Бультер’ер лiниво повернувся через дiрку в парканi на свою територiю. Дiма дивився на цю дiрку, i його сповнював гнiв. Вiн уже разiв зо п’ять залатував ii дошками. Сам собака не мiг цi дошки вiдбити, отже, це господар щоразу пробивав ногами отвiр у парканi, щоб його бультер’ер ходив гидити на сусiдське подвiр’я.
«Отруiти б його, падлюку!» – подумав Дiма.
Коли вони з Валею дiйшли до ближнього вагончика-бару, Дiмин гнiв дещо вгамувався. Взяли вони по тарiлцi пельменiв i сто грамiв горiлки на двох. Їли й дивились одне на одного. І нiякоi розмови iм не потрiбно було. У вагончику пiд стелею показували якийсь серiал. Мова героiв була нерозбiрлива. Інколи виринав якийсь музичний мотив. Цей звук, а точнiше, шум життя, цiлком вiдповiдав атмосферi iхньоi вечерi.
Валя сама наповнила чарки горiлкою з графина. Сама й тост виголосила: – За повернення Мурика!
Випили. А пельменi вже й закiнчилися. Замовили ще по порцii.
– Ранiше порцii бiльшi були, – з жалем у голосi промовила Валя. – Ранiше в порцii було 14 пельменiв або 7 вареникiв.
І зiтхнула тяжко, нiби щойно попрощалася зi своею молодiстю.
– Та-а! – махнув рукою Дiма, якому раптом захотiлося втiшити дружину. – Ми можемо й самi собi вдома пельменiв наварити. Скiльки захочеш!
– А Мурик також пельменi любить! – згадала Валя. – Я вiзьму йому звiдси кiлька.
Поверталися вони повiльно й попiд руку. Падав скiсний снiжок. Повз них проходили люди, але все поодинцi, нiби й не було у всьому Борисполi жодноi сiмейноi пари, що йшла б попiд руку.
Вiдчиняючи дверi, Дiма помiтив записку.
«Прийдеш, термiново зателефонуй менi на моб. Боря». У коридорi iх зустрiв новий Мурик. Вiдразу почав тертися об ноги господинi.
– Скучив! – зрадiла вона. – А я тобi пельменикiв принесла!
Дружина з котом пiшли до кухнi, а Дiма попрямував до кiмнати. Набрав номер Бориса. На душi було неспокiйно.
– Я до тебе на хвилинку заiду, – сказав Борис цiлком спокiйним голосом. – Є коротка розмова.
– Заiжджай, – вiдповiв йому Дiма.
Борис з’явився хвилин через двадцять. Викликав Дiму надвiр.
– Слухай, давай я в тебе твоi ампули викуплю, запропонував Боря. – По десять гривень за штуку!
– А ти дiзнався, що в них? – поцiкавився Дiма.
– Нi, але на них однаково клiенти знайшлися. Давай!
Не роздумуй!
Дiма згадав оголошення про iмпортнi лiки вiд раку. Ледь помiтно всмiхнувся.
– По десять – малувато.
– Ну, давай по двадцять, – легко пристав на торг
Борис.
– По тридцять, – оголосив свою цiну Дiма.
Борис явно квапився. У Дiми склалося враження, нiби клiент чекае Бориса з ампулами десь тут, за найближчим рогом. Чекае i нервово зиркае на годинник.
– Добре, – видихнув Борис.
– Зачекай бiля хвiртки, – попросив його Дiма. Сам повернувся додому. Взяв порожнiй «бонусний» мiшок з-пiд кота i рушив до гаража.
Там переклав до мiшка майже всi ампули. Лише десять пачечок собi про всяк випадок залишив. Ану ж там справдi лiки вiд раку?
Боря розрахувався великими купюрами. Розрахунок вiдбувався у машинi при свiтлi тьмяноi лампочки на стелi салону. Дiма тричi перераховував отриману вiд Борi суму i щоразу збивався. Збивався через нав’язливу думку, яка складалася з одного лише слова: «Продешевив!»
Нарештi гешефт був закiнчений. Борис поiхав геть. Дiма прощально всмiхнувся вслiд машинi, що вiддалялася вулицею. Разом з Борею iхав у минуле неприемний епiзод з чорною валiзкою.
25
Киiвська область
Макарiвський район. Село Липiвка. Ранок
– Це вона тобi помстилася! – твердила Іринi мама, почувши, що трапилося з донькою попереднього вечора. – Собирайся, iдь! Попроси у неi пробачення i скажи, що тобi дур у голову стрелила.
Ірина глянула на свiй електронний будильник. Пiд ним лежало кiлька купюр, отриманих вчора вiд Єгора.
– І не надiйся! – простежила за доньчиним поглядом мама. – Вiн тобi постоянно грошi давать не буде! – правила далi свое. – Жалко йому тебе стало, от i дав.
Ірина дивилася тепер на грошi, на сотеннi купюри, намагаючись не слухати маму. А тут iще Яся прокинулася. Заплакала. І зрозумiла Іра, що вже десята година. Що спала вона довго й глибоко, i ii маршрутка вже давно доiхала до Киева й повернулася назад. А отже, нiкуди вона сьогоднi не поiде. Торкнулася долонею своiх наповнених молоком персiв. Узяла донечку на руки. Задерла вовняну блузку, надягнуту на голе тiло. Пiднесла Ясю ротиком до пиптика, i вiдразу вiдчула мiцнi й гарячi доньчинi губки.
А за вiкном свiтило сонце, грало променями на вiзерунках намерзлого iнею на шибцi.
– Я надвiр з нею пiду, – промовила Ірина, глянувши на дитину.
– Ти думаеш, ми на мою пенсiю з жизню справимся? – сказала на це мама. Далi встала й вийшла з Ірининоi кiмнати.
Зайшла до себе, ввiмкнула телевiзор i, зробивши гучнiше звук, подалася до кухнi.
Дивно, але голос диктора, який повiдомляв невiдомо про що, принiс спокiй у iхнiй невеличкий дiм. Ірина вiдняла Ясю вiд лiвого перса, повернула голiвкою в iнший бiк, пiднесла до правого.
Хвилин через п’ять Ясинi губки розслабились, i вона випустила пиптика.
«Заснула», – тихесенько прошепотiла Ірина.
Поклала Ясю на лiжко, прикрила ковдрою.
А сама накинула пальто i вийшла у капцях на подвiр’я. Морозяне повiтря обпекло голi кiсточки. Зайшла за будинок, до завжди вiдчиненоi повiтки. Поруч у господарському блоку метушилися кури. Вона зазирнула й туди, просто так, з цiкавостi. Три мiсяцi вона жила за якимось диким графiком. І тепер, коли перша маршрутка на Киiв вирушила без неi, i вона застала пiзнiй зимовий свiтанок у своему домi, ii розпирала незвична дитяча цiкавiсть. Так, наче весь той час, поки ii не було, всi грали в якусь захопливу гру. А вона цю гру пропустила. І зараз, коли гравцi розiйшлися додому чи у справах, просто оглядала мiсце прогавлених веселощiв.
Якоiсь митi Ірина забула, навiщо йшла до повiтки. Все-таки материнство загострюе iнстинкти, але притуплюе розум. Цю фразу вона вже чула кiлька разiв, але не могла пригадати вiд кого.
«Ага! Старi санчата!» – пригадала вiона.
