– Багато було вiйська з ним?
– Жодного з ним вiйська не було, лише кiлька челядникiв, правда, озброених i з такими пиками, що навiть тi, що святих немовлят за наказом Ірода вирiзали, гидкiших i вiдразливiших не мали. Назвався менi дрiбним шляхтичем i брехав, що з кiньми на ярмарок iде. Але хоч коней мали кiльканадцятьох у табунi, я вiдразу ж збагнув, що це хтось iнший, бо не так конюхи балакають, i дорогий перстень на його руцi помiтив. Ось цей.
Тут блиснув пан Рендзян в очi слухачам коштовним каменем, а пан Заглоба ударив себе об поли i зарепетував:
– То ви його в нього вициганили! Лише цього досить, щоб я впiзнав вас, пане Рендзян, навiть на краю свiту!
– Даруйте, ваша шляхетносте, але я не вициганював, бо й я шляхтич, рiвний iншим, а не циган, хоч орендою промишляю, поки Всевишнiй не дасть осiсти на своему. А цей перстень дав менi пан Кмiциц на знак того, що все сказане ним правда, а я зараз вам його слова точнiсiнько перекажу, бо бачиться менi, що тут про шкури нашi йдеться.
– Тобто? – не повiрив пан Заглоба.
Але тут увiйшов пан Володийовський, дуже схвильований i вiд гнiву блiдий, шапку на стiл швиргонув i вигукнув:
– Це переходить усi межi! Трое убитих, Юзва Бутрим поранений, ледве дихае!
– Юзва Бутрим?.. Tа ж у нього ведмежа сила! – здивувався пан Заглоба.
– Його на моiх очах сам пан Кмiциц огрiв, – не змовчав пан Рендзян.
– З мене досить того пана Кмiцицa! – нервував пан Володийовський. – Де вiн тiльки не з’явиться, трупи за собою, як мор, залишае. Годi вже! Квит за квит, горло за горло. Але тепер новий рахунок. Людей менi побив, на добрих пахолкiв напав. Це йому до першого побачення закарбуеться.
– Правду кажучи, це не вiн на них напав, а вони на нього, бо вiн у найтемнiший кут заховався, щоб його не впiзнали, – зронив пан Рендзян.
– А ви, замiсть того, щоб iм допомагати, ще на його користь свiдчите! – розгнiвався пан Володийовський.
– Я за справедливiсть. А щодо допомоги, то хотiли моi допомогти, лише незручно iм було, бо в сум’яттi не знали, кого лупцювати, а кого берегти, та й самим через те дiсталося. Я з душею i скарбом утiк, i то лише через пана Кмiцицa поблажливiсть, бо послухайте, панове, як усе вiдбулося.
Тут пан Рендзян ретельно описав бiйку в «Поклику», нiчого не опустив, а коли врештi-решт сказав i те, що йому пан Анджей наказав, дуже здивувалися товаришi.
– То вiн так сказав? – перепитав пан Заглоба.
– Саме так, – пiдтвердив пан Рендзян. – «Я, каже, нi пановi Володийовському, нi конфедератам не ворог, хоча вони й iнакше думають. Пiзнiше все з’ясуеться, а тим часом хай гурту тримаються, як Бог милий, бо iх вiленський воевода, як ракiв iз сака вибере».
– І сказав, що воевода вже в походi? – уточнив Ян Скшетуський.
– Говорив лише, що тiльки на шведську кiнноту чекае i що зараз же на Пiдляшшя вирушить.
– Що, панове, про це все думаете? – поцiкавився пан Володийовський, споглядаючи на товаришiв.
– Дивовижна рiч! – промовив пан Заглоба. – Або цей чоловiк Радзивiллa зраджуе, або нам якусь засiдку готуе. Але яку? Радить купи триматися, яка шкода може звiдси для нас виникнути?
– Що вiд голоду здохнемо, – пояснив пан Володийовський. – Сам я маю повiдомлення, що пан Жеромський, пан Котовський i пан Липницький мають намiр роздiлити хоругви по кiлькадесят коней i по всьому воеводству розсiятися, бо разом не зможуть прогодуватися.
– А якщо Радзивiлл справдi пiдiйде? – спитав Станiслав Скшетуський. – То хто ж тодi йому протистоятиме?
Нiхто не зумiв вiдповiсти на це запитання, бо справдi було ясно, як сонце, що якби великий гетьман литовський пiдiйшов i застав сили конфедератiв розпорошеними, то легко iх би поодинцi порозбивав.
– Дивовижна рiч! – повторив пан Заглоба.
І помовчавши за мить продовжив:
– Пан Кмiциц якось пiдтвердив, що вiн до нас щиро доброзичливий. Я подумав би, що, може, Радзивiллa покинув. Але тодi б не нишпорив переодягненим, та i то куди? До шведiв?
Тут вiн звернувся до пана Рендзянa:
– Вiн вам сказав, що на Варшаву iде?
– Еге ж! – пiдтвердив пан Рендзян.
– Але там уже шведська влада.
– Бa! Вже о цiй годинi мусив би шведiв зустрiти, якщо всю нiч iхав, – припустив пан Рендзян.
– Чи ви бачили коли таку людину? – спитав пан Заглоба, глипаючи на товаришiв.
