Одягнув спортивний костюм i вiдразу згадав учорашнiх «лижникiв». Подумав, що й вiн такий само «лижник». Адже вiн нiяким iншим спортом, крiм носiння «адiдасiвського» костюма, не займаеться. А йому ж треба тримати форму!
«Улiтку поплаваемо, у футбол пограемо», – подумки заспокоiв вiн себе.
З’iв на снiданок банан. Випив зеленого чаю. Подумав: а чи не запропонувати Веронiцi десь погуляти разом? Недiля ж сьогоднi!
Тiльки-но вiн зайшов до спальнi, як задзвонив телефон. Веронiка пiдняла слухавку, i Семеновi одразу з виразу обличчя дружини стало зрозумiло, що розмова триватиме не менше чвертi години. Повернувся до кухнi, i почув, як дзеленчить його мобiльний, залишений учора у кишенi куртки. Телефонував Володька.
– Чуеш, Сеню, давай на пiвгодинки зустрiнемося! – запропонував вiн. – Я тут неподалiк, у «Мак-Снеку».
У кав’ярнi було порожньо. Лише якесь дiвчисько сидiло, розклавши на столi свiй портативний комп’ютер.
– Ну, ти менi й нiчку влаштував! – сказав Володька приятелевi, що сiв навпроти.
Володька й справдi виглядав утомленим. Семен глянув на нього, не розумiючи.
– Ти ж просив за тобою вночi постежити! – нагадав Володька шефовi.
– Так, – кивнув Семен. – Просив. Я думав, наступноi ночi…
– Яка рiзниця. Менi минулоi не спалося. Так що…
– Зачекай, – Семен замислився. – А хiба я цiеi ночi кудись ходив?
Володька кивнув.
Семен згадав ранок. Згадав вiдносну свiжiсть свого тiла. Згадав сумирну, приязну атмосферу i навiть воркування голубiв за вiкном. І Веронiка нi в чому йому не дорiкала, i вiнок у коридорi вiн лише двiчi бачив: коли повернувся додому о пiв на дванадцяту i вранцi пiсля душу.
– І куди ж я ходив? – запитав Семен розгублено.
– О другiй двадцять ти вийшов з дому. Дiйшов до рогу Стрiлецькоi й Ярославового Валу. Прогулявся вздовж «Редiсону». Потiм повернувся до початку Франка й спустився вниз на Хмельницького. Я тобi можу на мапi весь маршрут намалювати. Але це ще не найцiкавiше!
– А що ж? – з побоюванням спитав Семен.
– Найцiкавiше, що тебе чекали. На розi Чеховського провулка й вулицi Гончара. Красива, струнка блондинка у довгiй шубi…
– Ти жартуеш! – видихнув приголомшений Семен. – І що потiм?
– Ви поцiлувалися. Майже не розмовляли. Ти провiв ii вгору по Чеховському. Постояли хвилин п’ять бiля ii пiд’iзду, i все. Вона пiшла додому, i ти також додому. Вгору по Гончара.
Семену стало не по собi. Вiн озирнувся довкола.
– А де ця блондинка живе?
Володька посмiхнувся. Простягнув Семеновi аркушик паперу з записаною адресою.
– А як ii звати? – спитав пошепки Семен.
– Я з нею не розмовляв. Це ти з нею розмовляв i цiлувався!
За столом виникла пауза.
– Тобi варто пiти до лiкаря, – прошепотiв Володька, нахилившись над столом. – Я не жартую! Тобi треба до психiатра або психотерапевта.
– Я ж не псих! – Семен крутнув головою. – Я загалом нормальний…
– Ти сновида, лунатик, – знову прошепотiв Володька. – А я тобi ще щось скажу. За тобою ще один чоловiк стежив, але потiм помiтив мене i зник.
У Семена розболiлася голова. Вiн раптом вiдчув у тiлi неприемну важкiсть.
– Пiди-но вiдiспись, – сказав вiн Володьцi.
– Ти дивись, я можу ще разок за тобою послiдкувати, – запропонував приятель.
– Певно, буде не зайве, – кивнув Семен.
24
Мiсто Бориспiль. Вулиця 9 Травня
Здавалося, радощам Валi не буде меж. Дiма стояв бiля кухонного вiкна i з кривуватою посмiшкою спостерiгав за дружиною, яка кружляла в бузковому халатi з сiрим котом на руках.
«Поглянув би я, як би ти з ним кружляла, якби вiн не посидiв тиждень на дiетi в гаражi!», – мiркував Дiма.
Схудлий i старанно вимащений гаражним брудом i пилюкою кiт тепер уже напевне нiчим не вiдрiзнявся вiд покiйного Мурика.
Валя просто остовпiла, коли чоловiк внiс його до «рiдного» дому. Не могла промовити й слова. Стояла так хвилин зо п’ять, мабуть. Потiм сльози з очей витерла. Пiдiйшла. Взяла його з чоловiкових рук як немовля. І понесла до ванноi.
Кiт пiсля примусового голодування втратив не лише енергiю, але й будь-яке бажання чинити спротив. Поводився, як зiрваний зi старого пальта комiр. Дiма висипав у куток гаража повний совок смiття, зметеного огризком вiника. Старанно виваляв у цьому смiттi кота. Кiт навiть не реагував. Лише озирався iнодi на Дiму, i погляд його був тупим, як у п’яного в дим бомжа.
Але тепер, пiсля того, як Валя його помила й розчесала, кiт, попри очевидну худизну, набув вигляду доглянутоi домашньоi тварини. І очi його тепер були не дурнi, а хитрi. І дивився вiн ними вниз, на пофарбовану дерев’яну пiдлогу, розшукуючи, мабуть свою миску, наповнену «Кiтiкетом» чи чимось схожим.
Чекати йому довелося недовго.
– Ось, Мурику, лягай на свое улюблене мiсце! – проказала Валя, опускаючи його бiля батареi пiд вiкном. – Зараз ми тебе погодуемо.
Дiмi набридло спостерiгати за цiею комедiею, у головних ролях якоi виступали його дружина i кiт-аферист. І все-таки у душi вiн вiдчував якусь гордiсть. Гордiсть режисера, який поставив успiшний спектакль.
Через пiвгодини Валя, намилувавшись, як кiт жадiбно поглинае iжу, запропонувала чоловiковi пiти разом до кав’ярнi.
– Повернення Мурика вiдзначимо, – м’яко промовила вона.
Вийшли вони з дому й вiдразу почули знайоме неприемне гарчання. Бiля паркана з iхнього боку стояв сусiдський бультер’ер Кiнг i злiсно щирив своi блискучi гострi зуби.
Дверi сусiдського будинку були вiдчиненi, на порозi з сигаретою у руцi стояв господар пса: лисуватий, з пивним черевцем чолов’яга рокiв п’ятдесяти. Ходили чутки, що вiн ранiше працював м’ясником на ринку.
– Гей, заберiть свого собаку! – гукнув Дiма.
– Кiнг, сюди! Сюди йди! – хрипкуватим голосом звелiв собацi сусiд.
