респектабельною i надiйною. Звiсно, все залежить вiд репутацii, солiдностi й рентабельностi пiдприемства, – тут не обiйтися без певних зв’язкiв. Обдумавши цей план, Ковпервуд вiдiслав телеграму Сiппензу з подякою i наказом залишатися в Лондонi до подальших його розпоряджень.
Тим часом мати Беренiс приiхала до Чикаго й вони тимчасово влаштувалися по-сiмейному. Беренiс i Ковпервуд, кожен по-своему, пояснили iй ситуацiю i плани, якi мали поеднати iх у подальшому життi. Хоча мiсiс Картер спочатку й у розмовi з Беренiс, звiсно, дала волю сльозам, шкодуючи, як завжди, про свое минуле, що, як вона не без пiдстави вважала, було головною причиною, яка штовхнула ii дочку на цей ризикований крок, – одначе вона була зовсiм задавлена горем, як iй iнодi здавалося у хвилини каяття. Адже Ковпервуд все ж таки видатна людина, i, крiм того, вiн сам запевнив ii, що Беренiс не тiльки отримае за заповiтом значну частину його капiталу, але й навiть, якщо Ейлiн помре або коли-небудь погодиться на розлучення, вiн обов’язково одружиться з Беренiс. Тож поки нехай усе залишаеться як i ранiше: вiн друг мiсiс Картер i опiкун ii дочки. І що б не сталося, якi б плiтки не виникали з цього приводу, слiд наполягати на цьому поясненнi. Звичайно, не слiд занадто часто з’являтися разом на публiцi i взагалi триматися суспiльних умовностей. Що б вони з Беренiс не задумали, це буде iхньою приватною справою, але вони нiколи не подорожуватимуть в одному потязi чи одним пароплавом i не зупинятимуться в одному готелi.
У Лондонi ж, як вважав Ковпервуд, мае бути активне свiтське життя, до якого вони зможуть долучитися, а якщо вдасться встановити зв’язки з високими фiнансовими колами, то Беренiс i ii мати допоможуть йому в органiзацii зустрiчей з фiнансовими магнатами й дiлками у своему будинку. Тут вiн покладався на вмiння мiсiс Картер створити таку домашню обстановку, що цiлком вiдповiдатиме становищу заможноi вдови, яка подорожуе зi своею дочкою.
Беренiс – адже, власне, це було ii iдеею – була в захватi. І навiть мiсiс Картер, забувши про те, що Ковпервуд видавався iй безжальним егоiстом, що нiколи не поступиться своiми iнтересами й комфортом, слухаючи його, майже готова була повiрити, що все йде на краще. Беренiс представила iй ситуацiю з Ковпервудом суто з практичного боку:
– Я дуже люблю Френка, мамо, – сказала вона. – І я буду поруч iз ним, наскiльки це можливо. Вiн нiколи не намагався завоювати мене – ти знаеш. Я прийшла до нього сама, i сама запропонувала. Справдi, менi вже давно, вiдтодi, як ти сама менi зiзналася, здавалося нечесним, що ми живемо на його грошi. Це значить усе брати й нiчого не давати взамiн. Одначе я виявилася такою самою боягузкою, як i ти колись, занадто рознiженою i непристосованою, щоб зважитися жити без засобiв до iснування. А саме так би й було, якби вiн нас залишив.
– Ах, я знаю, ти права, Бевi! – сказала ii мати, наче вибачаючись. – Будь ласка, не дорiкай менi. Я так вiд цього страждаю. Дуже тебе прошу! Адже я завжди думала тiльки про одне – про твое майбутне.
– Ну, годi, мамо, i я тебе прошу! – намагалася втiшити ii Беренiс, яка все ж таки любила свою матiр, хоч якою недолугою й нерозсудливою вона могла бути. Щоправда, коли Беренiс була ще школяркою, вона трохи презирливо ставилася до смакiв, думок i суджень своеi матерi. Одначе тепер, дiзнавшись про все, вона подивилася на неi iншими очима; i, хоч не виправдовувала ii цiлковито, але вибачала й спiвчувала iй. Бiльше вона не дозволяла собi зверхньо поводитися з нею, а навпаки, намагалася бути ласкавою, уважною, наче намагаючись утiшити ii, допомогти забути всi негаразди, що випали на ii долю.
Тож i зараз Беренiс заговорила з нею ласкаво й нiжно:
– Ти згадай, мамо, адже я намагалася пробитися власними силами, але дуже швидко зрозумiла, що я не пiдготовлена до тих перешкод, з якими менi довелося б стикнутися. Мене надто пестили, берегли. І я в цьому не звинувачую нi тебе, нi Френка. Але ж я не мала нiяких шансiв на успiх, принаймнi в цiй краiнi. Тож краще, що я можу зробити – це поеднати свое життя з життям Френка, бо це едина людина, яка справдi може менi допомогти.
Мiсiс Картер, погоджуючись, кивала головою й задумливо посмiхалася. Вона знала, що мусить пiдкоритися бажанням Беренiс. У неi немае власного життя, анi коштiв, i iй нема на кого розраховувати, окрiм Ковпервуда i своеi дочки.
