Ірина роззирнулася. Зрозумiла, що лежить на ношах у машинi «швидкоi допомоги». У квадратику вiконця – темно. Всерединi, у тiлi, якась порожнеча й гул.
– А куди ви мене везете? – запитала.
– Нiкуди, – спокiйно вiдповiв лiкар. – Вам полежати треба. Спробуйте поворушити пальчиками на руках i ногах.
Поворушила, вiдразу й тiло свое вiдчула, не таким уже порожнiм i гулким воно iй здалося. А пальчики на ногах якось аж надто легко заворушились. Вона трiшки пiдняла голову, допомогла собi лiктем пiднятися ще вище i глянула на ноги. Ага! Звичайно! Чоботи ж вони зняли, тому й пальцям нiг стiльки свободи.
– Іро, я вас додому вiдвезу. Не бiйтеся. Нiяких лiкарень «швидкоi допомоги»!
– Так-так, краще не треба, – кивнув лiкар. – Там такий набiр iнфекцiй, що краще вiдразу на цвинтар!
– Похмурi у вас жарти, – дорiкнув лiкаревi Єгор. – Нi, щоб щось гарне сказати.
– А от ви поживiть на вiсiмсот гривень у мiсяць, тодi я вашi жарти послухаю!
– Мiняйте професiю, – порадив лiкаревi Єгор.
– Я саме про це думаю, – зiзнався лисуватий лiкар.
Іра лежала на ношах, слухаючи розмову двох чоловiкiв. «Може, я не права? – думала вона. – Ось лiкар усього вiсiмсот отримуе, а я – тисячу вiсiмсот. І начальницю розiзлила…»
Вона важко зiтхнула й заплющила очi, втомленi рiзким свiтлом.
– Ну, пiднiмайтесь! – вирвав ii з роздумiв Єгор. – Спершу повiльно опускаемо нiжки. Взуваемося…
Вiн сам обережно взув ii. Застiбнув блискавки на чоботах.
– А тепер встаемо…
Ірина звелася на ноги i побачила, що вона без пальта, i так соромно iй стало за свiй одяг.
Єгор допомiг iй вийти зi «швидкоi». Поряд, схлипуючи колесами по розiм’ятому снiгу, проiжджали авта. Ось i знайома зупинка, i темний парк.
– Боже! Пiзно вже! – злякалась Ірина.
– Ходiмо, – прошепотiв iй Єгор. – Я у дворi вашоi «молочноi кухнi» машину залишив!
Поки йшли, Ірина кинула погляд на вiкна своеi роботи. Вiкна цiлого другого поверху горiли яскравим жовтим свiтлом, вiд пiд’iзду до пiд’iзду.
Єгор посадив Ірину на передне сидiння. Затрiснув дверцята, i iй здалося, нiби вона у заметенiй снiгом хатi. Темно й холодно. І шурхотiння мiтли, точнiше, щiтки, якою вiн змiтав снiг з машини.
Мiстом iхали повiльно. Тiльки на проспектi Перемоги потiк автiвок рухався швидше.
Щоб не думати про свое зболiле тiло i не намагатися зрозумiти, що саме болить через бiдони з молоком, а що через авто, котре ii збило, вона розповiла Єгоровi про свою розмову з начальницею, та й про бiдони, якi довелося тягнути разом iз старенькою нянею.
Їi розповiдь завершилась якось надто швидко, i в машинi запанувала тиша. Їй хотiлося почути голос Єгора. Твердий, рiшучий i, якщо можливо, турботливий. Але Єгор мовчав. Мовчав хвилин п’ять. А потiм сказав:
– Нiяка вона не Неллi Ігорiвна. Це вона себе задля благороднiшого звучання перейменувала. А те, що ти бiльшоi зарплатнi вимагала, це правильно. Не сумнiвайся!
– А ви про малюка дiзналися? – спитала з надiею в голосi Ірина.
– Нi ще. Хлопцi займаються. У нас система взаемовиручки. Я iм, кого треба, продзвоню, вони менi, кого треба, прорентгенять. Поки що ось вашу Неллi Ігорiвну перевiрили. Виявилася Галиною Тимофiiвною Слiпченко. Три рочки тому ще поробки та пристрiт знiмала за двадцять гривень з клiента, а тепер ось…
– То, може, це вона мене пiд машину послала за те, що я пiдвищення зарплатнi захотiла? – не на жарт злякалась Ірина.
– Ірочко! Думайте про хороше.
– Ой, торбинка! – згадала Іра. – Торбинка i коробка цукерок! Мабуть, пiдiбрав хтось.
– Я пошукаю, – спокiйно пообiцяв Єгор.
За пiвгодини Єгорова червона «мазда» звернула на Макарiв, а потiм на Кодру. Пiдвiз вiн ii пiд самий будинок. Потiм допомiг вийти з машини.
– Ось, – подав Іринi кiлька «грубих» купюр. – Вважайте це отриманим пiдвищенням i водночас вiдпускними. Полежiть удома з тиждень, Ясю погодуйте. Нiякого Киева! А я до вас скоро заiду, провiдаю.
Іра кивнула й завмерла, стоячи бiля хвiртки, поки червона машина не розчинилася у дивнiй темрявi цього зимового вечора, яка раптово видалася iй бузковою.
23
Киiв. Вулиця Рейтарська.
Помешкання номер 10
Семен ще спав, коли Веронiка з фiлiжанкою кави зайшла до кiмнати й присiла на краечок лiжка. Сiдаючи, вона хлюпнула кавою на свiй махровий халат. Коричнева плямка була розмiром з двокопiйчану монету. «Треба б одразу замити!» – подумала вона, але залишилася сидiти.
– Сеню! – звернулася вона до сплячого чоловiка.
Вiн щось пробурмотiв у вiдповiдь з-пiд ковдри.
– Сеню, прокидайся! Вже одинадцята!
– Одинадцята?! – перепитав сонним голосом чоловiк. Вiн провiв рукою вздовж недавно забитого стегна. Семеновi здавалося, що вiн цiлу нiч крутився з боку на бiк через це забиття.
Пiднявся, спершись на лiкоть.
– Як спала? – спитав Веронiку. – Я тебе не штовхав уночi?
– Нi, не штовхав, – Веронiка знизала плечима. – І спав без заднiх нiг.
Семен пiдвiвся на ноги. Вийшов у трусах до ванноi. Облився холодним душем. Прислухався до свого тiла. Наслухуючи, знову кинув погляд на синець. Вiн набув темно-перламутрового вiдтiнку.
Витерся рушником i, проходячи повз вiшак у коридорi, глянув на вiнок.
– Нiко! Забери його кудись, бо я вчора ввечерi ледь заiкою не став!
– Це ти про вiнок? Його сьогоднi Дарiя Іванiвна забере. Обiцяла до дванадцятоi зайти.
Семен знайшов у кухнi пакет iз супермаркету, поклав туди вiнок i повiсив на вiшак.
