Почувши це, представницi прекрасноi статi немов очманiли. Вони повискакували зi своiх куткiв i всi разом помчали наверх, до кiмнати мiс Речел (потягнувши за собою на цей раз i Розанну Спiрман), накинулись на iнспектора Сiгрева i всi з однаково винним виглядом почали вимагати, щоб вiн негайно сказав, котру з них пiдозрюе.
Інспектор виявився на висотi становища: вiн подивився на них рiшучим поглядом i втихомирив iх своiм вiйськовим голосом:
– Ану, молодицi, йдiть-но знову униз, усi до одноi! Я вас не кликав сюди. Погляньте! – вигукнув раптом iнспектор, вказуючи на маленьку пляму пiд самiсiньким замком на розфарбованих дверях мiс Речел. – Погляньте, що наробили вашi спiдницi. Забирайтеся звiдси геть!
Розанна Спiрман, яка була найближче до нього i до плямки на дверях, першою подала приклад слухняностi й вiдразу ж повернулась до роботи. За нею подалися й iншi. Інспектор закiнчив огляд кiмнати i, нiчого цим не досягнувши, спитав мене, хто перший виявив пропажу. Першою виявила ii моя донька. Послали по неi.
Інспектор спочатку обiйшовся з Пенелопою трохи суворо.
– Слухайте-но, дiвчино, i пам’ятайте, що ви повиннi говорити лише правду.
Пенелопа вiдразу ж спалахнула:
– Мене нiколи не вчили говорити неправду, мiстере полiсмен! І якщо мiй батько може стояти поруч i вислуховувати, як його доньку звинувачують у брехнi i в крадiжцi, не впускають до ii власноi кiмнати, знеславлюють ii добре iм’я, едине багатство бiдноi дiвчини, – то вiн не такий уже й добрий батько, яким я його вважала.
Слово, сказане мною до речi, поставило правосуддя й Пенелопу в бiльш приемнi стосунки. Запитання й вiдповiдi пiшли як по маслу, але в них не було нiчого вартого уваги. Донька моя бачила, як мiс Речел минулого вечора поклала алмаз у шухляду шафки. Вона ввiйшла о восьмiй годинi ранку до мiс Речел з чашкою чаю й побачила, що шухляда вiдчинена й порожня, i вiдразу ж зняла тривогу. На тому й скiнчилося свiдчення Пенелопи.
Далi iнспектор попросив побачення з самою мiс Речел. Пенелопа передала його просьбу крiзь дверi. Вiдповiдь прийшла до нас тим же шляхом:
– Менi нема про що говорити з полiсменом, я не можу нiкого бачити.
Почувши таку вiдповiдь, наш вельми досвiдчений полiсмен, здавалось, був здивований i ображений. Я пояснив йому, що наша панночка захворiла, i попросив його трохи почекати, щоб побачитися з нею пiзнiше. Пiсля цього ми знову зiйшли вниз i зустрiлися в холi з мiстером Годфрi й мiстером Френклiном.
Обох джентльменiв, що гостювали в нас, опитали: чи не можуть вони пролити яке-небудь свiтло на цю справу. Нiхто з них нiчого не знав. А чи не чули вони пiдозрiлих звукiв минулоi ночi? Нiчого, крiм шуму дощу, вони не чули. Можливо, я, не спавши довше за iнших, що-небудь чув? Нiчогiсiнько. Звiльнившись вiд допиту, мiстер Френклiн (як i ранiше, вважаючи справу безнадiйною) шепнув менi:
– Ця людина не дасть нам нiякоi користi. Інспектор Сiгрев – тюхтiй.
А коли звiльнився мiстер Годфрi, то шепнув менi:
– Очевидно, вiн знавець своеi справи. Беттередж, я вельми покладаюсь на нього.
Що голова, то й розум, як сказав якийсь стародавнiй мислитель задовго до мене.
Потiм iнспектор повернувся знову в будуар у супроводi мене й моеi доньки. Вiн хотiв пересвiдчитись, чи не переставляли протягом ночi меблi, – очевидно, його перший обшук щодо цього нiчого не дав.
Поки ми нишпорили помiж стiльцями й столами, дверi спальнi раптом вiдчинились. Вiдмовивши нам у побаченнi, мiс Речел, на наше здивування, сама вийшла до нас. Вона взяла зi стiльця свiй лiтнiй капелюшок i пiдiйшла прямо до Пенелопи з таким запитанням:
– Мiстер Френклiн Блек сьогоднi вранцi посилав вас до мене?
– Посилав, мiс.
– Вiн хотiв говорити зi мною, чи не так?
– Так, мiс.
– А де вiн зараз?
Почувши голоси внизу, я виглянув з вiкна й побачив обох джентльменiв, що походжали по терасi. Вiдповiдаючи за свою доньку, я сказав:
– Мiстер Френклiн на терасi, мiс.
