– Диво Боже мене з рук цього втiлення диявола вибавило, – зронив князь Богуслав.
І став розповiдати про все, що з ним у Пiльвiшкaх сталося. Не меншим дивом було, що на князя Януша приступ астми не напав, натомiсть можна було вирiшити, що його апоплексичний удар розiб’е. Бо весь трясся, зубами скреготав, пальцями очi затикав, а наприкiнцi узявся верещати охриплим голосом:
– Так?!.. Гаразд!.. Лише забув вiн, що його кокотка в моiх руках.
– Угамуйся, на Бога, i слухай далi, – зупинив його Богуслав. – Я повiвся з ним досить шляхетно, про цю пригоду в щоденнику не напишу i нею хвалитися не буду, бо менi соромно, що цьому грубiяновi дався так пiдiйти, як дитина, я, про котрого сам Мазарiнi казав, що в iнтригах i хитрощах не маю собi рiвного в усiй французькiй державi. Але менше з тим. Я спочатку вважав, що твого пана Кмiцицa вбив, але тепер маю докази, що вiн видряпався.
– Дурницi! Знайдемо його! Викопаемо! Витягнемо навiть з-пiд землi!.. А тим часом я йому тут болючiший удар завдам, нiж якби йому наказав iз шкiри паси дерти.
– Жодного удару йому ти не завдаси, лише власному здоров’ю нашкодиш. Слухай-но! Їдучи сюди, я виявив якогось простака на рябому конi, котрий неухильно тримався неподалiк вiд мого екiпажу. А зауважив саме тому, що кiнь був рябий, тому наказав його врештi закликати. «Куди iдеш?» «У Кейдани». «Що везеш?» «Листа до князя воеводи». Я наказав йому цей лист вiддати, а що таемниць мiж нами немае, то його прочитав. Ось вiн!
Сказавши це, вiн подав князевi Янушу лист пана Кмiцицa, написаний у лiсi тодi, коли той iз Кемличaми в дорогу готувався. Князь пробiг послання очима, зiм’яв у нестямi, i заверещав:
– Правда! Як Бог милий, правда! Вiн мае моi листи, а там е речi, за якi шведський король не лише пiдозру, а й смертельну образу затамувати може.
Тут напала на нього гикавка й очiкуваний напад астми пiдiйшов. Рот роззявився йому широко, i чоловiк хапав уривчасто повiтря, руки рвали комiр на горлi. Князь Богуслав, убачивши це, ляснув у долонi, i коли слуги прибiгли, наказав:
– Рятуйте пана князя, а коли йому дихання повернеться, просiть його, щоб прийшов у мою кiмнату, бо тим часом спочину трохи.
І вийшов.
Двома годинами пiзнiше князь Януш, з очима, ще налитими кров’ю, з напухлими повiками i сизим обличчям, постукав у покiй Богуслава. Той прийняв гостя, лежачи на ложi з обличчям, намащеним мигдалевим молоком, яке мало надавати шкiрi м’якостi та блиску. Без перуки на головi, без мальовидла на обличчi i з кошлатими бровами вiн видавався набагато старшим, нiж повнiстю одягнений, але князь Януш не звернув на це жодноi уваги.
– Я все обмiркував, – повiдомив старший брат. – Пан Кмiциц не може цих листiв оприлюднити, бо якби це зробив, то на смерть цю панночку прирiк би. Збагнув вiн добре, що лише в такий спосiб матиме мене в руках, але й я не зможу поквитатися, i це мене гризе, наче собаку в грудях ношу.
– Цi листи треба буде обов’язково повернути! – зауважив Богуслав.
– Aлe quo modo?[23 - Quo modo (лат.) – яким чином.]
– Треба послати до нього довiрену людину. Хай iде, хай iз ним дружбу водить i за слушноi нагоди листи викраде, а самому ножа йому встромить. Потрiбно велику нагороду пообiцяти.
– Хто ж тут за таке вiзьметься?
– Якби це було в Парижi чи хоча б у Нiмеччинi, я за день знайшов би тобi сотню добровольцiв, але в цiй краiнi такого товару не отримаеш.
– А потрiбна своя людина, бо чужоземця вiн буде стерегтися.
– Залиш це менi, може когось у Пруссii знайду.
– Ех, якби його живцем було можна спiймати, а менi в руки доправити! Я заплатив би йому за все вiдразу. Скажу тобi, що зухвалостi цього чоловiка переходили будь-яку мiру. Тому я його й вiдправив, бо мною самим вертiв, бо менi мало очi, як кiт, не видряпав, бо свою волю менi тут у всьому накидав. Мало не сто разiв уже я мав на язицi наказ, аби його розстрiляти. Але не мiг, я не мiг.
