– Дякую вам, мiс, – сказав вiн. – Ви, бува, не знаете чого-небудь про цю пляму? Чи не зробили ви ii самi ненароком?
– Я нiчого не знаю про пляму.
З цими словами вона обернулась i знову замкнулась у своiй спальнi. На цей раз i я почув (як чула ранiше Пенелопа), що вона заридала, як тiльки залишилася знову на самотi.
Я не мiг наважитись глянути на детектива, а подивився на мiстера Френклiна, який стояв поряд зi мною. Вiн здавався ще бiльше збентеженим, нiж я, витiвкою мiс Речел.
– Я казав вам, що я стурбований за неi, – шепнув вiн, – i тепер ви розумiете чому?
– Мiс Верiндер, здаеться, трохи роздратована пропажею алмаза, – зауважив сищик. – Це рiч дуже цiнна… Цiлком природно.
Вибачення, яке я придумав учора (коли вона забулася при iнспекторi Сiгревi), зробила сьогоднi людина, яка не могла виявляти такого спiвчуття, як я, тому що була для неi сторонньою особою. Наче холодна дрож пройняла мене, а чому – я тодi не знав; напевно, тiеi хвилини в мене промайнула перша пiдозра про нову думку (i жахливу думку), яка з’явилася в сищика Каффа, – лише на пiдставi того, що вiн побачив у мiс Речел i почув вiд неi пiд час iх першоi розмови.
– Молодим дамам дозволяеться говорити, що iм заманеться, сер, – вiв далi детектив, звертаючись до мiстера Френклiна. – Але забудьте про те, що сталось, i приступимо прямо до справи. Завдяки вам ми знаемо, коли висохла фарба. Далi треба довiдатись, коли востанне цi дверi бачили без плями. У вас принаймнi е голова на плечах, i ви розумiете, про що я говорю.
Мiстер Френклiн постарався заспокоiтись i, через силу облишивши в думках мiс Речел, повернувся до справи.
– Здаеться, я розумiю, – сказав вiн. – Чим точнiше ми встановимо час, тим легше нам буде вести розслiдування.
– Саме так, сер, – вiдповiв сищик. – Ви дивились на свою роботу в середу, пiсля того як закiнчили ii?
Мiстер Френклiн похитав головою й вiдповiв:
– Щось не пригадую, сер.
– А ви? – звернувся сержант Кафф до мене.
– Я теж не пам’ятаю, сер.
– Хто був останнiй у цiй кiмнатi у середу ввечерi?
– По-моему, мiс Речел, сер.
– Або, може, ваша донька, Беттередж, – встряв у розмову мiстер Френклiн.
Вiн обернувся до сержанта Каффа i пояснив, що моя донька – покоiвка мiс Верiндер.
– Мiстере Беттередж, попросiть вашу доньку сюди. Почекайте! – сказав детектив, вiдводячи мене до вiкна, де нас нiхто не мiг почути. – Ваш iнспектор, – вiн далi вiв пошепки, – дав менi докладний звiт про те, як вiн тут вiв справу. Мiж iншим, вiн сам признався, що розсердив усiх слуг, а для мене вельми важливо заспокоiти iх. Вiтайте вiд мене вашу доньку i всiх iнших i скажiть iм, що, по-перше, я не маю ще доказiв перед очима, що алмаз було вкрадено; менi тiльки вiдомо, що алмаз пропав. По-друге, у мене до слуг тiльки одна просьба, щоб вони спiльними зусиллями допомогли менi розплутати цю справу.
Знаючи, як вплинула на служниць заборона, накладена iнспектором Сiгревом, входити до кiмнат i виходити з них, я наважився запитати:
– Чи можу я, сержанте, сказати жiнкам i трете? Дозвольте iм повiдомити вiд вашого iменi, що вони можуть вiльно бiгати по сходах i заходити в своi кiмнати, коли iм заманеться?
– Звичайно, можете, – вiдповiв сищик.
– Це iх всiх заспокоiть, – зауважив я, – починаючи з куховарки й кiнчаючи посудницею.
– Так от iдiть i зробiть це негайно, мiстере Беттередж.
