Поки iнспектор полiцii розмiрковував на самотi, мене покликали до мiстера Френклiна в бiблiотеку. На мiй превеликий подив, не встиг я взятися за ручку дверей, як вони раптом вiдчинилися зсередини i з кiмнати вийшла Розанна Спiрман!
У бiблiотецi зранку було пiдметено i прибрано, тому нi першiй, нi другiй служницi нiчого було робити тут у цей час. Я спинив Розанну Спiрман i негайно зробив iй зауваження за порушення домашнього порядку.
– Що вам потрiбно було в бiблiотецi в цей час? – запитав я.
– Мiстер Френклiн Блек загубив нагорi свiй перстень, – вiдповiла Розанна, – i я ходила вiддати його.
Промовивши цi слова, дiвчина вся зашарiлася й пiшла, гордовито закинувши голову, чим страшенно здивувала мене. Слiдство в нашому домi, безперечно, в тiй чи iншiй мiрi вивело з рiвноваги всiх служниць, але нiхто з них не був такий збентежений, як Розанна, яка, з усього видно, мiсця собi не знаходила.
Коли я зайшов до бiблiотеки, мiстер Френклiн писав за столом. Не встиг я стати на порозi, як вiн попросив у мене екiпаж, щоб поiхати на станцiю. З першого ж звуку його голосу менi стало ясно, що знову взяла гору його рiшуча сторона вдачi. Людина, пiдбита ватою, зникла, i передi мною знову сидiла людина з залiза.
– Ви iдете в Лондон, сер? – запитав я.
– Їду телеграфувати в Лондон, – вiдповiв мiстер Френклiн. – Я переконав тiтку, що нам повинна допомогти людина, розумнiша вiд iнспектора Сiгрева, i дiстав ii дозвiл послати телеграму моему батьковi. Вiн добре знае начальника полiцii, а начальник може вибрати саме таку людину, яка здатна розгадати таемницю алмаза. До речi, оскiльки мова зайшла про таемницi, – сказав мiстер Френклiн, понизивши голос, – я маю сказати вам кiлька слiв, перш нiж ви пiдете в стайню. Але не говорiть про це поки що нiкому. Або в Розанни Спiрман не вистачае десятоi клепки в головi, або, боюся, вона знае про Мiсячний камiнь бiльше, нiж iй слiд знати.
Не можу сказати напевно, чого завдали менi бiльше – переляку чи прикростi – цi слова. Якби я був трохи молодший, я признався б про це мiстеровi Френклiну. Але коли ви постарiете, у вас буде прекрасна звичка в тих випадках, коли у вас у головi не все ясно, держати язик за зубами.
– Вона прийшла сюди з перснем, який я загубив у себе в спальнi, – вiв далi мiстер Френклiн. – Коли я подякував iй, то сподiвався, звичайно, що вона пiде. Замiсть цього вона стала навпроти мого столу i витрiщилась на мене дуже й дуже дивно – напiвзлякано й напiвфамiльярно. «Дивна iсторiя з цим алмазом, сер», – сказала вона нi з того нi з сього. Я вiдповiв: «Так, дивна», – i чекав, що буде далi. Клянуся честю, Беттередж, вона таки, мабуть, не при своему розумi! Вона каже: «А алмаза нiколи не знайдуть, сер, правда? Не знайдуть i того, хто його взяв, – я ручуся за це». При цьому вона кивнула менi головою i всмiхнулася. Не встиг я спитати ii, що вона хоче цим сказати, як почулись вашi кроки за дверима. Вона, мабуть, злякалася, що ви застукаете ii тут. Як би там не було, вона змiнилась на обличчi й вийшла з кiмнати. Що б це могло значити?
Навiть тодi я не мiг наважитись розповiсти йому iсторiю цiеi дiвчини. Адже це означало б назвати ii злодiйкою.
Крiм того, якби розповiсти йому все вiдверто i якби припустити, що алмаз украла вона, – все одно було б неясно, чому вона хотiла вiдкрити свою таемницю саме мiстеровi Френклiну.
– Я не можу припустити думки, що ця бiдолашна дiвчина причетна до пропажi алмаза тiльки тому, що вона поводиться як недоумкувата i мова в неi якась безглузда, – вiв далi мiстер Френклiн. – А от якби вона сказала iнспекторовi те, що сказала менi, – боюсь, що вiн iз свого дурного розуму…
Мiстер Френклiн замовк, не доказавши.
– Найкраще буде, сер, – промовив я, – коли я перекажу про це мiледi при першiй же нагодi. Вона дуже лагiдно настроена щодо Розанни, i, зрештою, може виявитись, що дiвчина була тiльки зухвала й нерозсудлива. Коли в будинку зчиняеться якийсь розгардiяш, сер, служницi люблять бачити все в похмурому свiтлi, – це придае бiдолахам деяку вагу в iхнiх власних очах. Коли хто-небудь захворiе, жiнки вже каркають, що вiн помре; пропав алмаз – вони пророчать, що його нiколи не знайдуть.