– Скажи менi, вiн справдi нам родич?..
– Кишкам справдi родич, а через Кишок i наш.
– Своею дорогою цей чортяка йде. Вiн небезпечнiший за цiлу роту супротивникiв!
– Вiн? Можеш йому загадати в Царгород iхати i султана з трону стягнути або шведському королевi бороду обстригти i в Кейдани ii привезти! Що вiн тут пiд час вiйни витворяв!
– А тепер поглянь. Вiн пообiцяв нам помсту до останнього подиху. Щастя, що одержав вiд мене науку, що з нами не буде легко. Визнай, що я по-радзивiллiвськи з ним обiйшовся, й якби якийсь французький кавалер мiг би схожим вчинком похвалитися, то б про нього брехав цiлими днями, за винятком годин сну, обiду та поцiлункiв. Бо вони, як зiйдуться, то брешуть навперебiй так, що аж сонцю соромно свiтити.
– Це правда, що його ти притиснув, та жадав би я однак, щоб цього не сталося.
– А я бажав би, щоб ти собi кращих повiрених вибирав, котрi мають бiльше поваги до радзивiллiвськоi кiстки.
– Але цi листи! Цi листи!..
Брати замовкли на мить, пiсля чого Богуслав першим озвався:
– А що це за панночка?
– Бiлевичiвнa.
– Бiлевичiвнa чи Мелешкiвна, одна однiй рiвня. Бачиш, що менi риму знайти так легко, як комусь плюнути. Але я не про ii прiзвище питаю, а лише чи вродлива?
– Я на такi речi не дивлюся, але впевнений, що навiть польська королева могла б не посоромитися такоi вроди.
– Польська королева? Марiя-Людовика? В часи Сен-Мара[24 - Анрi Куафф’е де Рюзе, маркiз де Сен-Мар (1620—1642) – мiньйон Людовiка XIII. Син маркiза Еффiа, маршала Францii, близького приятеля кардинала Ришелье. Органiзував заколот проти короля, але зазнав невдачi i був страчений.], може, була б гожа, а тепер собаки вiд вигляду баби виють. Якщо така твоя Бiлевичiвнa, то ii собi збережи. Але якщо справдi дивовижна, то менi ii в Тауроги вiддай, а вже про помсту iй разом iз паном Кмiцицем я подумаю.
Януш замислився на хвильку.
– Не вiддам я тобi ii, – сказав вiн нарештi, – бо ти ii силою вiзьмеш, i тодi пан Кмiциц листи оприлюднить.
– Чи менi треба силу використовувати проти якоiсь юнки?.. Не буду хвалитися, але я i не з такими мав справу, i не неволив жодну. Раз лише, але то було у Фландрii. Бо була дурна. Донька срiбляра. Їi потiм iспанськi пiхотинцi згвалтували i на iхнiй рахунок це пiшло.
– Ти цiеi панночки не знаеш. Вона з порядноi родини, сама чеснiсть, навiть можна сказати черниця.
– Мав я справи i з черницями.
– При цьому нас вона ненавидить, бо це hic mulier[25 - Hic mulier (лат.) – грiм-баба.], патрiотка. Це вона пана Кмiцицa збаламутила. Немае таких багато мiж нашими жiнками. Розум мае зовсiм чоловiчий. І Янa-Казимирa найзапеклiша шанувальниця.
– То йому лаву захисникiв укоротимо.
– Нiяк не можна, бо пан Кмiциц листи оприлюднить. Мушу ii стерегти, як зiницю ока. До часу. Потiм вiддам ii тобi або твоiм драгунам, менi начхати!
– Даю тобi свое шляхетне слово, що не буду ii силою неволити, а слiв, якi особисто даю, завжди дотримуюсь. У полiтицi що iнше. Сором було б менi навiть, якби я сам не зумiв нiчого домогтися.
– І не намагайся.
– Тодi в найгiршому разi отримаю ляпаса, а вiд жiнки це не образа. Ти йдеш на Пiдляшшя, то що з нею робитимеш? Зi собою ii не вiзьмеш, тут не залишиш, бо сюди прийдуть шведи, а необхiдно, щоб comme otage[26 - Comme otage (фр.) – заручниця.] панночка залишалася завжди в наших руках. Чи не краще буде, якщо ii в Тауроги заберу, а до пана Кмiцицa пошлю не розбiйника, а посильного з листом, в якому напишу: вiддай листи, а я вiддам тобi панночку.
– Правду кажеш! – погодився князь Януш. – Це хороша iдея.
– А якщо, – провадив далi Богуслав, – поверну йому ii не зовсiм таку, яку взяв, то це й буде помсти початок.
– Але ти дав слово, що до насильства не вдасися?
– Дав i повторюю ще раз, що сором би менi був.
