Коли ми спускалися сходами, то почувалися, мов боги, що сходять на землю, незрiвнянно вищi за смертних.
Пiд кокаiном ми помiтили, що люди досить дивно посмiхаються. Видно, наш ентузiазм був помiтний. Нас навiть трохи дратувало, що вони рухаються в iншому темпi; та це було зовсiм iнакше. Постiйно присутне вiдчуття власноi зверхностi над рештою людства. Немае слiв, якi б могли описати нашу величнiсть. Нашi власнi голоси звучали дуже, дуже вiддалено. Ми були абсолютно переконанi, що портье чiтко усвiдомлюе, що таксi потрiбне самим Юпiтеру з Юноною.
Ми навiть не сумнiвалися, що водiй керуе колiсницею Сонця i знае про це.
– Ця штука просто чудесна, – сказав я до Лу, коли ми минали Трiумфальну арку. – Не знаю, що ти мала на увазi, коли казала, що на тебе не подiяло. Ти ж неймовiрно прекрасна!
– Звичайно прекрасна, – засмiялася Лу. – Уся слава доньки короля всерединi; одежа ii гаптована золотом, i вона пiдставляе свое лице для поцiлунку, як комета, що прокладае свiй шлях до Сонця. Ти не знав, що я королiвська донька? – вона засмiялася з такою спокусливою величнiстю, що щось у мене всерединi майже знепритомнiло вiд захвату.
– Почекай, Кокi, – прощебетала вона. – Все в порядку. Ти зловив мене, а я тебе, а ще я – твоя маленька дружина.
Я мало не подер оббивку таксi. Я вiдчув себе велетнем. Гаргантюа був пiгмеем порiвняно зi мною. Я вiдчув непереборне бажання розтрощити щось на друзки й аж розгубився, бо це Лу я хотiв розтрощити i в той же час вона була найкоштовнiшою та найделiкатнiшою порцеляною часiв династii Мiнь чи як там в бiса називали цю епоху.
Найтендiтнiша, найвитонченiша краса! Доторкнутися до неi означало осквернити ii. У мене раптом виникло нудотне вiдчуття брутальностi шлюбу.
Тодi я ще не здогадувався, що раптова рiзка змiна почуття була спричинена таемничим провiсником фiзiологiчного впливу героiну, що вбивае кохання. Без сумнiву, iншi збуджувачi, як алкоголь, гашиш i кокаiн, не заважають Купiдоновi. Деструктивний ефект може бути лише вiд твоеi реакцii. Винен, так би мовити, тому, що втiкав вiд констебля.
Але так званi фiлософськi наркотики, головнi приклади яких – морфiй i героiн, налаштованi вороже до активних емоцiй та емоцiйноi активностi. Нормальнi людськi почуття перетворюються на те, що збоку схоже на iхнiй духовний еквiвалент. Звичайне добре почуття стае унiверсальною доброзичливiстю, безконечно толерантною фiлантропiею, оскiльки моральний код втратив свое значення. У душi роздуваеться пиха, бiльша за сатанинську. Як казав Бодлер: «Хiба не ти – велична зневаго, робиш душу такою доброю?»
Поки ми iхали на Монмартр у напрямку Сакрекер, ми не промовили нi слова, занурившись у блаженний спокiй. Ви повиннi зрозумiти, що ми i так були збудженi до найвищоi межi. Завданням героiну було пiдтримувати цей стан.
Замiсть того щоб здiйнятися в небо, пристрасно б’ючи вогняними крильми, ми ширяли у безмежних просторах всесвiтнього ефiру, час вiд часу прикладаючись до нових доз пухкого тьмяного порошку. Ми робили це без жадiбностi, без поспiху i навiть без бажання. Вiдчуття нескiнченноi сили, що може дозволити собi нескiнченну неквапливiсть. Воля, здаеться, зникла геть. Ми рухалися без особливоi мети, просто тому, що так потребувала наша природа. Наше блаженство з кожною хвилиною ставало дедалi цiлковитiшим.
З кокаiном ти дiйсно стаеш повелителем усього – але усе мае для тебе велике значення.
