Ресторан нависав над крутими схилами Монмартра, як фортеця на недоступнiй скелi. Ми замовили вечерю. Феклiз зробив це iз завзяттям i обiзнанiстю, всi решта з цiлковитою байдужiстю. Я подивився на Лу. Я нiколи не бачив цю жiнку ранiше. Вона була менi зовсiм байдужа. Раптом я сильно захотiв напитися води. Я не мiг зробити зусилля i налити собi склянку. Менi було важко покликати офiцiанта, але, мабуть, я все ж промовив «вода», бо Аiд наповнила мiй келих. Посмiшка промайнула ii обличчям. Вона вперше проявила якусь ознаку життя. Навiть рукостискання було скорiше механiчним рефлексом, нiж свiдомою дiею. Було щось зловiсне i тривожне у ii мiмiцi. Виглядало так, нiби вона вiдчувае пiслясмак якоiсь бридкоi гiркоти.
Я подивився на Лу. Я помiтив, що вона змiнилася на обличчi i виглядала смертельно нездоровою. Менi було абсолютно байдуже. Цiкавий цикл думок iз цього приводу пробiг у моiй головi. Я пам’ятав, що пристрасно кохав ii; водночас ii нiби й не було. Моя байдужiсть була джерелом чогось такого, що я б назвав диявольським блаженством.
Менi спало на думку, наче якийсь жарт, що, можливо, вона себе отруiла. Я явно почувався дуже недобре. Це мене теж не турбувало.
Офiцiант принiс чашу з мiдiями. Ми сонно iх жували. Це було частиною щоденноi роботи. Ми iх смакували, бо вони мали смак; але нiчого не мало значення, навiть смак. Менi здалося дуже дивним, що Аiд не iсть, а тiльки вдае, що iсть, та я приписав це заклопотаностi.
Менi стало набагато краще. Феклiз легко i невимушено говорив про рiзнi неважливi речi. Нiхто не звертав на це уваги. Вiн, зi свого боку, не помiчав якоiсь нестачi ввiчливостi.
Без сумнiву, я був втомленим. Я подумав, що мене збадьорить Шамбертен, i перекинув кiлька бокалiв.
Лу з якимсь питанням в очах постiйно дивилася на мене, нiби вона потребуе якоiсь поради i не знае, як попросити. Це виглядало досить кумедно.
Ми почали антре. Лу несподiвано пiдвелася. Феклiз з удаваною тривогою на обличчi поспiшив за нею. Я побачив, як офiцiант пiдхопив ii за руку. Це було справдi дуже кумедно. З дiвчатами завжди так – вони не знають, що таке «досить».
І тодi я з приголомшливою раптовiстю зрозумiв, що справа не у слабкiй статi. Саме вчасно вийшов з-за столу i я.
Якщо я обiйду мовчанням подii наступноi години – це не тому, що iх було замало. По завершеннi цих пригод ми знову сiли за стiл.
Ми потягували дуже старий «Арманьяк» маленькими ковточками: вiн збирав нас докупи. Але ми були зовсiм знесиленi, нiби пiсля важкоi i тривалоi хвороби.
– Нема чого переживати, – сказав Феклiз, дивно посмiхаючись. – Легка нерозважливiсть.
Я аж скривився. Це повернуло мене до царя Лама. Я ненавидiв цього типа як нiколи. Вiн мене вже переслiдуе. Щоб вiн скис!
Лу переказала Феклiзовi усю цю iсторiю, i вiн зiзнався, що знайомий з подiбними справами.
– Розумiете, дорогий сер Пiтер, – сказав вiн, – ви не можете вживати Г так, як К, а коли понамiшувати напоiв, то можна наробити купу бiди. Це як все решта у життi; потрiбно знати свою мiру. Дуже небезпечно пересуватися з мiсця на мiсце, якщо ви працюете з Г або М, а iсти – то взагалi майже гарантована катастрофа.
Мушу визнати, що я почувався, як повний дурень. Зрештою, я вивчав медицину досить ретельно; i це вже вдруге, коли дилетант робить менi серйозне зауваження.
Утiм, Лу досить бадьоро кивнула. Брендi повернув рум’янець на ii щоки.
– Так, – сказала вона, – я чула про це ранiше, але, знаете, одне дiло чути, а iнше – пройти через це самому.