Така точка зору (повинен признатись, ii я вважаю за свою власну думку), здаеться, вельми розважила мiстера Френклiна: вiн склав телеграму i припинив розмову. По дорозi на стайню я заглянув до кiмнати, де обiдали слуги. Розанни Спiрман мiж ними не було. На мое запитання менi вiдповiли, що вона раптом занедужала й пiшла до себе полежати.
– Дивно! Адже вона була цiлком здорова, коли я нещодавно бачив ii, – зауважив я.
Пенелопа вийшла слiдом за мною.
– Тату, не говорiть так у присутностi iнших, – сказала вона, – ви цим тiльки ще бiльше пiдбурите служниць проти Розанни. Бiдолаха вмирае за мiстером Френклiном Блеком.
Це вже була iнша точка зору на поведiнку дiвчини. Якщо Пенелопа мае рацiю, тодi легко пояснити «безглузду» розмову Розанни, i ii поведiнку – iй було однаково, що вона говорить, аби тiльки примусити мiстера Френклiна заговорити до неi. Якщо ми правильно розгадали таемницю, тодi, напевне, можна пояснити, i чому вона пройшла повз мене у вiтальнi з таким гордовитим, зарозумiлим виглядом. Хоч вiн сказав лише два слова, однак вона таки домоглася свого – мiстер Френклiн заговорив до неi.
Я сам простежив за тим, як запрягали коней. У диявольських тенетах невiдомого й таемничого, що тепер оточувало нас, далебi приемно було спостерiгати, як добре розумiлися помiж себе пряжки й ременi. Коли ви бачите, як запрягають коней в голоблi фаетона, можете не сумнiватись – все буде гаразд. А це, скажу я вам, ставало рiдкiсною втiхою в нашiй сiм’i.
Пiд’iжджаючи фаетоном до парадних дверей, я побачив не тiльки мiстера Френклiна, але й мiстера Годфрi, й iнспектора Сiгрева, якi чекали мене на порозi.
Розмiрковування iнспектора (пiсля того як йому не вдалося знайти алмаз у кiмнатах або в скринях слуг), напевно, привели його до цiлком нового висновку. Все ще будучи переконаним, що алмаз викрав хтось iз мешканцiв будинку, наш досвiдчений полiсмен був тепер такоi думки, що злодiй (вiн був досить розумною людиною, щоб не назвати iм’я бiдолашноi Пенелопи, хоч особисто вiн, мабуть, запiдозрював саме ii!) дiяв спiльно з iндусами; тому вiн запропонував перенести слiдство до фокусникiв, у фрiзiнголлську тюрму. Почувши про це нове рiшення, мiстер Френклiн взявся вiдвезти iнспектора назад у мiсто, звiдки можна було телеграфувати в Лондон з таким же успiхом, як i з нашоi станцii. Мiстер Годфрi, який все ще вперто вiрив у здiбностi Сiгрева i дуже хотiв бути присутнiм пiд час допиту iндусiв, попросив дозволу поiхати з iнспектором у Фрiзiнголл. Одного з полiсменiв про всякий випадок залишили в нас, а другий повертався з iнспектором у мiсто. Отже, всi чотири мiсця у фаетонi були зайнятi.
Перед вiд’iздом мiстер Френклiн вiдвiв мене убiк, щоб нiхто не мiг нас почути.
– Я не буду посилати телеграми в Лондон, – сказав вiн, – поки не дiзнаюся про результати допиту iндусiв. Особисто я переконаний, що цей тупоголовий полiсмен зовсiм нiчого не розумiе i просто намагаеться виграти час. По-моему, припущення, що хто-небудь iз слуг у змовi з iндусами, – чистiсiнька нiсенiтниця. Ви тут придивляйтесь, Беттередж, поки я повернуся, i постарайтеся що-небудь випитати в Розанни Спiрман. Я не прошу у вас нiчого принизливого для вашоi гiдностi або жорстокого для дiвчини. Я тiльки прошу вiд вас якнайпильнiшоi спостережливостi. Перед тiткою ми вдаватимемо, що нас все це мало цiкавить, але ця справа значно важливiша, нiж ви, можливо, уявляете.
– Справа в двадцяти тисячах фунтiв, сер, – сказав я, думаючи про вартiсть алмаза.
– Рiч у тiм, щоб заспокоiти Речел, – серйозно вiдповiв мiстер Френклiн. – Я дуже стурбований за неi.