З героiном вiдчуття повелителя збiльшуеться до такого рiвня, що вже нiчого не мае значення. Немае навiть небажання продовжувати чимось займатись, що й пiдтримуе курця опiуму у бездiяльному станi. Тiло залишаеться наодинцi з собою, i тебе не цiкавить його природна життедiяльнiсть.
Знову ж таки, незважаючи на усвiдомлення нескiнченностi, ми водночас зберiгали вiдмiнне почуття мiри стосовно звичайних буденних справ.
Роздiл 5
Героiнова героiня
Я попросив зупинити таксi на площi Тертр. Ми хотiли пройтися уздовж пагорба i дозволити собi звiдти поблукати очима по Парижу.
Нiч була чудова. Нiде, крiм Парижа, ти не зможеш насолодитися цiею нiжною солодкою тишею; сухе, тепле, легке повiтря, це зовсiм не те, що ти маеш в Англii.
Із Сени навiвав дуже нiжний вiтерець, якому наша уява любить приписувати пахощi пiвдня. Сам Париж був невиразною тьмяною плямою синюватого кольору, над якою виднiлися Пантеон i Ейфелева вежа. Вони виглядали як символи iсторii розвитку людства – шляхетне, монументальне минуле i механiчне ефективне майбутне.
Я зачаровано прихилився до парапету. Лу обiйняла мене за шию рукою. Ми завмерли i не рухалися, що я аж мiг вiдчувати тихе биття ii пульсу.
– Ти дивися! Пендрагон!
Незважаючи на свою несподiванiсть, голос був низьким i приемним. Я обернувся.
Якби мене спитали, без сумнiву, я б точно вiдповiв, що мене страшенно обурюе, коли мене турбують; i ось тебе раптово, неприемно турбують, але це мене зовсiм не обурило. Чоловiк, голос якого ми почули, спробував посмiхнутися до мене. Я впiзнав його одразу, хоча ми й не бачилися вiдтодi, як разом ходили до школи. Його звали Елгiн Феклiз. Вiн учився в шостому математичному, а я – у молодших класах.
Пiд час мого третього навчального року вiн став старостою, вiн навiть отримав стипендiю в Оксфордi – неабияке досягнення. Потiм без жодного попередження зник зi школи. Причину знали буквально кiлька людей, але вдавали, що нiчого не знають. Утiм, вiн так i не пiшов до Оксфорда.
Вiдтодi я чув про нього тiльки одного разу. Це було у клубi. Його iм’я згадали у розмовi про якiсь неяснi чутки про якусь нечесну фiнансову аферу. Менi досить туманно запам’яталося, що ця iсторiя мае якийсь стосунок до випадку у школi. Вiн був не з тих хлопцiв, яких могли вигнати зi школи за якусь звичайну дрiбницю. Тут неодмiнно був причетний його гострий розум. Правду кажучи, вiн був для мене свого роду героем у школi. Усiма якостями, якими я захоплювався i яких менi бракувало, вiн володiв повною мiрою.
Ми були не дуже знайомi, але його тодiшне зникнення шокувало мене. Чомусь воно закарбувалося у моiй пам’ятi, в той час як багато iнших важливих речей не залишили там i слiду.
Вiн майже не змiнився, вiдколи я бачив його востанне. Середнього зросту, з видовженим i досить вузьким обличчям. Було щось церковне у його виразi. Вiн мав невеликi сiрi очi й постiйно ними клiпав. Великий i закручений нiс, як у Веллiнгтона; губи тонкi й напруженi; свiжа шкiра зi здоровим рум’янцем. У нього ще не з’явилося жодноi, анiнайменшоi зморшки.
У Феклiза збереглася звичка постiйно нервово тупцювати на мiсцi, яка так вирiзняла його ще в школi серед хлопцiв. Можна сказати, нiби вiн постiйно напоготовi, в очiкуваннi, що от-от щось мае статися, i все ж не скажеш, що вiн виглядав якось недобре. Вiн мав дуже впевнений вигляд.
Поки я все це згадував, вiн потис менi руку i вже почав щось там теревенити про давнi часи.
– До речi, я чув, що ти тепер сер Пiтер, – сказав вiн. – Вiтаю. Я завжди вiрив у тебе.
– Менi здаеться, ми вже бачилися з вами, – перебила Лу. – Авжеж, це ж пан Феклiз.
