– Хоч це й пан Кмiциц сказав, хоча й пан Кмiциц застерiгае, але йому можна вiрити, нехай порадяться з iншими полковниками i збагнуть, що разом будуть сильнiшi. Повторюю, що гетьман вже в дорозi, а я пановi Володийовському – не ворог.
– Якби я це мав якийсь знак вiд вашоi милостi, то б iще краще було, – зауважив пан Рендзян.
– Навiщо вам якийсь знак?
– Бо i пан Володийовський зараз би краще в щирiсть слiв вашоi милостi повiрив i так би подумав, що мусить бути щось у цьому, якщо знак присилае.
– То маете цей перстень, – промовив пан Анджей, – хоч знакiв пiсля мене е достатньо на головах цих людей, котрих пановi Володийовському вiдвезете.
Сказавши це, зняв перстень iз пальця. Пан Рендзян прийняв його похапцем i сказав:
– Дякую вам покiрно.
Годиною пiзнiше пан Рендзян разом зi своiми пiдводами, челяддю, дещо пошарпаною, iхав спокiйно в Щучин, везучи трьох убитих i решту поранених, мiж котрими Юзву Бутримa з перетятим обличчям i розбитою головою. Їдучи, споглядав на перстень, камiння якого дивовижно виблискувало при мiсяцi, i мiркував про цього дивного та страшного чоловiка, котрий, стiльки поганого вчинивши конфедератам, а стiльки доброго шведам i Радзивiллoвi, видно хотiв, однак, врятувати конфедератiв вiд згуби останнього.
– Бо те, що радив, промовляв щиро, – казав собi пан Рендзян. – Купи завжди краще триматися. Але чому застерiгае? Хiба з поваги до пана Володийовськогo, що йому життя в Бiлевичaх дарував. Мабуть, iз поваги! Бa, але ж князевi гетьмановi на зле може вийти ця повага. Дивовижний це чоловiк. Радзивiллoвi служить, а нашим людям допомагае. І до шведiв iде. Цього я не розумiю.
Але за мить додав: – Щедрий пан. Лише не варто йому суперечити.
Так само важко й так само безрезультатно, як i пан Рендзян, ламав собi голову i старий Кемлич, прагнучи знайти вiдповiдь на запитання: кому ж пан Кмiциц служить? «До короля iде, i конфедератiв б’е, котрi саме за короля стоять. Що ж таке? І шведам не довiряе, бо криеться. Що ж iз нами буде?»
Так i не спромiгшись дiйти якогось висновку, звернувся зi злiстю до синiв:
– Шельми! Без благословення здохнете! А ви не могли хоча б тих побитих обмацати?
– Ми боялися! – вiдповiли Кoсмa та Дам’ян.
Тiльки Сорока був задоволений i весело слiдував за своiм полковником. «Вже нас прокляття минуло, – думав вiн, – якщо ми тих побили. Цiкаво, кого тепер будемо бити?»
Але було йому все одно, як i те, куди iхати.
До пана Анджея нiхто не смiв приступити, нi спитати його про щось, бо молодий полковник iхав чорний, як нiч. І терзався страшно, що цих людей мусив побити, поряд котрих радий би в лавi якнайшвидше стояти. Але якби навiть здався i дозволив вiдвести себе до пана Володийовськогo, що б подумав пан Мiхал, якби дiзнався, що спiймали його переодягненого, котрий пробирався до шведiв i з охоронними грамотами до шведських комендантiв.
«Старi грiхи мене наздоганяють i переслiдують, – казав сам собi пан Кмiциц. – Утечу подалi, а Ти, Господи, мене провадь».
І став молитися палко та проганяти сумлiння, яке повторювало йому: «Знову трупи за тобою, i не шведськi».
«Боже, будь милостивий до мене грiшного! – благав пан Кмiциц. – Я iду до пана мого, там моя служба розпочнеться».
Роздiл V
Пан Рендзян не мав намiру залишатися на нiч у «Поклику», бо з Вонсошi до Щучинa було вже недалеко. Вiн прагнув одного – лише дати перепочинок коням, особливо тим, що навантаженi пiдводи тягнули. Коли ж пан Кмiциц дозволив йому iхати далi, не гаяв пан Рендзян надаремно часу i годиною пiзнiше вже в’iжджав у Щучин, i доповiвши про себе вартi, розмiстився на ринку, бо будинки були жовнiрами зайнятi, але й там не всi змогли помiститися. Щучин вважався мiстом, але не був ним насправдi, бо не мав ще нi валiв, нi ратушi, нi судiв, нi колегii пiярiв[9 - Пiяри – назва походить вiд латинського слова pius, що означае «побожний», з’явилася в латинськiй назвi Scholae Piae, тобто «Побожнi школи». 1642 року пiяри з’явилися в Польщi. Цей орден зробив великий внесок у розвиток шкiльництва в Речi Посполитiй.], яка лише в часи короля Янa III постала, а було бiльше хитких хатинок i халуп, нiж будинкiв, якi тому тiльки мiстом звалися, що в квадрат були забудованi, творячи ринок, зрештою болотистий майже так само, як став, над яким мiстечко лежало.
