128
Людина – найхимернiша iстота:
досвiдченiй в мистецтвах дотепер,
дослiджувати нинi iй охота!
Наш вiк, до того ж, схильний до химер,
вiдкрив кумедним витiвкам ворота
у межах рiзних галузей i сфер.
Тож починали б з правди! А не вдасться,
тодi в облудi спробували б щастя.
129
Яких лише цей вiк в лиху годину
нам винаходiв спiрних не принiс!
Той винайшов для людства гiльйотину,
той для безносих —паперовий нiс,
той – засiб переламувати спину,
той – лiки, щоб хребет мiцнiв i рiс,
той з вiспою боровся, вiд корови
бацили в тiло вводячи здорове!
130
Як твердять, нас в полон картопля вiзьме —
я чув, що з неi хлiб уже печуть;
кривляються мерцi вiд гальванiзму,
неначе вiри в смерть свою не ймуть;
А скiльки нинi маемо вже скрiзь ми
машин, якi i шиють нам, i тчуть!
Здолали вiспу, та коли б до гроба
не довела нова якась хвороба…
131
Хвороба ця з Америки неначе,
то хай би поверталася назад:
там збiльшилось населення – тим паче
в краiнi тiй навести мiг би лад
помiр, який поставив би, одначе,
ii з цивiлiзованими в ряд.
Проте ще бiльше для американцiв
страшна зараза наших псевдопранцiв.
132
Наш вiк – це час кмiтливостi людськоi,
i винайшов, стараючись чимдуж,
вiн досить патентованоi зброi
для вбивства тiла i спасiння душ.
Є лампи вже конструкцii новоi —
свiти, лиш настанови не поруш.
Немае в тому лиха i малого,
якщо рiвняти з лихом Ватерлоо.
133
Феноменальна у людей природа:
для них у свiтi завше, як на смiх,
смертельний грiх – найбiльша насолода,
а насолода – то смертельний грiх!
Одних чарують грошi, iнших врода,
кохання, сяйво успiхiв своiх…
Та всi хисткi i звивистi дорiжки
не вiддалять вiд смертi анiтрiшки.
134
А потiм що? Та хто зна! Вже не рано.
Тож на добранiч. Час уже менi
вертатись до початого роману.
Вже листопад хмурнiшав у вiкнi,
коротшав день, з вечiрнього туману
гора в снiгу бiлiла вдалинi.
Гуло в затоцi, хвилями обнятiй,
а сонце скромно гаснуло о п’ятiй.
135
Як твердить сторож, хмари пелехатi
заткали нiч – нi мiсяця, нi зiр.
Довкiл вогню сидiли люди в хатi.
Люблю i я вогонь той з давнiх пiр —
камiн, цвiркун, балакуни затятi,
серед яких нi хмурих, нi зневiр.
І, щоб, як кажуть, нас минули свари,
до цього ще й шампанське та омари.
136
Пробила пiвнiч. Джулiя збиралась
уже лягати в лiжко, та за мить
в будинку враз такий здiйнявся галас,
що навiть мертвих мiг би розбудить,
якби вони в книжках не прокидались,
коли сюжет ожити iм велить.
Хтось грюкае, вигукуе i кличе:
«Прокиньтесь, донно Джулiе! Та швидше!»
137
