Вiн розрахувався, i ми вийшли на вулицю. Як на замовлення, навпроти дверей щойно пiд’iхало таксi i висадило якусь компанiю. Тож ми доiхали додому без жодних проблем.
Лу i я почувалися абсолютно виснаженими. Вона лежала у мене на грудях i тримала мене за руку. Я вiдчув, що моя сила повертаеться, коли виникла потреба пiдтримати ii слабкiсть. Із цiеi темноi вiтряноi порожнечi заново виростала наша любов. Я вiдчув, що цiлком позбувся усiх пристрастей; i у цiй люстрацii ми були похрещенi знову, похрещенi в iм’я Любовi.
Незважаючи на те, що природа зробила все можливе, щоб позбутися надлишку отрути, яку ми вжили, залишковий ефект давався взнаки. Ми приiхали до готелю дуже втомленi, втiм, як щось саме собою зрозумiле, ми наполягли, щоб Феклiз i Аiд пiднялися до нас на останнiй келишок. Але ми вже насилу стримували злипання очей – i щойно вони нас покинули, ми з усiх нiг кинулись до нашого лiжка пiд ковдру.
Навряд чи потрiбно розповiдати моiм одруженим друзям, що у попереднi ночi процес вкладання був детально вiдпрацьованим ритуалом. Але цього разу то була лише спроба побити рекорд швидкостi. Не пiзнiше, нiж за п’ять хвилин як Феклiз i Аiд пiшли, свiтло згасло.
Я уявляв, що маю заснути миттево. Насправдi минув якийсь час, поки я зрозумiв, що так не сталося. Я був у станi анестезii, який важко вiдрiзнити вiд сну. Насправдi якщо почати шукати визначення i намагатися пояснити рiзницю, чим далi заходиш, тим бiльш нечiткою стае розбiжнiсть.
Утiм, очi у мене, без сумнiву, були розплющенi; i я лежав на спинi, хоч я нiколи не сплю iнакше, як на правому боцi або, як це не дивно, у сидячому положеннi. І поки я так лежав, думки ставали дедалi осмисленiшими.
Знаете, як непомiтно щезають думки, коли ти засинаеш. Що ж, тут вони з’являлися замiсть того, щоб щезати.
Я виявив, що сила волi у фiзичному планi практично зникла. Так нiби бажання говорити чи рухатися стало неможливим. Я занурився в океан надзвичайного спокою. Розум був дуже активним, але активним лише в певних межах. Я, здаеться, не мiг направляти потiк своiх думок.
За звичайних обставин цей факт украй би мене роздратував. Але зараз вiн лише викликав цiкавiсть.
Я спробував, у виглядi експерименту, зафiксувати своi думки на чомусь конкретному. Технiчно я мiг це зробити, але водночас усвiдомлював, що не варто докладати зусиль. Також я зауважив, що усi думки були однаково приемними.
Цiкавiсть пiдштовхувала мене зосередитися на iдеях, якi зазвичай е джерелом роздратування i занепокоення. Це було зовсiм не складно, але гiркоти бiльше не було.
Я перебирав у пам’ятi випадки з минулого, якi, завдяки цьому особливому розумовому процесу, що захищае тебе вiд роздратування, вже майже забув.
Я виявив, що втрата пам’ятi була уявною, а не реальною. Я вiдновив кожнiсiньку деталь до найдрiбнiших подробиць. Але найбiльш прикрi й образливi моменти бiльше не мали для мене жодного значення. Я згадував iх з такою ж насолодою, з якою читаеш меланхолiйну казочку. Я б сказав навiть бiльше, що неприемним iнцидентам я надавав перевагу над усiма решта.
Причина, я думаю, у тому, що вони залишають глибший слiд у свiдомостi. Нашi душi вигадали розум, так би мовити, з метою реестрацii свiдомих переживань, i тому чим глибше переживання, тим краще розум здiйснюе намiри наших душ.
– Forsitan haec olim meminisse juvabit[4 - Можливо, i про це колись буде приемно згадати (лат.).], – говорить Еней у Вергiлiя, перелiчуючи своi тяжкi випробування. (Дивно! Мiж iншим, вiдтодi як закiнчив школу, я лише кiлька разiв згадував латинськi вирази. Наркотики, як старiсть, геть здирають твоi недавнi спогади i залишають лише давно забутi iдеi.)
Інстинкт, який сидить у нас найглибше, це наша жадоба до нових переживань. І тому спроби утопiс-тiв перетворити життя на приемну рутину завжди пробуджують у людськiй душi пiдсвiдомий протест.
Саме зростання добробуту у вiкторiанську епоху спричинило Велику Вiйну. Це була реакцiя школяра, у якого забрали пригоди.
Цей дивний стан розуму мав одну незмiнну властивiсть: потiк думок протiкав крiзь мiй мозок, як широка непереборна рiка. Я вiдчував, що нiщо не зможе його зупинити чи навiть хоч якось змiнити його напрямок. Моя свiдомiсть мала щось вiд нерухомоi зiрки, яка здiйснюе свiй шлях у просторi на правах своеi неминучоi приреченостi. І той потiк нiс мене вiд одного набору думок до iншого, повiльно i без напруження; це було схоже на затихаючу симфонiю, яка мiстила в собi усi можливi спогади, що непомiтно змiнювали один одного без найменшого натяку на брак милозвучностi.
Я цiлком усвiдомлював плин часу, тому що десь далеко бив церковний годинник, з величезними iнтервалами мiж ударами. Тож я знав, що не сплю вже цiлу нiч. Крiзь вiдчиненi французькi вiкна на балконi заявляв про себе свiтанок.
Минули столiття, довгi столiття, i церковнi дзвони оголосили про ранкову месу; поступово моя думка стала повiльнiшою, туманнiшою; активне задоволення стало пасивним. Потрошку моiми видiннями поповзли тiнi, а потiм я бiльше не пам’ятаю.
Роздiл 6
Яскравий блиск снiгу
Я прокинувся i побачив Лу, повнiстю вбрану. Вона сидiла на краечку мого лiжка. Лу тримала мене за руку, а ii лице, мов блiда квiтка, нахилилося над моiм. Вона побачила, що я вже не сплю, i ii уста з вишуканою нiжнiстю спустились до моiх. Їi губи були м’якими та пружними: поцiлунок повернув мене до життя.
Вона була надзвичайно блiдою, а ii рухи були млявими та слабкими. Я усвiдомив, що й сам геть знесилений.
– Я так i не заснула, – сказала вона, – пiсля того, як, здавалося, дуже довго намагалася взяти себе в руки. Мiй мозок продовжував працювати як навiжений – я чудово провела час – просто першокласно! Я не могла пiднятися, поки не згадала, що цей Феклiз казав про лiкування похмiлля. Тож я скотилася з лiжка, пiдповзла до Г, зовсiм трiшки нюхнула i сидiла на пiдлозi, поки вiн не подiяв. Це суперова штука, коли добре знаеш, що до чого. Вiн пiдняв мене за хвилину. Тож я прийняла ванну i вбрала оце на себе. Я все ще не вiдiйшла. Знаеш, ми вчора перестаралися, правда, Кокi?
– Ще б пак, – сказав я слабким голосом. – Я радий, що у мене е медсестра.
– Саме так, – сказала вона з дивною усмiшкою. – Час приймати лiки, Ваша Величносте.
Вона пiдiйшла до письмового столу i принесла менi дозу героiну. Ефект був дивовижний! Я почувався так, нiби не можу поворухнути жодним м’язом, нiби трiснули пружини усiх моiх нервiв. Та одна маленька понюшка всього за двi хвилини повнiстю вiдновила моi сили.
Утiм, навряд чи у цьому була хоч частка радостi. Я повернувся до свого нормального стану, а не до того, що можна назвати доброю формою. Я чудово мiг упоратися з усiм, чим потрiбно, але думка про те, що треба це робити, зовсiм не тiшила. Я подумав, що ванна i душ приведуть мене в порядок; i, безперечно, я почувався вже зовсiм iншою людиною, коли вдягався.
Коли я повернувся до вiтальнi, то побачив, що Лу грацiйно танцюе навколо столу. Вона накинулася на мене, як розлючений звiр; штовхнула мене на канапу i сiла коло мене на колiна. Поки я лежав, вона обсипала мене пристрасними поцiлунками.
Вона знала, що я не в станi вiдповiсти на них.
– Вам усе ще потрiбна ваша медсестра, – вона весело розсмiялася, очi блищали, зуби свiтилися i нiздрi роздувалися вiд збудження. Я побачив на одному з кiнчикiв ii чудових закручених локонiв блиск кристалу, дуже менi знайомий.
Вона потрапила у снiгову заметiль!
Моя пiдступна крива посмiшка говорила iй, що я добре знаю цю гру.
– Так, – схвильовано сказала вона, – тепер я знаю, як це робиться. Ти збираешся докупи за допомогою Г, а потiм розганяеш тарантайку за допомогою К. Давай вмикай щеплення.
Їi рука тремтiла вiд хвилювання. Але на зворотному боцi мерехтiла крихiтна купка блискучого снiгу.
Я втягнув ii з ледве стримуваним захватом. Я знав: це лише питання кiлькох секунд, перш нiж це божевiльне i пiднесене сп’янiння заразить i мене.
Хто це сказав, що потрiбно лише насипати солi на хвiст пташки, i тодi ii легко зловити? Мабуть, цей тип думав, що вiн розбираеться у справi, але вiн усе не так зрозумiв. Все, що вам потрiбно, – посипати снiгом свiй власний нiс, а тодi без проблем можете ловити пташку.
Що той Метерлiнк знав про цього дурного старого Синього Птаха?
Щастя сховане у тобi самому, а кокаiн допомагае вiдкопати його.
Тiльки, прошу вас, не забувайте про звичайну розважливiсть, якщо ви не проти такого термiна. Потрiбно трiшки здорового глузду, обережностi, добре подумати. Якими б голодними ви не були, ви ж не з’iсте одразу десяток смажених волiв брошет. Natura non facit saltum[5 - Природа не робить стрибкiв (лат.).].
Це лише питання розумного застосування своiх знань. Ми з’ясували, як завести машину, i жодна причина у свiтi не могла завадити нам полетiти звiдси до Каламазу.
Тому я зробив три маленькi понюшки з розумними iнтервалами i знову був готовий до роботи.
Я ганявся за Лу по всьому номеру; i, дозволю собi зауважити, ми при цьому поперекидали трохи меблiв, але це не мае значення, бо нам не потрiбно було ставити iх на мiсце.
Важливо те, що я все-таки спiймав Лу, i невдовзi ми зовсiм видихалися, а потiм, чорт забирай, саме коли я хотiв тихенько покурити люльку перед обiдом, задзвонив телефон, i портье спитав, чи ми вдома для пана Елгiна Феклiза.
Що ж, я вже казав ранiше, що цей чоловiк не був аж настiльки менi цiкавий. Як правильно зауважив Стiвенсон, якби вiн був единою ниточкою, що зв’язуе з домом, гадаю, бiльшiсть iз нас обрала б подорож за кордон. Але минулоi ночi вiн вiв свою гру досить чесно; i чорт забирай, немае меншоi дрiбницi, як запросити хлопця пообiдати. До того ж вiн напевне знае ще кiлька прийомчикiв у нашiй справi. Я не з тих самовпевнених хлопцiв, що вважають, коли ти дiстав один маленький клаптик знань, то вже вичерпав джерело мудростi до дна.
Тож я сказав: «Спитайте, чи не був би вiн такий ласкавий пiднятися сюди до нас».
Лу полетiла в iншу кiмнату поправити зачiску, обличчя й усi цi речi, що жiнкам завжди треба приводити в порядок; i тут заходить пан Феклiз iз найвишуканiшими манерами та зовнiшнiм виглядом, що я коли-небудь бачив у людських iстот, а з кiнчика його язика злiтае цiла низка турботливих запитань та вибачень.
Вiн сказав, що не посмiв би дзвонити i турбувати нас так скоро пiсля цього делiкатного випадку, якби не був упевнений, що не залишив свiй портсигар, який дуже цiнуе, бо його подарувала тiтка Софронiя.
Ну, значить, вiн був просто на столi, чи скорiше пiд столом, оскiльки стiл був перевернутий. Коли ми знову поставили стiл на нiжки, ми побачили, що портсигар лежить пiд ним, а отже, вiн мав бути на столi, перш нiж ми його перекинули.