Вiн раптом вiдiйшов вiд мене, наче хотiв припинити дальшу розмову. Менi здалося, що я зрозумiв, чому: вiн побоювався, що ненароком викаже менi таемницю слiв, сказаних йому мiс Речел на терасi.
Отож вони поiхали у Фрiзiнголл. А я зiбрався, було, в iнтересах Розанни, поговорити з нею вiч-на-вiч. Але слушна нагода нiяк не траплялась. Дiвчина зiйшла вниз тiльки до чаю. Коли вона з’явилась, у неi був якийсь недоумкуватий i збуджений вигляд (не що iнше, як iстеричний припадок); мiледi велiла дати iй нюхальноi солi й вiдiслала ii в постiль. Друга половина дня пройшла, повинен сказати, вельми печально, похмуро. Мiс Речел все ще не виходила з кiмнати; вона заявила, що дуже хвора й не може сьогоднi обiдати разом з нами. Мiледi була так пригнiчена станом доньки, що я не наважився додати iй клопоту своiм повiдомленням про те, що Розанна Спiрман говорила мiстеровi Френклiну. Пенелопа вперто стояла на тому, що ii негайно схоплять, засудять i запроторять у тюрму за крадiжку. Іншi жiнки повстромляли своi носи в бiблii й молитовники, з кислими, як оцет, мiнами; як менi доводилося спостерiгати на своему вiку, в такий спосiб виконуеться обряд благочестя в «неурочний» час. У мене навiть не було настрою розгортати «Робiнзона Крузо». Я вийшов на подвiр’я i, потребуючи побути хоч трохи у веселому товариствi, вмостився на своему крiслi бiля будок i почав розмовляти з собаками.
За пiвгодини до обiду з Фрiзiнголла повернулись обидва джентльмени, домовившись з iнспектором Сiгревом, що вiн приiде до нас наступного дня. Вони заiжджали до мiстера Мартуета, iндiйського мандрiвника, який проживае поблизу мiста. На прохання мiстера Френклiна, вiн дуже люб’язно погодився бути перекладачем пiд час допиту тих двох iндусiв, якi зовсiм не знали англiйськоi мови. Допит, старанний i досить тривалий, не дав нiчого: не знайдено було анi найменшого приводу запiдозрювати фокусникiв у змовi будь з ким iз наших слуг. Коли дiйшли до такого висновку, мiстер Френклiн послав у Лондон депешу. На тому справа й закiнчилась до наступного дня.
Але годi про iсторiю дня, що настав пiсля дня народження мiс Речел. Досi становище не прояснилось нi на йоту. Лише днiв через два таемниця трохи вiдкрилась. А як саме i з якими результатами – про це ви зараз довiдаетесь.
Роздiл XII
Минула нiч четверга, i нiчого не трапилось. Ранок у п’ятницю принiс двi новини.
Перша новина: прикажчик булочника заявив, що вiн зустрiв Розанну Спiрман напередоднi ввечерi; вона йшла в густiй вуалi у Фрiзiнголл стежкою, що вела через болото. Дивно, що хтось мiг помилитися в Розаннi, плече якоi робило бiдолаху надто помiтною, – але цей чоловiк напевно помилився, бо Розанна, як вам вiдомо, весь вечiр у четвер лежала хвора у своiй кiмнатi.
Другу новину принiс листоноша. Наш герой мiстер Кендi досить невдало пожартував, коли вiн, вiд’iжджаючи пiд дощем увечерi в день народження Речел, сказав, що його шкiра непромокальна. Але шкiра його не врятувала – вiн таки промок до кiсток, простудився тiеi ж ночi i тепер лежить у пропасницi. За словами листоношi, бiдолашний лiкар молов дурницi у мареннi так само жваво, як i при здоровому розумi. Ми всi жалiли маленького лiкаря, а мiстер Френклiн жалкував, що той захворiв, особливо – через мiс Речел. Із слiв, сказаних ним мiледi пiд час снiданку, в моiй присутностi, можна було зрозумiти, що коли найближчим часом питання про Мiсячний камiнь не з’ясуеться, то для вилiкування мiс Речел треба буде шукати найкращого лiкаря.
Незабаром пiсля снiданку прийшла телеграма вiд мiстера Блека-старшого у вiдповiдь синовi. Вiн повiдомляв, що натрапив (через свого приятеля, начальника полiцii) саме на ту людину, яка може нам допомогти. Це був детектив, сержант Кафф, вiн мав приiхати з Лондона ранковим поiздом.
Прочитавши iм’я нового полiсмена, мiстер Френклiн здригнувся. Напевне, вiн чув рiзнi цiкавi анекдоти про детектива Каффа вiд стряпчого свого батька пiд час перебування в Лондонi.