– Досвiд – единий вчитель, – погодився Феклiз. – Усi цi речi абсолютно нормальнi, але важливо одразу не поспiшати, дати собi шанс навчитися i зрозумiти, як то робиться.
Увесь цей час Аiд сидiла як вкопана. Вона створювала дуже дивну атмосферу. Певна чарiвнiсть була у цiй ii повнiй вiдсутностi чарiвностi.
Даруйте, будь ласка, менi цю парадоксальну манеру висловлюватися. Я маю на увазi, що вона володiла усiма рисами, якi зазвичай приваблюють. У неi були залишки разючоi, нехай i незвичайно дивноi, вроди. Вона мала, очевидно, неабиякий багатий досвiд. Вона володiла спокiйною енергiею, що мала б зробити ii чарiвною; все ж вона була повнiстю позбавлена того, що ми називаемо магнетизмом. Це не науковий термiн – тим гiрше для науки. Вiн описуе природне явище й одне з найважливiших явищ на практицi. Усе, до чого людина мае iнтерес, вiд мюзик-холу до iмперiй, дiе на магнетизмовi й зовсiм мало на чомусь iншому. А наука iгноруе його, оскiльки його не можна помiряти механiчними iнструментами!
Уся життева сила жiнки була спрямована на якусь таемну внутрiшню святиню ii власноi душi.
Тепер вона вперше заговорила. Єдина тема, що цiкавила ii у цьому широкому Всесвiтi, був героiн. Їi голос звучав монотонно.
Пiзнiше Лу подiлилася зi мною, що вiн нагадував iй гул похоронного спiву тибетських монахiв, який долинае здалеку крiзь невблаганний снiгопад.
– Це едина рiч, що iснуе, – сказала вона тоном надзвичайноi екстатичноi незворушностi. У ньому вгадувалася безконечна демонiчна радiсть, яку ти отримуеш вiд свого власного смутку. Нiби вона отримуе хворобливе задоволення вiд того, що е безнадiйним, вiд того, що е жахливим; ii насправдi переповнювала якась мученицька величнiсть.
– Не треба чекати моментальних результатiв, – продовжувала вона. – Вам потрiбно народитися у ньому, одружитися з ним i померти вiд нього, перш нiж ви зрозумiете його. Усi люди рiзнi. Але мае минути принаймнi кiлька мiсяцiв, поки ви позбудетеся цих дурних життевих надокучливостей. Поки у вас е твариннi пристрастi, ви – тварина. Їсти, любити, усi цi звiрячi бажання, навiть думати про них огидно, як худоба! Дихання саме по собi е огидним, якщо ти усвiдомлюеш, що ти дихаеш. Яким нестерпним було б життя людини, навiть посередньоi, якби вона завжди гостро усвiдомлювала процес травлення.
Вона злегка здригнулася.
– Ви читали мiстикiв, сер Пiтер? – втрутився Феклiз.
– Боюся, не читав, друже, – вiдповiв я. – Насправдi я взагалi не дуже читаю, поки не виникае потреба.
– Я захоплювався ними кiлька рокiв, – вiдповiв вiн, а потiм зупинився i почервонiв.
Ця думка, мабуть, викликала якiсь дуже неприемнi спогади. Феклiз спробував приховати свое збентеження за балакучiстю i почав старанно роз’яснювати догмати святоi Терези, Мiгеля де Молiнос та кiлькох iнших, що прославилися у цьому напрямку.
– Розумiете, головне, – нарештi пiдсумував вiн, – це теорiя, що усе людське всерединi нас е основною перешкодою на шляху до святостi. Секрет святих у тому, що вони вiдкидають усе заради однiеi речi, яку називають божественною непорочнiстю. Це не просто тi речi, якi ми зазвичай називаемо грiхами чи пороками, – вони е лише елементарними формами зла, переповненого вульгарнiстю. Справжня складнiсть починаеться тiльки пiсля того, як ви позбулися подiбних речей назавжди. На шляху до святостi кожний прояв тiла чи розуму е сам по собi грiхом, навiть якщо цей прояв ставить звичайне благочестя у ряд людських чеснот. Аiд говорила саме про таку iдею.
Вона спокiйно кивнула.
