здалося iй, що це ii правиця!
110
Так само несподiвано щокою
вiдчула i руки його тепло.
А зiр пашiв цнотливiстю такою,
що й вгамувати сили не було.
Дарма Інеси, повне неспокою,
передчуття цих двох не розвело!
Чи, може, хибним виявився засiб?
Моя матуся так не повелася б.
111
У нього очi сяяли незвично,
немов благали: «Дужче потискай!»
І потиск був, звичайно, платонiчний…
Вона б вiд нього, як велить звичай,
негайно вiдсахнулася велично,
як од змii отруйноi – i край,
якби пiдозрiвала, що дружина
поводитись так з iншим не повинна.
112
Жуан вчинив, як з радiсного дива
i ви вчинили б, я гадаю, теж —
припав до ручки вдячно i поштиво,
i знiтився, мов крикнув: «Не бентеж!»
Кохання спершу дiе соромливо…
Та знiтилась i Джулiя. Але ж
долала не душi несамовитiсть,
а страх, що голос зiрветься i видасть.
113
А мiсяць звис i з темряви нiчноi
палав огнем диявольських натхнень.
Пiд ним не всидиш в тишi та спокоi,
бо голова – неначе п’яна впень.
За двi години ночi отакоi
накоiш бiльше, як за довгий день…
І як при цьому вигляд немовляти
наш баламут спромiгся зберiгати!
114
Цей дивний час спок?ю чарiвного
тамуе звабу в схованках своiх —
байдужим не лишае вiн нiкого
i самовлади позбавляе всiх.
Слiпуче срiбло променя нiчного
вселяе млость солодку, наче грiх,
i почуття, якi хвилюють душу,
назвати незбагненними я мушу.
115
Бiля Жуана Джулiя тремтiла,
його вiдчувши руку на собi.
Неначе i пручалася невмiло,
але не вивiльнялась в боротьбi.
А потiм… Потiм, хоч i не хотiла…
Та краще вже мовчати, далебi!
Я каюся i червонiю знову —
дарма i розпочав про це розмову.
116
Платоне! О вигаднику й фантасте!
З пiдмогою своеi маячнi
та спроб на людство вплинути зубасте
дорогу ти, як видиться менi,
зумiв до аморальностi прокласти
прямiшу, нiж поети визначнi.
Ти шарлатан, наiвний, як малятко,
чи сват i звiдник – в кращому вип?дку.
117
А Джулiя могла лише стогнати —
для каяття забракло навiть слiв.
Кохання та помiрнiсть поеднати
нiхто в життi, здаеться, ще не вмiв.
Вона i вiдсiч пробувала дати
допоки мозок не потуманiв,
i поступатись почала – вiдколи
«нiзащо» прошептала i «нiколи».
118
Його величнiсть Ксеркс винагороду,
як твердять люди, обiцяв тому,
хто, замiсть всiм вiдомих, насолоду
незнану досi винайде йому.
Я ж до вiдомих схильнiсть маю зроду
та ще й в помiрних дозах. І тому,
радiючи з дарiв земного раю,
на небесах нового не шукаю.
