119
О насолодо! Знаемо чудово,
що ти погибель наша! Я даю
завжди собi весною чесне слово,
що поведiнку виправлю свою.
Та навеснi повторюеться знову
все те, що душу зваблюе мою…
І все-таки, якщо знайду пiдтримку,
я досягну мети своеi взимку.
120
А зараз Муза змушена, як бачу,
зректися планомiрноi ходи.
А ти вже не обурюйся, читачу,
цнотливiший за неi, як завжди.
Це – поетична вiльнiсть. Що я втрачу
у викладi роману, – сам суди.
Я щиро перепрошую, бо дуже
шаную Арiстотеля, мiй друже.
121
Довiльнiсть ця потрiбна задля того,
щоб уявити мiсяцi, коли
героi вдвох вiд червня золотого
без нас до листопада прожили.
Тепер точнiшi числа нi до чого,
бо далi вже подii попливли
без ладу в хронологii: як видко,
календаря дотримувались рiдко.
122
Та нам той червень варто пам’ятати.
Приемно, коли день уже завмер
i загортае нiч у темнi шати
канал, де пропливае гондольер;
приемно, коли небо осявати
виходять зорi з неосяжних сфер,
а вранцi сяе райдуга над нами,
подiбна до золоченоi брами;
123
приемно чути пса свого вищання,
до рiдних повертаючись домiв;
приемно в митi зустрiчi й прощання
пiзнати зiр, що запалахкотiв;
приемнi – жайвiр, що спiвае зрання,
дзвiн ручая та зелень берегiв;
пiснi дiвчат нас тiшать молодечi,
дзижчання бджiл та гомони малечi.
124
Чудовий час збирання винограду,
коли п’янкий тече на землю сiк;
приемно, з мiста iдучи, розраду
знайти в селi, до котрого утiк;
плекае скнара з?лота принаду,
подовжуе батькам дитина вiк;
нас тiшить помста (особливо жiнцi),
грабiж – солдатiв, морякiв – червiнцi.
125
Приемно спадок добрий дiставати,
коли раптово дядечко помер,
та ще коли нам дня того чекати
багато лiт доводиться тепер!
Не хочуть старигани помирати,
пускати в сейф i до високих сфер,
а поки жив той дядечко та хворiв,
ми вже в лабетах клятих кредиторiв…
126
Приемно заслужити нагороду
чи вiршами, чи кров’ю – все одно;
приемно з другом впасти у незгоду,
коли вже вiн набрид тобi давно.
Вино чи ель приемнiшi за воду;
заступництво – приемне i воно;
приемнi стiни батьковоi хати,
хоч ти й почав уже iх забувати.
127
Та перша мить кохання молодого
в сто крат милiша й радiснiша нам,
i не забути захвату отого,
як не забув грiха свого Адам.
Солодкий плiд! На свiтi пiсля нього
нема чого згадати юнакам —
i Прометей, промiння вкравши Боже,
уяви полонити вже не може.