Проспавши пiд теплою вовняною ковдрою, дочекався пан Рендзян ранку й одразу ж подався до пана Володийовськогo, котрий, не бачивши приятеля вже давно, прийняв гостя радiсно та миттю провiв до квартири панiв Скшетуських i пана Заглоби.
Пан Рендзян аж розридався, побачивши свого давнього пана, котрому вiн стiльки рокiв вiрно служив, стiльки пригод разом iз ним пережив i врештi-решт статкiв нажив. Не соромлячись своеi давньоi служби, став у руки пана Янa цiлувати та повторювати розчулено:
– Мiй пане… Мiй пане… У якi часи довелося знову зустрiтися!
Взялися присутнi на важкi часи нарiкати, аж урештi пан Заглоба не витримав:
– Але ви, пане Рендзян, завжди у фортуни за пазухою сидите й, як я бачу, в пани вийшли. Пам’ятаете, як я вам пророкував, що якщо вас не повiсять, то будуть iз вас люди! Як тепер вашi справи?
– Ваша шляхетносте, за що ж мене мали вiшати, якщо я нi проти Бога, нi проти права нiчого не вчинив. Служив вiрно, а якщо когось i зрадив, то хiба ворогiв, що собi ще й за заслугу визнаю. А що тут i там котрогось волоцюгу фортелем стер, так це бунтiвника чи вiдьму, пам’ятаете? Це також не грiх, а хоч би й був грiх, то ваш, а не мiй, бо я саме вiд вас фортелiв навчився.
– Не може бути!.. Тiльки погляньте на нього! – зареготав пан Заглоба. – Якщо хочете, щоб я за вашi грiхи пiсля смертi вив, то менi за життя мою частку вiддайте. Бо ви лиш самi користаете з усiх тих багатств, якi мiж козаками назбирали, i за що в пеклi вас на шкварки перетоплять!
– Бог ласкавий, ваша шляхетносте, хоч це й неправда, що сам-один користав, бо я спочатку лихих сусiдiв позбувся i родину забезпечив, яка тепер спокiйно в Рендзянaх сидить, жодноi нестачi вже не маючи, бо Яворськi з торбами пiшли, а я збоку наживаюся, як можу.
– То ви бiльше не живете у Рендзянaх? – спитав Ян Скшетуський.
– У Рендзянaх батьки здавна засiли, а я мешкаю у Вонсошi i не маю на що скаржитися, бо Бог мене благословляв. Але коли почув, що вашi милостi у Щучинi, то не змiг всидiти, бо собi подумав: мабуть, час знову в дорогу! Мае бути вiйна, ну, то хай i буде!
– Пiдозрюю, – зауважив пан Заглоба, – що вас шведи у Вонсошi налякали.
– Шведiв ще в землi Вiзненськiй немае, хiба малi загони нишпорять, та й то обережно, бо селянство на них дуже люте.
– Добру менi новину приносите, – додав пан Володийовський, – бо я вчора навмисно роз’iзд послав, аби язика в шведiв прихопити, бо не знав, чи можна безпечно в Щучинi залишатися. Упевнений, що вас цей роз’iзд сюди привiв.
– Цей роз’iзд? Мене? Та то я його привiв, точнiше привiз, бо там навiть одного чоловiка немае, хто б мiг самотужки на конi всидiти!
– Нiчого не розумiю?.. Що ви таке торочите?.. Що сталося? – заметушився пан Володийовський.
– Бо iх сильно побили, – пояснив пан Рендзян.
– Хто ж iх побив?
– Пан Кмiциц.
Пани Скшетуськi та пан Заглоба аж схопилися з лав, питаючи наперебiй:
– Пан Кмiциц? А що ж вiн там робив?.. Може, вже сам князь гетьман сюди приперся? Нумо! Кажiть негайно, що сталося?
Але пан Володийовський вийшов тихцем iз кiмнати, бажаючи, либонь, наочно оцiнити розмiри поразки та людей оглянути. Тим часом пан Рендзян правив далi:
– А що тут розповiдати, краще зачекати, аж пан Володийовський повернеться, бо це найбiльше його справа, i шкода менi рота двiчi одне й те ж повторювати.
– Ви бачили пана Кмiцицa особисто? – спитав пан Заглоба.
– Як вас бачу.
– І балакали з ним?
– Як же було не балакати, якщо ми в «Поклику», недалеко звiдси, здибалися, я – щоб коням дати перепочинок, а вiн на нiчлiг став. Бiльше години бесiдували, бо не було чого iншого робити. Я нарiкав на шведiв, i вiн нарiкав.
– На шведiв? Вiн також нарiкав? – перепитав пан Скшетуський.
– Як на бiсiв, хоч i до них iхав.