Не кажучи бiльш нi слова, не звертаючи уваги на iнспектора, який намагався було заговорити з нею, блiда як крейда i химерно замислена, вона вийшла з кiмнати й попрямувала до кузенiв на терасу.
Це було з мого боку неповажливо й непристойно, але я нiяк не мiг утриматися, щоб не виглянути з вiкна, коли мiс Речел зустрiлася з джентльменами. Вона пiдiйшла до мiстера Френклiна, нiби не помiчаючи мiстера Годфрi, який в цей час вiдiйшов i залишив iх самих. Вона, мабуть, розмовляла з мiстером Френклiном досить енергiйно. Розмова тривала недовго i (судячи з виразу обличчя, яке я розгледiв з вiкна) надзвичайно його вразила. В той час, як вони стояли удвох, на терасi з’явилась мiледi. Мiс Речел помiтила ii i, сказавши мiстеровi Френклiну кiлька слiв на прощання, раптом повернулась i пiшла до себе, перш нiж ii мати встигла наблизитись до неi. Мiледi була сама здивована, а коли побачила незвичайне здивування мiстера Френклiна, вона заговорила до нього. До них пiдiйшов мiстер Годфрi i теж встряв у розмову. Мiстер Френклiн походжав серед них, напевно, переказуючи iм, що сталося, бо вони, зробивши кiлька крокiв, разом спинились, наче прикипiли до мiсця, – так вразило iх почуте. Не встиг я все це помiтити, як дверi вiтальнi рвучко вiдчинились: це в свою спальню швидко пройшла мiс Речел, збуджена й розгнiвана; ii очi люто блищали, i щоки палали вiд гнiву. Інспектор знову спробував було звернутись до неi з запитанням. Вона обернулась до нього у дверях спальнi.
– Я за вами не посилала! – несамовито закричала вона. – Менi ви не потрiбнi. Мiй алмаз пропав. Нi вам, нi будькому iншому не вдасться знайти його!
З цими словами вона ввiйшла в кiмнату й хряснула дверима перед самим нашим носом. Пенелопа, що стояла найближче до дверей, почула, як вона заридала, залишившися знову на самотi.
«То шаленiе вiд гнiву, то плаче, – що б це могло значити?»
Я сказав iнспекторовi, що все це свiдчить про те, як глибоко переживае мiс Речел пропажу свого алмаза. Турбуючись про честь сiм’i, я з прикрiстю бачив, що молода панi забулась навiть перед полiцейським офiцером, i вибачився перед ним, як тiльки мiг. Але в думках (i цього словами не скажеш) я був бiльше збентежений незвичайною мовою й поведiнкою мiс Речел. Беручи до уваги сказане нею у дверях спальнi, я мiг тiльки зробити висновок, що вона була смертельно ображена прибуттям полiцii i що здивування мiстера Френклiна на терасi викликане тим, що вона рiзко висловила йому (як людинi, що покликала полiцiю) свою думку про це. Якщо цей здогад був правильний, то чому ж, утративши свiй алмаз, вона невдоволена присутнiстю саме тих людей, якi мали вiдшукати його для неi? І звiдки вона могла знати, що Мiсячний камiнь нiколи не знайдеться?
За даних обставин марно було чекати, що хто-небудь з наших дасть вiдповiдь на цi питання. Мiстер Френклiн, мабуть, вважав нижчим своеi гiдностi повторити будь-кому зi слуг – навiть такому старому слузi, як я, – що сказала йому на терасi мiс Речел. Мiстеровi Годфрi, як джентльменовi й родичу, мiстер Френклiн, очевидно, вiдкрив свою таемницю, але з умовою, що той не розкаже ii нiкому. Мiледi, безперечно, теж знала цю таемницю, i вона одна мала доступ до мiс Речел, але вона вiдверто призналась, що не може нiчого з нею вдiяти. «Ви мене з розуму звели своею звiсткою про зникнення алмаза» – оце i все, чого могла добитись вiд неi мати, незважаючи на всi своi старання.
Ну, ось маете – нам нiчогiсiнько не вiдомо нi про мiс Речел, нi про Мiсячний камiнь. Щодо першого, мiледi була безсила нам допомогти. Вiдносно другого (як ви незабаром побачите), мiстер Сiгрев, старший полiцейський iнспектор, швидко зайшов у безвихiдь.
Обдивившись у будуарi всi меблi й нiчого не знайшовши, наш досвiдчений детектив звернувся до мене з запитанням: знали слуги чи нi, куди саме покладуть алмаз на нiч?
– По-перше, знав про це я, сер, – вiдповiв я. – Самюель, лакей, теж знав: коли зайшла розмова про те, куди сховати на нiч алмаз, вiн був у передпокоi. І моя донька знала, як вона вже вам сказала. Вона або Самюель могли згадати про це в розмовi з iншими слугами, або слуги й самi могли почути цю розмову крiзь боковi дверi передпокою, якi в цей час могли бути вiдчиненi на чорнi сходи. Як менi здаеться, всi в домi могли знати, де минулоi ночi лежав алмаз.