– Я й гадки не мала, – сказала вона, – що цими людьми керуе такий глибокий сенс. Я завжди думала, що вони заплуталися у релiгiйних iдеях. Тепер я розумiю. Так, це життя святого, якщо вже потрiбно говорити мовою моралi, без чого, менi здаеться, ви, англiйцi, не можете обiйтися. Я вiдчуваю, що будь-який контакт, навiть iз собою, забруднюе мене. Я була королевою грiшникiв у свiй час, в англiйському розумiннi цього слова. Тепер я забула, що таке любов, окрiм слабкого вiдчуття нудоти, коли вона потрапляе в поле мого зору. Я майже не iм – тiльки звiрi, що постiйно носяться як оскаженiлi, потребують тричi на день поiсти. Я майже не розмовляю – слова такi марнi, i жодне з них не е правдивим. Ще не винайшли такоi мови, з моеi точки зору. Життя людини чи життя героiну? Я спробувала обидва: i не жалкую, що обрала те, що обрала.
Я сказав щось про те, що героiн вкорочуе життя. Блiда посмiшка промайнула ii запалими щоками. Цей холодний блиск мав щось жахливе у собi. Ми аж замовкли.
Вона подивилася на своi руки. Вперше я з неабияким здивуванням помiтив, що вони були надзвичайно бруднi. Вона прокоментувала свою посмiшку.
– Звичайно, якщо ви мiряете час роками, то, скорiше за все, ви маете рацiю. Але який стосунок обрахунки астрономiв мають до життя душi? До того, як я почала вживати героiн, роки змiнювали один одного й нiчого важливого не ставалося. Це було схоже на дитину, що малюе каракулi у бухгалтерськiй книзi. Тепер, коли я увiйшла в героiнове життя, хвилина чи година – не знаю, що з них, та й менi байдуже – мiстить у собi бiльше справжнього життя, нiж будь-який п’ятирiчний перiод у часи до мого переродження. Ви говорите про смерть. Чом би й нi? Це абсолютно нормально для вас. Ви – тварини – мусите померти, i ви знаете про це. Але я далеко не впевнена, що коли-небудь помру; i менi байдужа ця думка, як менi байдужа будь-яка iнша з ваших мавпячих думок.
Вона знову замовкла, вiдкинулася назад i заплющила очi.
Я не претендую на звання якогось фiлософа, але було цiлком очевидно, з точки зору найпростiшого здорового глузду, що ii позицiя була твердою i неприступною, якби хтось хотiв ii похитнути. Як каже Г. Честертон: «З вибором душi не посперечаешся».
Часто сперечаються, що людина насправдi загубила здатнiсть бути щасливою – характерну рису ii менших братiв, коли набула самоусвiдомлення. Саме про це говорить легенда «Грiхопадiння». Ми стали схожими на богiв, пiзнали добро i зло, але платимо за це щоденною важкою працею, а «в його очах передчуття смертi».
Феклiз вловив мою думку. Вiн зацитував, повiльно наголошуючи слова:
«Одежа – витканий глум,
Посiяв, та не пожав,
Життя обгортае сум,
Прокинувся, знову заспав».
Думка величного вiкторiанця, здаеться, остудила його. Вiн скинув iз себе депресiю, закурюючи цигарку i добряче прикладаючись до склянки з брендi.
– Аiд, – сказав вiн з удаваною легкiстю, – живе у блудi грiховному з особою на iм’я Барух де Еспiноза. Здаеться, Шопенгауер назвав його «Der Gottbetrunkene Mann».
– Сп’янiлий вiд Бога чоловiк, – ледь чутно прошепотiла Лу, кинувши сонний погляд на Аiд з-пiд важких i посинiлих вiд набряклих вен повiк.
– Так, – продовжував Феклiз. – Вона завжди носить з собою одну з його книжок. Вона засинае пiд його слова, а коли розплющуе очi, ii погляд одразу падае на сторiнку.
Вiн говорив i стукав по столi. Його швидка iнтуiцiя зразу вхопила, що ця дивна пригода непокоiла нас. Вiн покликав офiцiанта, потираючи великий i вказiвний пальцi. Той зрозумiв жест як прохання принести рахунок i пiшов по нього.
– Дозвольте менi вiдвезти вас i сера Пiтера назад до готелю, – сказав Феклiз до Лу. – Ви пережили досить важкий день. Я прописую добре вiдпочити. Доза Г дуже придатна, щоб зранку пiдняти себе з лiжка, але, заради Бога, не женiть коней. Малюсiнька доза, а потiм потрошки коксу, коли вiдчуете, що час вставати. До обiду ви будете почуватися як пара немовлят.