Роздiл 12
За деякий час пiсля того, як вони порозумiлися й дiйшли згоди, Ковпервуд i Беренiс iз матiр’ю вiдправилися до Нью-Йорка: спочатку дами, а трохи пiзнiше слiдом за ними i Ковпервуд. Його метою було з’ясувати настроi американських iнвесторiв, а також встановити зв’язки з якоюсь мiжнародною маклерською фiрмою, яка подбала б про те, щоб цi лондонськi дiлки з iхньою пропозицiею щодо лiнii Чаринг-Крос знову звернулися до нього; це для того, аби нiхто не дiзнався про його iнтерес до цiеi справи.
Звичайно, вiн мав своiх нью-йоркських i лондонських маклерiв i комiсiонерiв: Джаркiнс, Клурфейн i Рендольф, але в такiй надзвичайнiй справi вiн не мiг на них цiлком покластися. Джаркiнс, головна постать в американському вiддiленнi фiрми, хоч i дуже спритний i корисний дiлок, однак надто турбувався власними iнтересами, а крiм того, багато балакав. Однак звертатися до невiдомоi маклерськоi фiрми могло вийти ще гiрше. Зрештою, розсудив вiн, найрозумнiше – пiдiслати якусь вiрну людину до Джаркiнса й натякнути йому, що непогано було б, якби Грiвз i Геншо спробували ще раз звернутися до Ковпервуда.
І тут вiн згадав, що серед рекомендацiйних листiв, якi Грiвз i Геншо вручили йому пiд час першого вiзиту, був лист вiд такого собi Рафаеля Коула, колись крупного нью-йоркського банкiра, що вiдiйшов вiд справ. Кiлька рокiв тому Коул намагався зацiкавити його нью-йорк-ським транспортом, але Ковпервуд був надто зайнятий своiми справами, аби навiть обдумати цю пропозицiю. Проте ця розмова мала наслiдком дружнi вiдносини з Коулом, i той згодом зробив певнi iнвестицii в деякi з його чиказьких пiдприемств.
Тепер вiн думав про те, щоб не тiльки залучити Коула з його капiталом до цього лондонського пiдприемства, але й вплинути через нього на Джаркiнса, аби пiдштовхнути Грiвза й Геншо знову звернутися до нього. Вiн вирiшив запросити Коула пообiдати до себе на П’яту авеню, до речi й Ейлiн матиме нагоду виступити в ролi хазяйки. Отже, вiн зробить приемнiсть Ейлiн i на Коула справить враження зразкового чоловiка. Адже Коул був людиною консервативною. А для того аби мати успiх у цiй лондонськiй справi, потрiбно неодмiнно заздалегiдь створити враження респектабельностi, щоб запобiгти будь-якiй критицi. Беренiс теж перед самим вiд’iздом у Нью-Йорк сказала йому: «Не забудь, Френку, що чим бiльше ти показуватимеш уваги й люб’язностi до Ейлiн на людях, то краще буде для всiх нас». І вона так подивилася на нього своiми незворушними синiми очима, що йому здалося, немов у цьому поглядi свiтиться вся споконвiчна жiноча мудрiсть.
Тому по дорозi до Нью-Йорка Ковпервуд, пам’ятаючи про пораду Беренiс, вiдправив Ейлiн телеграму, сповiщаючи ii про приiзд. І тут йому згадався такий собi Едвард Бiнгхем, агент з розповсюдження акцiй, що колись часто до нього навiдувався, – той мав велике коло знайомих, i, напевно, через нього можна буде дещо дiзнатися про цього Толлiфера.
І, склавши собi дорогою повну програму дiй, Ковпервуд по приiздi до Нью-Йорка одразу зателефонував Беренiс, у будинок на Парк-авеню, який вiн iй нещодавно подарував. Домовившись про побачення пiзнiше, вiн подзвонив Коулу, потiм до себе в контору, у готель «Незерлендс», де помiж iншим дiзнався, що Бiнгхем уже цiкавився, коли йому можна буде побачити Ковпервуда. І в гарному настроi вiн вiдправився до себе додому. Тепер це була зовсiм не та людина, яким його бачила Ейлiн кiлька мiсяцiв тому.
Коли вiн увiйшов до неi в спальню, вона вiдразу по його ходi, по очах вiдчула, що вiн чимось дуже задоволений i готуе iй приемний сюрприз.
– Ну, як справи, моя люба? – привiтав вiн ii таким приязним тоном, якого вона вже давно вiд нього не чула. – Сподiваюся, ти отримала мою телеграму?
– Так, – спокiйно, але трохи насторожено, вiдповiла Ейлiн. І нишком подивилася на нього з цiкавiстю, бо в ii почуттi до Ковпервуда було стiльки ж любовi, скiльки й обурення.
– О! Читаеш детективнi романи! – жартiвливо зауважив вiн, заглядаючи в книжку на столику бiля ii лiжка й подумки порiвнюючи ii обмеженi iнтереси iз кругозором Беренiс.
– Так! – вiдповiла Ейлiн рiзко. – А по-твоему, менi що читати? Бiблiю? Чи, може, твоi балансовi звiти? Або каталоги живопису?