– Тепер я починаю сподiватись, що нашим хвилюванням нарештi настане край, – сказав вiн. – Якщо в тих iсторiях, що менi доводилося чути, е хоч половина правди, то в Англii нiхто не може зрiвнятися iз сищиком Каффом, коли йдеться про розкриття таемницi.
Ми всi з хвилюванням i нетерпiнням чекали появи цiеi знаменитоi й талановитоi людини. Інспектор Сiгрев, повернувшись у призначений час i почувши, що чекають лондонського детектива, вiдразу ж замкнувся в окремiй кiмнатi, щоб написати звiт, який вiд нього, звичайно, зажадають. Менi хотiлося самому з’iздити на станцiю за сищиком. Але про карету й коней мiледi нiчого було й думати навiть для знаменитого Каффа, а фаетон потрiбний був пiзнiше для Годфрi. Мiстер Годфрi глибоко жалкував, що змушений залишити свою тiтку в такий тривожний час, i люб’язно вiдклав годину вiд’iзду до останнього поiзда, щоб узнати, якоi думки про цю справу досвiдчений лондонський сищик. Але в п’ятницю ввечерi вiн неодмiнно мае бути в Лондонi, тому що жiночий комiтет через якiсь серйознi труднощi потребував його порад у суботу вранцi.
Наближався час приiзду детектива, i я вийшов до ворiт, щоб зустрiти його.
Коли я дiстався до сторожки, зi станцii пiд’iхала вiзницька карета, i з неi вийшов вже сивiючий лiтнiй чоловiк, худий, як трiска. На ньому був скромний чорний костюм i бiла краватка. Обличчя його було гостре, як сокира, а шкiра жовта, суха й поблякла, наче осiннiй лист. У його твердих, як сталь, свiтло-сiрих очах з’являвся якийсь бентежний вираз, коли вони зустрiчалися з вашими очима, – нiби вони чекали вiд вас бiльшого, нiж було вiдомо вам самим. Хода його була легка, голос меланхолiйний; довгi сухорлявi руки були крючкуватi, мов пазури. Вiн скидався на пастора, на пiдрядчика похоронного бюро – на кого завгодно, тiльки не на того, ким вiн був насправдi. Бiльшоi протилежностi iнспекторовi Сiгреву, нiж сищик Кафф, полiсмена менш заспокiйливоi зовнiшностi (для сiм’i, пригнiченоi горем) ви нiде не знайдете.
– Тут живе ледi Верiндер? – запитав вiн.
– Так, сер.
– Я детектив Кафф.
– Прошу сюди.
По дорозi до господи я назвав свое iм’я й становище в сiм’i, щоб вiн мiг вiдверто говорити зi мною про справу, яку доручала йому вести мiледi. Проте вiн не обмовився нi словом про справу, а тiльки захоплювався мiсцевiстю й зауважив, що морське повiтря дуже рiзке i свiже. Я здивувався про себе, чим цей знаменитий сищик Кафф заслужив свою репутацiю. Ми дiйшли до будинку, немов два незнайомих собаки, яких уперше посадили на один цеп.
Спитавши про мiледi й почувши, що вона в оранжереi, ми обiйшли сад позад будинку й послали слугу розшукати ii. Поки ми чекали, сержант Кафф розгледiв крiзь арку, обвиту плющем, наш квiтник i попрямував туди, вперше виявивши щось подiбне до iнтересу. На здивування садiвника i на мое обурення, цей знаменитий полiсмен виявив неабияку обiзнанiсть з нiкчемним мистецтвом розведення троянд.
– Ач, як ви вдало тут спланували квiтник: на пiвдень i пiвденний схiд, – сказав сищик, кивнувши своею сивiючою головою, i в його меланхолiйному голосi на якусь мить з’явились нотки задоволення. – Саме такоi форми i мае бути квiтник – наче коло, вписане в квадрат. Так, так, i алеi помiж клумбами. Але iх нiколи не посипають гравiем. На алеях у квiтнику, пане садiвник, повинна бути травичка, так, травичка, а гравiй – занадто твердий матерiал для квiтника. Яка прекрасна клумба бiлих та блiдо-рожевих троянд! Вони завжди так чудово гармонiюють на однiй клумбi, правда? А ось бiла мускусна рожа, мiстере Беттередж, – це наша стара англiйська рожа, як вигiдно вона видiляеться помiж найлiпшими й найновiшими квiтами. Чарiвна квiтка! – сказав детектив, голублячи ii своiми кiстлявими пальцями i промовляючи до неi, мов до дитини.
Ну й полiсмена ж прислали нам! І оце вiн повинен довести до кiнця справу з алмазом мiс Речел i знайти злодiя, що викрав його!
– Ви, напевне, любите троянди, сержанте? – зауважив я.