Оскiльки моя вiдповiдь була занадто широким полем для пiдозрiнь iнспектора, вiн постарався звузити його, попросивши мене охарактеризувати слуг.
Я зараз же подумав про Розанну Спiрман. Але згадувати про неi тепер було недоречно, та я й не хотiв спрямовувати пiдозрiння на бiдолашну дiвчину, чеснiсть якоi не пiдлягала нiякому сумнiву за весь час ii перебування у нас. Наглядачка виправного будинку казала мiледi, що Розанна щиро покаялась i на неi можна цiлком покластись. Якщо iнспектор знайде причини запiдозрити ii, лише тодi я змушений буду розповiсти йому, як вона попала на службу до мiледi.
– Всi нашi слуги мають прекрасну репутацiю, – сказав я. – І всi заслужили довiр’я своеi господинi.
Пiсля цього мiстеровi Сiгреву лишалось тiльки одне: самому взятися за справу й особисто познайомитися зi слугами.
Їх допитали по черзi, i нiхто з них не мiг нiчого сказати путнього, хоч наговорили вони, особливо жiнки, вельми багато й дуже обурювалися, що заборонили входити в iхнi кiмнати. Коли решту слуг вiдiслали на своi мiсця, вниз, покликали Пенелопу й допитали вдруге.
Невеликий вибух гнiву моеi доньки в будуарi i здогад, що ii пiдозрiвають, мабуть, справили погане враження на iнспектора Сiгрева. Крiм того, вiн, очевидно, звернув увагу на ту обставину, що Пенелопа бачила алмаз минулого вечора останньою. Пiсля повторного допиту моя донька повернулась розлючена. Можна було не сумнiватись – полiцейський офiцер мало не назвав ii злодiйкою! Я не вважав його (як мiстер Френклiн) цiлковитим тюхтiем. Але, хоч вiн i не сказав нiчого, погляд, яким подивився на мою доньку, був не дуже приемний. Я посмiявся з цього разом з бiдолашною Пенелопою; не варто було сприймати всерйоз таку нiсенiтницю. Мiж нами кажучи, я здуру також розсердився. Це було маленьке «прощупування» – не бiльше. Моя дiвчинка сiла в кутку, затулившись фартушком. Вона була зовсiм пригнiчена горем. Дурненька, скажете ви: iй треба було почекати, поки вiн вiдкрито пред’явить iй обвинувачення. Ну, я людина справедлива й рiвного характеру – я згоден з цим. А пан старший iнспектор мiг би згадати, не так важливо що, але мiг би згадати. Трясця йому в печiнки!
Наступний i останнiй крок у слiдствi довiв справу, як то кажуть, до кризи. Полiцейський офiцер мав розмову (пiд час якоi був присутнiй i я) з мiледi. Повiдомивши ii, що алмаз, напевно, викрав хтось iз домашнiх, вiн попросив дозволу обшукати негайно кiмнати i скринi слуг. Моя господиня як великодушна i добре вихована жiнка не дозволила, щоб з нами поводились, як iз злодiями.
– Я нiколи не погоджуся вiдплатити таким чином, – вiдповiла вона, – за все, чим я зобов’язана вiрним слугам, якi живуть у моему будинку.
Інспектор вклонився i кинув на мене погляд, який ясно говорив: «Для чого ж було мене кликати, якщо ви зв’язуете менi руки?»
Як глава слуг я вiдразу ж вiдчув, що по справедливостi ми не маемо права зловживати великодушнiстю нашоi господинi.
– Ми вам дуже вдячнi, ваша милiсть, – сказав я, – але просимо дозволу дiяти так, як належить у цiй справi; ми самi вiддамо своi ключi. Коли Габрiель Беттередж подасть приклад, – сказав я, спиняючи в дверях iнспектора Сiгрева, – решта слуг буде наслiдувати його, обiцяю вам. Ось вам перш за все моi ключi!
Мiледi взяла мене за руку й подякувала зi сльозами на очах. О, чого б тiльки я не вiддав у цю хвилину за те, щоб мати право налупцювати iнспектора Сiгрева!
Оскiльки я поручився за них, решта слуг наслiдувала мiй приклад, – досить неохоче, звичайно, але все-таки погодившись зi мною. Поглянули б ви на жiнок, коли полiсмени рилися в iхнiх речах. Куховарка так дивилась, наче хотiла засмажити iнспектора живцем на сковородi, а iншi жiнки – немов збираючись з’iсти його, як тiльки вiн засмажиться.
Пiсля того як обшук скiнчився, а алмаза, звичайно, i слiду не знайшли, iнспектор Сiгрев пiшов у мою кiмнату помiркувати, що йому робити далi. Вiн i його помiчники були в нашому будинку вже кiлька годин, а ми нi на крок не наблизились до iстини, яким чином зник Мiсячний камiнь i кого з нас запiдозрюють у крадiжцi.