– О, так. Я вас добре пам’ятаю. Мiс Лейлгем, якщо я не помиляюся?
– Будь ласка, давайте забудемо про минуле, – Лу посмiхнулася i взяла мене за руку.
Не знаю, чому, але менi було нiяково пояснювати, що ми з Лу одруженi.
Феклiз протарабанив стандартний набiр привiтань i запитав:
– Дозвольте представити мадемуазель Аiд Ламуро?
Дiвчина, що стояла коло нього, посмiхнулася i кивнула головою.
Аiд Ламуро була яскравою брюнеткою з блискучою посмiшкою i очима з зiницями, як вiстря голок. Вона виглядала як суцiльна невiдповiднiсть. Губи i нiс натякали, що тут не обiйшлося без слiдiв семiтськоi кровi, але клиноподiбний обрис обличчя говорив про предкiв зовсiм протилежного роду. Вона мала запалi щоки, а «воронячi лапки» псували кутики ii очей. Темно-пурпуровi повiки натякали про пристрасне захоплення плотськими утiхами. При густому й пишному волоссi брiв майже не було. Замiсть них вона намалювала олiвцем тоненькi чорнi дуги. Вона мала надто яскравий макiяж. Вбрана у вiльну й досить зухвалу сукню синього кольору зi срiбними блискiтками, пiдперезану жовтим з чорними плямами поясом. Зверху вона накинула чорну мереживну хустину, прикрашену яскраво-червоними китичками. Їi руки були худi, як у смертi, а гачкуватi пальцi з величезними перснями iз сапфiрами i дiамантами виглядали дещо непристойно.
Їi поведiнка була схожа на жваву розслабленiсть. Здавалося, що ii завжди треба пiдштовхувати до дii, але тiльки-но перший поштовх минув, як вона знову глибоко занурюеться у своi думки.
Люб’язнiсть на ii обличчi була очевидно удаваною; але i я, i Лу, коли тиснули руки, помiтили витончену i загадкову симпатiю, яка залишила за собою пляму невимовного зла.
Я був упевнений, що Феклiз прекрасно розумiв цей, не виражений словами контакт, i, так чи iнакше, це його страшенно тiшить. Його манера поведiнки стала особливо улесливою i шанобливою, i я вiдчув, що вiн бере iнiцiативу на себе:
– Чи можу я насмiлитися запропонувати вам i ледi Пендрагон повечеряти разом з нами у «Петiт Савояр»?
Аiд взяла мене попiдруч, а Лу пiшла вперед з Феклiзом.
– Ми й самi туди збиралися, – сказала вона йому, – а з друзями взагалi чудово. Я так бачу – ви доволi давнiй друг мого чоловiка.
Вiн почав розповiдати про стару школу. Та нiби випадково вiдзвiтував про обставини, що призвели до його виключення.
– Розумiете, мiй старий був у мiстi, – почулися його слова, – i десь на Ломбард-стрит розгубив усi своi статки (тут вiн штучно хихотнув), а де, так i не знайшов, тож це був кiнець моiй академiчнiй кар’ерi. Вiн переконав старого Розенбаума, банкiра, що у мене е фiнансовi таланти, i влаштував мене на роботу особистим секретарем. Я потрапив як риба в воду, i вiдтодi моi справи йдуть чудово. Але Лондон не те мiсце, якщо ти маеш справжнi амбiцii. Там немае де розвернутися. Для цього – або Париж або Нью-Йорк; щиро ваш, Елгiн Феклiз.
Не знаю чому, але я не повiрив жодному слову цiеi iсторii; не повiрив. Героiн працював чудово. Я не мав анiнайменшого бажання говорити з Аiд. Вона аналогiчним чином не звертала на мене уваги i не промовила нi слова.
Лу була у тому ж станi. Певно, вона слухала, що говорить Феклiз, але нiяк не реагувала i зберiгала повну вiдчуженiсть. Уся ця сцена тривала менше трьох хвилин. Ми дiйшли до «Петiт Савояр», зайшли i зайняли своi мiсця.
Здаеться, патрон дуже добре знав наших друзiв. Вiн зустрiчав iх з особливою французькою метушливiстю. Ми сiли бiля вiкна.