Я виконав це розпорядження менш нiж за п’ять хвилин. Тiльки одна труднiсть виникла, коли сказав про спальнi. Менi, як главi слуг, довелося вжити всю повноту влади, щоб удержати юрбу служниць вiд спроби влетiти наверх слiдом за мною й Пенелопою; iм кортiло добровiльно давати показання й негайно допомогти сищиковi Каффу.
Сищиковi, напевно, сподобалась Пенелопа. Вiн трохи прояснiшав, i в нього на обличчi з’явився вираз – дуже схожий на той, який був тодi, коли вiн запримiтив бiлу мускусну рожу в квiтнику. Ось що свiдчила моя донька сищиковi. Вона вiдповiдала, менi здаеться, вельми добре – ще б пак! – адже вона вся пiшла в мене. В нiй нема нiчого вiд матерi, дякувати Боговi, в нiй нема нiчого вiд матерi!
Пенелопа свiдчила, що ii дуже зацiкавило розмальовування дверей i що вона допомагала змiшувати фарби. Вона запримiтила мiсце пiд замком, тому що його розмальовували останнiм; бачила його через кiлька годин без плями; залишила о дванадцятiй годинi ночi теж без плями. Побажавши своiй панночцi на добранiч у спальнi, вона почула, як годинник у будуарi пробив дванадцять: у цей час вона держалась за ручку розмальованих дверей; знала, що фарба вогка (оскiльки допомагала змiшувати фарби, як уже було сказано); через те особливо старалась не доторкатись до дверей, могла заприсягнутися, що пiдiбрала подiл сукнi i що тодi не було на фарбi плями; не могла б заприсягнутися, що ii вбрання ненароком не доторкнулось до дверей, коли вона виходила; пам’ятала, яка сукня була тодi на нiй, – це була нова сукня, подарунок мiс Речел; батько ii теж пам’ятав i теж мiг це пiдтвердити; вiн пiдтвердив це i сам принiс плаття, яке було на нiй того вечора; подiл оглядали довго, бо вiн великий, але нiде й натяку на пляму не знайшли. На цьому i скiнчилося свiдчення Пенелопи – цiлком благополучно й переконливо. Пiдписався Габрiель Беттередж.
Потiм сищик запитав мене, чи немае в нас великих собак, якi могли б убiгти до кiмнати i розмазати фарбу своiм хвостом. Почувши, що це було неможливо, вiн послав за збiльшувальним склом i почав крiзь нього розглядати пляму. На фарбi не було видно слiдiв людськоi руки. Всi ознаки свiдчили, що фарбу розмазала чиясь сукня. Той, на кому була ця сукня, судячи за свiдченням Пенелопи й мiстера Френклiна, щоб зробити цю пляму, мав бути в кiмнатi мiж пiвнiччю i трьома годинами ранку в четвер.
Довiвши слiдство до цього пункту, детектив Кафф згадав, що в кiмнатi е ще iнспектор Сiгрев, i, на науку своему колезi, зробив такий висновок iз проведеного ним слiдства.
– Оця ваша «дрiбниця», пане iнспектор, – сказав вiн, вказуючи на пляму пiд замком дверей, – перетворилася в досить важливий чинник пiсля того, як ви бачили ii востанне. На данiй стадii слiдства завдяки цiй плямi, я гадаю, можна зробити три вiдкриття. По-перше, довiдатись, чи е в цьому будинку одяг, замазаний такою фарбою. По-друге, вияснити, якщо е такий одяг, – кому вiн належить. По-трете, взнати, яким чином ця особа проникла до кiмнати i зробила цю пляму мiж пiвнiччю i трьома годинами ранку. Якщо ця особа не зможе дати задовiльноi вiдповiдi, тодi вам нiчого займатись розшуками злодiя, що вкрав алмаз. Я зроблю це сам, з вашого дозволу, а вас не буду вiдривати вiд ваших мiських занять. У вас тут е один з ваших пiдлеглих. Залишiть його про всякий випадок зi мною i дозвольте менi побажати вам всього найкращого.