– У ньому зло з добром перемiшанi, як полова зi зерном, це точно, – зауважив Ян Скшетуський, – але щоб у тiй порадi, яку нам тепер дае, була якась зрада, то не повiрю. Не знаю, куди вiн iде, чому переодягнений, i даремна рiч голову над цим ламати, бо тут е якась таемниця. Але вiн радить добре, застерiгае щиро, можу присягнутися, як також i те, що единий для нас порятунок цiеi поради послухатися. Хто зна, чи йому знову здоров’ям i життям не завдячуемо.
– Заради Бога! – вигукнув пан Володийовський. – Як же Радзивiлл плануе сюди припхатися, коли йому на дорозi стоять Золотаренко та пiхота Хованськогo. Що iншого ми! Одна хоругва вислизне, та й то в Пiльвiшкaх мусили собi шаблями дорогу прокладати. Що iншого пан Кмiциц, котрий iз кiлькома людьми подорожуе, але князь гетьман яким трибом пройде з усiм вiйськом? Хiба iх спершу розiб’е.
Ще не встиг договорити пан Володийовський, як дверi розчинилися й увiйшов стременний.
– Посланець iз листом для пана полковника, – оголосив вiн.
– Давай його сюди! – наказав пан Володийовський.
Пахолок вийшов i за мить повернувся з листом. Пан Мiхал мерщiй зламав печатку i став читати:
«Чого я вчора не договорив орендаревi з Вонсошi, то сьогоднi дописую. Гетьман i сам вiйська проти вас мае досить, але навмисно на шведську кiнноту чекае, щоб пiд авторитетом шведського короля на вас iти. Бо якби його септентрони[10 - Септентрони (вiд латинського septentrio – пiвнiч) – пiвнiчани, так поляки називали московитiв.] тодi зачепили, то мусили б i на шведiв вдарити, а це означало б вiйну зi шведським королем. А цього вони б не посмiли зробити, не маючи вiдповiдного наказу, бо шведiв бояться i вiдповiдальнiсть за початок вiйни на себе не вiзьмуть. Вони втямили, що Радзивiлл навмисно шведiв хоче iм пiдставляти. Нехай би хоча б одного пiдстрелили або зарубали, зараз же вiйна була б. Септентрони тепер не знають, що робити, якщо Литва – пiддана шведiв. Тому стоять на мiсцi, чекаючи, що буде далi, не воюючи. Саме тому Радзивiллa не чiпатимуть i кривди йому не зроблять, а вiн прямо на вас пiде i по черзi розбиватиме, якщо ви не згуртуетесь. Богом молю! Зробiть це i воеводу вiтебського кличте, бо i йому тепер до вас через септентронiв буде легше дiстатися, поки вони одурiлi стоять. Я хотiв вас застерегти пiд iншим прiзвищем, щоб ви легше повiрили, але не вийшло, тому своiм пiдписуюсь. Буде бiда, якщо ви не повiрите, бо й я вже не той, ким був, а дасть Бог, щось зовсiм iнше ще про мене почуете.
Кмiциц».
– Ви хотiли знати, як Радзивiлл прийде до нас, ось, маете й вiдповiдь! – озвався Ян Скшетуський.
– Це правда. Хорошi аргументи! – погодився пан Володийовський.
– Хорошi? Та то святi аргументи! – вигукнув пан Заглоба. – Тут не може бути сумнiвiв. Я перший цього чоловiка розкусив i хоч немае прокляття, якого б на його голову не проголошували, скажу вам, що ще його будемо благословляти. Менi досить на людину глянути, щоб знати, чого вона вартуе. Пам’ятаете, як вiн менi до серця припав у Кейданaх? Сам вiн нас також шануе, як лицарiв, а коли мое прiзвище вперше почув, то мене мало не задушив вiд поваги i через мене вас усiх урятував.
– Ваша шляхетнiсть зовсiм не змiнилася, – зауважив пан Рендзян, – з якого б це дива пан Кмiциц мав бiльше поваги до вас, нiж до мого пана, чи до пана Володийовського?
– Телепню! – вiдповiв пан Заглоба. – Вас вiн одразу розкусив i якщо вас кличе орендарем, то кпини береже щодо Вонсошi лише через полiтику!
– А може, i вас через полiтику поважае? – вiдбрив пан Рендзян.
– Та це ясно, як бiлий день. Одружiться, пане орендарю, то ще краще будете буцати. Я вже в цьому!
– Все це добре, – гмикнув пан Володийовський, – але якщо вiн так щиро нам добра бажае, то чому сам до нас не приiхав, замiсть того, щоб, як вовк, повз нас утiкати i людей наших кусати?
– То не ваша проблема, пане Мiхале, – вiдповiв пан Заглоба. – Що ми ухвалимо, те й робiть i не помилитесь. Якби вашi жарти були вартi вашоi шаблi, то ви б уже великим гетьманом замiсть пана Ревери Потоцькогo були. А з якого це дива пан Кмiциц мав би сюди приiжджати?.. Чи не для того, щоб ми йому так само не вiрили, як посланню його не вiрите, з чого б зараз i до великоi сварки дiйти могло, бо вiн задерикуватий кавалер? Уявiмо, що ви повiрили б, а що сказали б iншi полковники – пани Котовський, Жеромський або Липницький?.. Що б сказали вашi ляуданцi? Чи не зарубали б його, коли б ви лишень вiдвернулися?
