«Вiдкрийте! Слово честi, я не винна!
Я стежила, невидима нiким!
Там дон Альфонсо й цiла половина
Севiльi йде озброена за ним!
Яка ганьба! Лише одна хвилина,
i пан увiйде з натовпом отим.
Нехай ваш гiсть вистрибуе до саду:
не високо, до того ж не з фасаду!»
138
І ось Альфонсо справдi у кiмнатi,
а з ним при зброi душ iз двадцять п’ять.
Усi вони, як водиться, жонатi,
i сон жiнок не звикли шанувать,
та ще коли дружини заповзятi
лоби iм полюбляють прикрашать.
Заразливе ж бо зрадництво жiноче:
прости однiй, грiшити iнша схоче!
139
Не знаю, звiдки все те узялося —
i пiдозрiння, й вихватка оця.
Коли у мужа сиве вже волосся,
йому таке, либонь, не до лиця.
Чи гарно, коли тiльки щось здалося,
тягти до спальнi дурня й мудреця,
щоб iншi пересвiдчились у тому,
вiд чого страшно робиться й самому!
140
Нещасна й сонна Джулiя ридала.
А тут iще, з’явившись, як мана,
служниця i досвiдчена, й бувала
доводячи, що спала тут вона,
i друге простирадло геть зiбгала:
мовляв, дивiться – панi не одна.
Пощо була ця вигадка новiтня,
що панi й справдi спала не самiтня?!
141
Вiдтак вони – i покоiвка, й панi,
яких i страх, i сором опосiв,
вляглися поруч, наче у чеканнi
удару з боку лютих ворогiв.
Отак жiнки, бувае, на свiтаннi
з пивницi ждуть своiх чоловiкiв,
а тi белькочуть, зборюючи втому:
«Усi ще п’ють, а ми пiшли додому».
142
Та Джулiя за мить опам’яталась
i крикнула: «Альфонсо! Боже мiй!
Що сталося? Навiщо я дiсталась,
ще молода, потворi отакiй?!
Що означае напад цей i галас?
Чи ви не п’янi часом? То мерщiй,
коли не довiряете, шукайте!»
А вiн: «І обшукаю, так i знайте!»
143
Перекопали шафи й гардероби —
шукав i вiн, шукали i вони.
Знайшли усе, що в дамськоi особи
для туалету служить з давнини —
обручки i намисто, i оздоби,
бiлизну для зими i для весни…
Кололи шафи шпагами зухвало
i меблiв передряпали чимало.
144
Пiд лiжко дуже пильно зазирали
i там накрите кришкою знайшли…
все рiвно що… не те, чого шукали.
Вiконницi розкрили: як коли
слiди необережно залишали
на клумбах чоловiчi закабли.
Чомусь не турбувало iх нiтрiшки,
що зовсiм не обшукували лiжко!
145
А язичок у Джулii тим часом
анi на мить едину не вгавав.
«Шукайте! – до образ жiночих ласим
вона волала. – Бог мене скарав,
на лихо одруживши з цим матрацом!
Та зараз вiн терпець менi урвав.
Коли ще суд iснуе, я покину
цей дiм, що був менi за домовину!
146
