– Не здолають, пане полковнику, але треба нам живцем якого язика взяти та припекти, щоб дорогу показав.
– Ще буде на це час. Пильнуй!
Заледве пан Анджей промовив: «Пильнуй», як смуга бiлого диму випливла зi заростей, i мовби птаство зашумiло в ближнiй травi, за якихось тридцять крокiв вiд хати.
– Із гарлача стрельнули! – припустив пан Кмiциц. – Якщо мушкетiв не мають, то нiчого нам не зроблять, бо з гарлача з хащi нас не дiстануть.
Сорока, тримаючи однiею рукою мушкет, опертий об кульбаку коня, що стояв перед ним, другу руку склав трубкою бiля рота i зарепетував:
– А покажiться хтось iз хащi, то скоро тут ногами беркицьнете!
Тишу в хащах порушив грiзний голос:
– Ви хто такi?
– Кращi за тих, хто по трактах нишпорить.
– Яким правом зайняли наше мiсце?
– Розбiйник про право питае! Навчить вас кат права, то й iдiть до ката!
– Ми викуримо вас звiдси, як борсукiв!
– То ходiть! Дивiться лише, щоб цим димом самi не подушилися!
Голос у хащах замовк, iмовiрно, нападники стали радитись, тим часом Сорока шепнув пану Кмiцицу:
– Варто було б котрогось заманити i зв’язати, будемо мати i заручника, i провiдника.
– Ти бa! – зронив полковник. – Якщо хтось прийде, то лише на пароль.
– З розбiйниками годяться будь-якi хитрощi.
– Краще не треба! – застерiг пан Анджей.
Раптом новi запитання долинули з боку заростiв:
– Чого ж ви хочете?
Тут уже сам пан Кмiциц узяв голос:
– Як приiхали, так би ми й поiхали, якби ви етикет знали, телепнi, i з гарлачa не починали.
– Ви не втримаетесь, увечерi прийде до нас сотня коней!
– До вечора сюди прибудуть двiстi драгунiв, i багна вас не захистять. Бо е там такi, що проiдуть, як i ми проiхали.
– То ви жовнiри?
– Та, певна рiч, не розбишаки.
– А з-пiд якого прапора?
– А ви там що, гетьман? Не вам маю звiтувати.
– У старi часи вас би вовки тут позагризали.
– А вас ворони задзьобали.
– Кажiть, чого хочете, достобiса! Навiщо в нашу хату залiзли?
– А ходiть-но сюди! Не треба буде з хащi горло дерти. Ближче! Ближче!
– Пароль?
– Пароль для лицарства, а не для розбiйникiв. Хочете – вiрте, не хочете – ваша справа!
– А удвох можна?
– Можна!
За мить iз гущавини, вiддаленоi на сто крокiв, виринуло двiйко високих людей i плечистих. Один, трохи похилений, мав би бути людиною в лiтах, другий iшов прямо, лише шию витягав iз цiкавiстю до хати. Обое мали на собi пiвкожушки, обшитi сiрим сукном, якi носила дрiбна шляхта, високi яловi чоботи та хутрянi шапки, насуненi на очi.
– Що за дiдько! – буркнув пан Кмiциц, придивляючись пильно до двох чоловiкiв.
– Пане полковнику, – покликав Сорока, – дуже дивно, але це нашi люди!
Тi тим часом наблизилися на кiлька крокiв, але не могли розпiзнати тих, що стояли бiля хати, бо iх затуляли конi.
Пан Анджей висунувся вперед.
Прибульцi все одно його не впiзнали, бо обличчя воiна було обв’язане. Проте вони зупинилися й узялися мiряти його цiкаво та неспокiйно очима.
– А де другий син, пане Кемлич? – спитав пан Анджей. – Чи вiн часом не полiг?
– Хто це? В чому рiч? Що? Хто промовляе? Що? – заметушився дiдуган iз дивним, немов переляканим голосом.
Вiн застиг нерухомо, роззявивши рота i вирячивши очi. Раптом його син, котрий як молодший, мав зiр гострiший, ураз зiрвав шапку з голови.
– Заради Бога! Ісусе!.. Батьку, та це пан полковник! – залементував вiн.
– Ісусе! О, солодкий Ісусе! – i собi заголосив стариган. – Та це пан Кмiциц!!!
Й обое стали, як укопанi, в позi, якою пiдлеглi вiтають своiх господарiв, а на iхнiх обличчях малювалися одночасно переляк i здивування.
– Га! Такi з вас сини! – зронив, усмiхаючись, пан Анджей. – То ви з гарлачa мене вiтаете?
Тут дiдуган схопився i став репетувати:
