– З тiеi чи iншоi причини цим милим дiтям у якусь критичну хвилину iхньоi кар’ери може забракнути снiгу, тож мое завдання – щоб вони його отримали.
Поки цi думки проходили крiзь мою голову, я дiстав манiкюрнi ножички i Лу почала вiдрiзати нитки на пiдкладцi кiмоно в тих мiсцях, де нестримнi чарiвнi пальчики намацали те, що ми називали у лiкарнi «стороннiй предмет».
Так, помилки не було. Гретель розумiла нашу психологiю, ми розумiли ii психологiю, усе йшло чудово, як дiти в школу.
Навiть не подумайте, що нам довелося зiпсути кiмоно. Треба було лише розпороти складочку зсередини i витягти звiдти маленький бiлий шовковий мiшечок; вiдкриваеш, а там купа снiгу, набагато милiшого оку, нiж снiг на Монбланi.
Ну, ви ж розумiете, коли ти його побачив, одразу потрiбно нюхнути. Для чого? Нiхто не дасть вiдповiдi на це запитання. Тiльки не кажiть про «використання для операцii на горло». Лу не потрiбно було жодних операцiй. Вона спiвала, як Неллi Мельба, i виглядала, як персик; i сама була персиком Мельба, ясно як двiчi по два – чотири.
Можете не сумнiватися, ми нюхнули! А потiм кiлька рокiв кружляли у танцi по всьому номеру – хоча годинник показував, що минуло, мабуть, не бiльше восьми-дев’яти хвилин, – та який сенс розводити теревенi про годинники, якщо Ейнштейн довiв, що час – лише один з вимiрiв простору? Яка користь з астрономiв, якi доводять, що Земля обертаеться навколо осi зi швидкiстю 1000 миль на годину i пролiтае по орбiтi 1000 миль на хвилину, якщо ви за нею не встигаете?
Було б зовсiм нерозумно валандатися й залишитися позаду, та з великою iмовiрнiстю опинитися на Мiсяцi, де й поговорити немае з ким, хiба з Жулем Верном, Гербертом Веллсом i компанiею.
І не подумайте, що той бiлий шовковий мiшечок був дуже великий.
Лу схилилася над столом i випустила свiй довгий тоненький язичок, як той мурахоiд з Нацiонального Бiографiчного Словника, чи як там воно називаеться, i почала ним крутити у купцi снiгу, поки я мало не втратив розум.
Я реготав, як гiена, згадавши ii слова. «Твiй поцiлунок гiркий вiд кокаiну». Хлопчина Свiнберн завжди говорив про гiркi поцiлунки. Що вiн знае, нещасний бiдолаха?
Тiльки з повним ротом кокаiну починаеш розумiтися на поцiлунках. Цiлування переходить з однiеi фази в iншу, як романи Бальзака, Золя, Ромена Роллана, Девiда Лоуренса та схожих хлопцiв. Ти зовсiм не втомлюешся! Ти завжди на четвертiй швидкостi, а двигун муркоче, мов кошеня, велике бiле кошеня з блискучими зiрками на вусах. І це завжди по-рiзному i завжди однаково, поцiлунок нiколи не закiнчуеться, ти втрачаеш розум i вже не повертаешся до нормального стану, ви, мабуть, не розумiете, про що я, а менi зовсiм байдуже, i менi жахливо вас шкода, та можете й самi пересвiдчитися в моiх словах, потрiбно лише знайти таку дiвчину, як Лу, i вдосталь кокаiну.
Як там казав наш друг Лам?
«Демона посмiшку встроми у мiй мозок,
Змочи мою пристрасть у кокаiн i коньяк».
Дивний чоловiк той Лам! Здаеться, цi рядки доводять, що вiн трохи розбираеться у цiй справi. Ну, звiсно, розбираеться. Я сам бачив, як вiн нюхав кокаiн. Ще той жук! Ставлю шилiнг. Багато знае. Це не причина йому не довiряти. Не розумiю, чому люди вiдгукуються про нього так зневажливо. Не розумiю, чому я сам про нього так думаю. Мабуть, у глибинi душi зовсiм пристойний чолов’яга. Мае своi смiшнi мухи в носi – та це не робить з людини негiдника.
Так якщо вже перейматися чиiмись смiшними мухами, то чого варта Лу! Ще спробуй знайди дивнiшу, але ж я кохаю ii.
– Дай менi ще раз нюхнути з твоеi руки.
Лу засмiялася, як передзвiн московських курантiв Великоднього ранку. Пам’ятаете, росiйську Пасху святкують в iнший час, нiж нашу Пасху. Вони посунули ii на два тижнi вперед чи назад – нiяк не можу згадати куди саме, – якщо ви розумiете, що я маю на увазi.
Вона пiдкинула порожнiй шовковий мiшечок у повiтря i, пристрасно клацнувши, зловила його зубами, що знову мало не знесло менi дах. Я б хотiв бути пташкою, щоб цi маленькi бiлi гострi зубки вiдкусили менi голову.
Практична дiвчинка, моя ледi Пендрагон! Замiсть того щоб психувати, вона вирiзала ще один мiшечок, а коли його вiдкрила, то замiсть защебетати, як пташка, рiзко i схвильовано сказала:
– Подивись сюди, Кокi[3 - Cockie (англ.) – Пiвник, Когутик.], це не снiг.
Мушу пояснити, що вона називае мене Кокi, натякаючи, що Пiтер – iм’я апостола, який тричi зрiкся Христа, поки ще пiвень не проспiвав.
Я вийшов з трансу. Та тупим i скляним, як менi здавалося, поглядом почав розглядати речовину. І тодi менi на допомогу прийшла стара пiдготовка.
Це був бiлий порошок, що мав властивiсть утворювати маленькi грудочки, схожий на крейду. Я потер його мiж пальцями. Понюхав його. Це менi нiчого не сказало. Спробував на смак. Це теж нiчого не дало, мабуть, тому, що кокаiн зовсiм заанестезував нервовi закiнчення на язицi.
Утiм, дослiдження було чистою формальнiстю. Тепер я знаю, для чого це робив. То був просто чоловiчий жест. Я хотiв напустити туману перед Лу. Я хотiв вразити ii своiми знаннями людини науки; але весь цей час, без жодних пiдказок, я знав, що це було.
Вона теж знала. Що довше я був з Лу, то бiльше мене вражали масштаб i рiзноманiтнiсть ii знань.
– О, Гретель дуже мила, – защебетала вона. – Вона подумала, що ми могли вже трохи втомитися вiд «коко», який би приемний вiн не був i як би не тiшив. Тож старенька прислала нам героiну. І все ще iснують якiсь люди, котрi кажуть, що життя не варте, щоб його прожити!
– Ти колись пробувала? – спитав я i затримав вiдповiдь за допомогою поцiлунку.
Коли найгiрше було позаду, вона сказала, що вживала його тiльки одного разу. То була дуже незначна доза, яка, наскiльки вона пригадуе, зовсiм на неi не подiяла.
– Усе в порядку, – сказав я з висоти найвищоi обiзнаностi. – Потрiбно лише правильно визначити фiзiологiчну дозу. Вiн дуже добрий, направду. Збуджуе краще, нiж морфiй, набагато. Ти отримуеш таку ж блаженну й глибоку незворушливiсть, але без млосностi. Ну, Лу, люба, ти ж читала де Квiнсi й усiх цих хлопцiв про опiум, правда ж? Опiум, як тобi вiдомо, це сумiш – у ньому десь близько двадцяти рiзних алкалоiдiв. Лауданум: Колрiдж приймав його i Клайв, усякi поважнi люди. Це розчин опiуму в спиртi. Але морфiй – найактивнiша та найважливiша зi складових опiуму. Ти можеш вживати його як хочеш. Найкращi результати дае iн’екцiя; але це доволi незручно i завжди е небезпека, що туди потрапить якийсь бруд. Треба постiйно бути насторожi через можливе зараження кровi. Вiн просто дивовижно збуджуе уяву. Вiн магiчним чином позбавляе болю i тривоги. Але у ту ж хвилину, коли тебе переповнюють чудовi iдеi, коли ти будуеш золотi повiтрянi замки, у той же час у тебе з’являеться вiдчуття, що насправдi нiщо не варте твоiх зусиль, i це дае тобi вiдчуття колосальноi переваги над усiм на свiтi. І тому, з об’ективноi точки зору, це нi до чого не призводить. Утiм, героiн робить усе те, що й морфiй. Це, як тобi вiдомо, похiдна речовина вiд морфiю – технiчна назва «дiацетилморфiн». Тiльки замiсть омивання у купелi фiлософськоi iнертностi вiн робить тебе гострим, як гiрчиця, у бажаннi реалiзувати своi iдеi до кiнця. Я нiколи не пробував героiн. Вважаю, ми можемо почати просто зараз.
Я виглядав, як той павич, що ходить з пихатим виглядом, чистить пiр’я i чепуриться. Лу з напiвроззявленим ротом зачаровано витрiщалася на мене своiми величезними очима: зiницi, розширенi вiд кокаiну. Просто самець хизуеться перед самкою. Я хотiв, щоб вона обожнювала мене за тi невеличкi клаптики знань – фрагменти, якi залишила знехтувана мною освiта.
Лу завжди дiе практично – i як жриця додае втаемниченостi усьому. Те, як вона взяла героiн на лезо ножа i насипала на зворотний бiк долонi, без сумнiву, виглядало урочисто.
– Мiй Лицарю, – сказала вона з блиском в очах, – ваша дама приготувала зброю i виряджае вас на битву.
І вона простягнула свiй кулак до моiх нiздрiв. Я вдихнув героiн iз своерiдним ритуальним благоговiнням. Не знаю, звiдки цей iнстинкт узявся. Можливо, це блискучiсть спонукае жадiбно накидатися на кокаiн, а тьмяна похмурiсть робить з героiну бiльш поважну справу?
Вiдчуття було таке, нiби я беру участь у дуже важливiй церемонii. Коли я закiнчив, Лу вiдмiряла дозу для себе. Вона прийняла ii з глибокою, загрозливою цiкавiстю.
Це нагадало менi вигляд старого професора з унiверситету, коли вiн прийшов оглянути нового пацiента: випадок був загадковий i явно критичний. Збудження вiд кокаiну якимсь чином завмерло. Нашi думки зупинилися. Проте ця зупинка була такою ж насиченою, як i попередня активнiсть.
Ми вiдчули, що дивимось одне одному в очi з не меншим запалом, як досi; та якоюсь мiрою цей запал був iншим. Нiби нас звiльнили вiд невiдворотностi iснування у звичному сенсi цього слова. Ми запитували себе, хто ми i що ми такi, що зараз мае статися; i водночас була якась абсолютна впевненiсть у тому, що нiчого статися не може.
Це було найдивовижнiше вiдчуття. Щось на кшталт прагнення пiти трiшки далi. Не вiрю, щоб хтось, навiть найвидатнiший на свiтi митець, змiг би вигадати те, що ми вiдчували, а навiть якби йому це вдалося, вiн не змiг би цього описати.
Я й сам намагаюся описати i вiдчуваю, що виходить не дуже добре. Подумайте самi, мова мае своi обмеження. Коли математики i вченi мужi захочуть обмiнятися думками, звичайна мова не дуже пiдходить. Їм доводиться вигадувати новi слова, новi символи. Подивiться на рiвняння Ейнштейна.
Колись я знав одного чоловiка, який був знайомий iз Джеймсом Гiнтоном, тим, хто вiдкрив четвертий вимiр. Вiн був свiтла голова. Але Гiнтон думав щонайменше в шiсть разiв швидше за нього, навiть на найпростiшу тематику. І коли Гiнтоновi потрiбно було роз’яснити свою думку, вiн просто не мiг цього зробити.
Це великий клопiт, коли з’являеться новий мислитель. Усi починають стогнати, що вони його не розумiють, сильно дратуються – i неминуче починають його цькувати, називати атеiстом, дегенератом, пронiмецьким зрадником, бiльшовиком чи якимсь iншим улюбленим на той час лайливим словом.
Веллс трохи розповiдав про це у тiй книжцi про велетнiв, а Бернард Шоу у своему творi «Повернення до Мафусаiла». Узагалi нiхто в цьому не винен, але так воно е, i нiкуди не дiнешся.
І ось я, абсолютно звичайна людина, надiлена цiлком посереднiм розумом, раптом опиняюся геть вiдрiзаним вiд свiту, один у своему родi – i вiдчуваю, що маю розповiсти щось неймовiрно важливе, але я навiть собi не можу пояснити, що це таке.
Лу стояла навпроти мене, i я iнстинктивно зрозумiв, завдяки спорiдненню наших душ, що вона була у такому самому становищi.
Для спiлкування нам не потрiбнi були чiтко зрозумiлi слова i речення. Ми все чудово розумiли; все необхiдне виражалося у виглядi витонченоi гармонii поглядiв i жестiв.
Свiт раптово зупинився на мiсцi. Ми були самi посеред ночi й тишi речей. Ми належали до вiчностi якимсь непояснюваним чином, i ця безконечна нiма тиша розквiтала незбагненними обiймами.
Героiн почав дiяти. Ми почувалися королями колосального спокою. Ми були повелителями – ми пустили паростки з небуття в iснування! І тепер iснування поволi змушувало нас до дii. У самiй нашiй природi була певна потреба, що вимагала вираження, i пiсля першого ж сильного взаемопроникнення мiж нашими iндивiдуальностями ми досягли рiвнодiйноi гармонii усiх сил, з яких складалися.
У певному сенсi наше блаженство було таким величезним, що ми просто не могли його витримати; i ми непомiтно з’iхали до усвiдомлення, що цю невимовну мiстерiю слiд виразити за допомогою ритуальних дiй.
Але усе це вiдбувалося на величезнiй вiдстанi вiд реальностi. Прихований ланцюжок iнтерпретацii пов’язував iстину з очевидним, банальним фактом, що саме зараз найкращий час для прогулянки на Монмартр i продовження ночi там.
Ми одяглися, щоб вийти на вулицю, мабуть, з таким вiдчуттям, як новоспечений епископ уперше вбирае на себе свое облачення.
Але хто б нас тодi не побачив, вiн би не зрозумiв i навiть не пiдозрював про таке. Вбираючись, ми смiялися, спiвали й обмiнювалися веселими дурницями.