Повага iнспектора Сiгрева до сищика була велика, але його повага до своеi персони була ще бiльша. Коли знаменитий Кафф допiк йому, вiн вiдбив удар зi всiею спритнiстю, на яку був здатний, i вийшов з кiмнати.
– Досi я утримувався вiд висловлювання своеi думки, – сказав iнспектор своiм вiйськовим тоном, який анiтрохи не змiнився. – Тепер менi тiльки слiд зауважити, полишаючи слiдство в ваших руках. Є таке прислiв’я, пане сержант, що з мухи дуже легко зробити слона. Бувайте здоровi!
– Але е такi люди, що можуть не помiтити й слона, коли занадто високо задирають носа.
Отак вiдповiвши на комплiмент свого колеги, сищик Кафф повернувся й вiдiйшов до вiкна.
Мiстер Френклiн i я чекали, що буде далi. Детектив дивився у вiкно, заклавши руки в кишенi i насвистуючи про себе мотив «Остання лiтня рожа». Пiзнiше, пiд час слiдства, я запримiтив, що тiльки цей свист i видавав напружену роботу його думки, яка крок за кроком наближалась до таемничоi мети. Очевидно, «Остання лiтня рожа» допомагала йому й пiдбадьорювала його. Можливо, що вона в якiйсь мiрi вiдповiдала його вдачi, нагадуючи йому, бачите, про любимi троянди; причому цю пiсеньку вiн насвистував на вельми журливий мотив. Постоявши бiля вiкна хвилин зо двi, сищик дiйшов до середини кiмнати i спинився в глибокiй задумi, втупивши очi в дверi спальнi мiс Речел. Раптом вiн опам’ятався, хитнув головою, нiби говорячи: «Так буде краще!» – i, звертаючись до мене, виявив бажання при першiй же нагодi поговорити десять хвилин з мiледi.
Виходячи з кiмнати з цим дорученням, я почув, як мiстер Френклiн задав сищиковi запитання i спинився на порозi дверей, щоб почути вiдповiдь.
– Ви ще не здогадуетеся, – запитав мiстер Френклiн, – хто вкрав алмаз?
– Нiхто не вкрав алмаза, – вiдповiв сержант Кафф.
Такий незвичайний погляд на справу змусив нас здригнутись, i ми обидва почали дуже просити його пояснити нам, що вiн хотiв цим сказати.
– Зачекайте трохи, – вiдповiв сержант. – Ще не всi обставини цiеi таемницi з’ясованi.
Роздiл XIII
Я знайшов мiледi в ii кабiнетi. Вона здригнулась, i на ii обличчi з’явився вираз невдоволення, коли я сказав, що мiстер Кафф бажае говорити з нею.
– Невже я обов’язково повинна його прийняти? – спитала вона. – Чи не можете ви, Габрiеле, замiнити мене?
Менi це здалось незрозумiлим, i, напевно, мое здивування вiдбилось на моему обличчi. Мiледi зволила дати пояснення.
– Боюсь, що моi нерви не зовсiм у порядку, – сказала вона. – В цьому лондонському полiсменовi е щось таке, що викликае в мене огиду, – не знаю чому. Я передчуваю, що вiн внесе в наш дiм розлад i нещастя. Це безглуздо й зовсiм невластиво менi, але це так.
Я не знав, що iй вiдповiсти на це. Чим бiльше я спостерiгав сищика Каффа, тим бiльше вiн менi подобався. Мiледi, висловившись передi мною вiдверто, вмить оволодiла собою; як я вже казав вам, вона була з природи жiнкою сильноi волi.
– Якщо неодмiнно менi треба з ним говорити, нехай так, – сказала вона. – Але я не можу себе примусити залишитися з ним вiч-на-вiч. Запросiть його сюди, Габрiеле, i побудьте тут пiд час нашоi розмови.
Наскiльки я пам’ятаю, це був перший приступ зневiри в моеi панi з того часу, як вона була ще дiвчинкою. Я повернувся в будуар. Мiстер Френклiн вийшов у сад до мiстера Годфрi, який мав незабаром iхати в мiсто. Ми iз сищиком Каффом пiшли прямо в покоi мiледi.
І знаете, мiледi справдi трохи зблiдла, коли побачила його.
